- •К олективні суб’скти соціальної динаміки г лава 3. Колективні суб’скти соціальної динаміки
- •§1. Соціальні класи
- •§2. Подвійна діалектика класів
- •§3. Соціальні (історичні) рухи
- •§4. Основні соціальні рухи
- •4.1. Робітничий рух та його соціальні типи
- •Соціальний тип 1
- •Соціальний тип 2
- •Соціальний тип 3
- •Соціальний тип 4
- •Соціальний тип 5
- •4.2. Буржуазний (капіталістичний) рух
- •4.3. Інші соціальні рухи
- •4.3.1. Національно-визвольний рух
- •4.3.2. Феміністський (жіночий) рух
- •4.3.3. Студентський молодіжний рух
- •4.3.4. Екологічний рух
- •Основні висновки і проблемні ситуації
- •Контрольні запитання та проблемні ситуації
- •Коментарі і тести
- •Тести, вправи, проблемні ситуації
- •Теми для рефератів
- •Література
4.3. Інші соціальні рухи
Основою, ядром та ініціатором соціального руху може стати будь-яка група, якщо вона утримує такі культурно-ціннісні орієнтації, які можуть бути визнані та підтримані іншими суспільними прошарками. Але не всі групи мають для цього необхідні ресурси: чисельний склад, відповідну самоорганізацію, ініціативний авангард, достатній престиж і вплив у суспільному середовищі. Тому ініціаторами соціальних рухів найчастіше стають досить чисельні та організовані спільноти, особливе становище яких спонукає до оволодіння системою історичних дій, підпорядкування його і проголошення історичного руху (соціотворчого процесу) на даному відрізку еволюції суспільства.
4.3.1. Національно-визвольний рух
Етнос і нація є групами спільного історичного походження, продовженого існування в одному і тому ж історичному просторі та часі. Вони мають приблизно однаковий господарський уклад, спільну соціальну пам’ять (мову, культуру та історичний досвід), єдність рис колективного характеру, психологічного складу і способу життя, освоєну географічну територію. Відмінність між етносом і нацією не дуже виразна, хоча інтуїтивно зрозуміло, що це дещо різні речі. Надалі під нацією ми будемо розуміти чисельний етнос, оформлений державно. Або етнос, у якого досить ресурсів для державного самовизначення. Тоді він бореться за визнання права на власну соціокультурну і політичну ідентичність іншою нацією, найближчими чи більш віддаленими сусідами або всією міжнародною громадськістю. Національно-визвольні рухи – це боротьба окремого етносу чи нації (у подальшому акцент буде ставитись на нації) за свій суверенітет, проти поневолення і колонізації.
Колонізація може бути економічною, політичною, культурно-духовною, соціальною. Відповідно до цього можуть розгортатися форми національно-визвольної боротьби. Політичне поневолення складає основу всіх інших його форм. Тому національно-визвольна боротьба найчастіше набуває політичної чи квазіполітичної форми. Вона включає організацію озброєного опору, формування політичного авангарду (партії, кількох партій чи партійних угрупувань), інших форм самоорганізації, згуртування і підтримання дисципліни, мобілізацію всього або більшості населення на єдиній ідейно-психологічній основі.
Надалі мова йтиме не про національно-визвольну боротьбу, а саме про національно-визвольний соціальний рух. Аналізу підлягатиме теоретична і практична діяльність нації та її духовного авангарду по створенню та відродженню системи історичних дій заради налагодження нормального соціотворчого процесу на власній етнічній основі.
Суб’єктами національно-визвольного руху бувають нації двох видів: 1) ті, поневолення яких відбулося на доісторичній фазі розвитку, ще на ступені родоплемінних, рабовласницьких чи ранньофеодальних відносин; 2) нації, розвиток яких відбувався паралельно з розвитком авангардної нації, але які з тих чи інших причин втратили на якійсь історичній фазі свою державність, а тепер прагнуть відновити свій політичний суверенітет. Зрозуміло, що це різні суб’єкти історичних дій, тому у них буде принципово різна структура історичних дій, як по кожному елементу окремо, так і по способу їх зв’язку в єдине ціле. Щоправда, можливий і третій варіант. Нація-поневолювач переважає поневолену націю лише в одному якомусь аспекті: військовому, економічному, культурно-ідеологічному та ін. Тоді національно-визвольна боротьба буде спрямована на подолання саме цієї залежності.
Система історичних дій в останньому випадку принципово не змінюється, а терпить суттєву трансформацію. З усіх складових історичності лише наука і технологія, якщо вони є в наявності, принципово не міняють своєї природи, змінюється лише спосіб їх практичного використання (в інтересах національного розвитку). Це пояснюється тим, що система знання і технологія є найбільш автономними складовими історичності, разом з тим вони є найменш соціально залежними її елементами. Тому проблема набуває суто силового вирішення – владного перепідпорядкування. Звичайно, коли у повсталої нації є для цього досить владних, в т.ч. силових (армія чи озброєні загони повстанців, достатньо могутніх, щоб контролювати порядок на своїй території) механізмів. Накопичення теж будуть мізерними, адже до цього економіка поневоленої нації була сировинним, енергетичним чи людським (у плані дешевої робочої сили) придатком економіки панівної нації. Тому ефективна національно-визвольна боротьба можлива або за рахунок подальшого зубожіння населення поневоленої нації (що ставить під сумнів можливість ефективної соціально-психологічної мобілізації), або за рахунок зовнішньої допомоги і субсидії (що, в кращому випадку, вже ставить під сумнів ще не завойований суверенітет).
Реалізація принципу ідентичності стосовно етносу і нації залежить від двох обставин: розвитку власної культури і збереження культурної самобутності на час підйому національно-визвольного руху. Це взаємопов’язані чинники. Має значення також відповідність національної культури реаліям сучасних промислових суспільств. Чим відмінність вища, тим у більшій мірі соціально-психологічна інтеграція основної маси населення має відбуватися на традиційних культурно-ціннісних орієнтаціях (родоплемінних звичаях і міфах чи фольклорі аграрного суспільства). Для цих суспільств велике значення для консолідації має наявність впливової релігії, її організаційна і духовна єдність.
У дрібних розмежованих етносах, які знаходяться на родоплемінній стадії розвитку, консолідація часто набуває особливо важкого і затяжного характеру. У них відсутня єдина мова, релігія, звичаї, обрядовість, загальний менталітет. Натомість, у більшості випадків наявна традиційна міжплемінна ворожнеча і недовіра (трайбалізм). Між тим, поєднатися вони можуть і повинні навколо якоїсь однієї етнічної групи. Це може сприйматися іншими етносами, особливо їх племінними вождями, як посягання на родоплемінний суверенітет, культурно-мовну аутентичність та самобутність. Водночас етносу, який уже пройшов стадію родоплемінного об’єднання і проявляється як єдина народність, культурно ідентифікуватися і політично об’єднатись значно легше. До того ж, як правило, на цьому етапі розвитку утверджується єдина релігія.
Авангардною групою національно-визвольного руху є національна еліта. Як правило, вона виступає об’єктом інтенсивної культурно-духовної обробки з боку правлячої нації. Певна її частина при цьому залучається до колоніальних політичних та адміністративно-керівних структур. При цьому відбувається їх відчуження від власної культурної ідентичності, нехтування національними інтересами. М. Грушевський дещо скептично ставився до можливостей української культурно-політичної еліти очолити національно-визвольний рух на тій підставі, що Україна втратила вищі, майново сильні, культурно розвинені і політично самостійні прошарки. “Частково вони, – пише М. Грушевський, – пристали до чужої привілейованої державної народності, розірвавши зв’язок зі своєю народною стихією, частково були відсунуті і затерті представниками державної народності” (Освобождение Росии и украинский вопрос. Статьи и заметки. – Спб, 1907. – С. 142).
Представники правлячої нації добре це розуміють і в більшості випадків своїх намірів не маскують. “Наш громадський обов’язок, – говорив у свій час один із генерал-губернаторів французьких колоній в Африці, – політична і економічна необхідність висувають перед нами подвійне завдання: з одного боку – формування кадрів, які мають стати нашими представниками у всіх сферах життя, для чого треба створити добре відібрану і відповідно підготовлену еліту, з іншого – виховання основної маси народу” (Мумоні А. Освіта в Африці. – Париж, 1964. – С. 54). В обох випадках йдеться про те, аби “вирвати туземців з їх рідного середовища і залучити до французької культури”.
Формування культурно-політичної еліти туземного населення зазвичай проходить у три стадії. Першу образно можна було б позначити як “мавпяча”. На цьому етапі відбувається активне засвоєння чужої культури і така ж інтенсивна відмова від власної. Запозичені зразки поведінки не просто наслідуються: вони відтворюються і втілюються у карикатурно перебільшеному вигляді. Представники поневоленої нації хочуть бути більше схожими на своїх поневолювачів, аніж ті є самі, засвоюючи суто зовнішнім і формальним чином їх мову, звичаї, манери поведінки.
Пройшовши, як правило, первинну соціалізацію в сім’ї і середовищі найближчого суспільного оточення, вони, проте, не можуть повністю позбутися наслідків традиційного виховання. У результаті виходить маргінал-проміжна, міжкультурна особа, яка в більшій або меншій мірі позбавлена чіткої культурної ідентичності: втратила одну культуру і віру, але у повній мірі не набула іншої. Це особа з досить складним і в більшості випадків невротичним внутрішнім світом. Працюючи з африканськими емігрантами, французькі психіатри дійшли висновку, що “сама по собі трансплантація в іншу культуру вже патогенна”.
Наступну фазу можна було б назвати як “повернення до витоків”. Особа стає непримиренним критиком чужої і некритичним обожнювачем власної культури. Активна спроба асимілюватися змінюється не менш активною самоізоляцією. Сліпе попереднє схиляння перед панівною культурою переростає в ненависть до неї, абсолютне її заперечення, відкидання і витіснення із власного культурного простору. При цьому спостерігається завищена оцінка власної культурної самобутності, суцільне некритичне її сприйняття, сліпе обожнювання, міфологізація чи ідеологізація минулого. Дуже часто при цьому реальне замінюється уявним, дійсне – нормативним та ідеалізованим. Оживають і оживляються племінні та общинні міфи і перекази, спогади раннього дитинства та історичної минувшини, інші фольклорні елементи культури, посилюється відчуття приналежності до “братів по крові”. Традиції та історична спадщина абсолютизуються, стають самоцінними. На такому ґрунті найчастіше виникає націоналістично орієнтована ретроутопія чи націоналістична ідеологія.
Третю фазу можна було б визначити як “позитивну реконструкцію втраченої культурної ідентичності”. На цьому етапі елементи культурної самобутності більш-менш вдало поєднуються з авангардними культурно-ціннісними взірцями сучасності, включають у себе не лише власний історичний досвід, але й здобутки світової цивілізації.
Успіхи національно-визвольної боротьби у значній мірі залежать від того, як вдалось поєднати різнорідні елементи в системі культурно-ціннісних орієнтацій та структурі особи: національної еліти та основної маси населення, а також відповідно представити їх в поширюваній культурній моделі розвитку та інших елементах системи історичних дій. Ідеальним випадком реалізації прагнення нації до власної ідентичності можна вважати досягнення нею стану “інтегративного націоналізму” – системи панівних ціннісних орієнтацій і практики визвольної боротьби.
Культурна ідентичність посилюється опозицією до панівної нації. Опозиція як механізм консолідації тим більше необхідна, чим слабше діють механізми згуртування на основі власної культурно-ціннісної ідентичності. Соціально-психологічним механізмом цього процесу виступає створення “образу ворога”. У даному випадку це не складна проблема, бо продовжена колонізація формує досить стійкі почуття невдоволення, ненависті, ображеної національної честі і гідності та ін. Вони тим сильніші, чим більша расова, антропологічна і культурно-психологічна несумісність взаємодіючих націй. А також за умови, коли колонізація набуває відверто насильницьких форм, супроводжується зубожінням основної маси корінного населення, його релігійною, культурно-освітньою чи іншими формами дискримінації. Почуття невдоволеності слабшають, якщо колонізація носить більш м’які форми, а взаємодіючі національні спільноти мають значну кількість спільних ознак (належать до однієї народності, мають значну культурну ідентичність, сповідують одну й ту ж релігію, мають однакове або подібне історичне минуле, є разом жертвами третьої пригноблюючої сили).
У такому випадку націоналістична психологія, ідеологія чи утопія мають перспективу стати підґрунтям культурної моделі лише за умови, що буде проведене відповідне розмежування: різко акцентована етнічна своєрідність та культурно-мовна самобутність, створена самовиразна релігія, відповідно перетлумачене минуле, відбудеться ототожнення супротивної нації та третьої панівної сили. Практично це можливе при досить розвинених почуттях етнокультурної ідентичності або при значному колективному невдоволенні кризовою ситуацією. В останньому випадку (наявність інтенсивного масового роздратування) вже існує колективна потреба в об’єкті ненависті, тому “образ ворога” виробляється, сприймається і стверджується порівняно легко.
Принцип тотальності реалізується через створення відповідної культурної моделі, на ґрунті якої відбувається ідейно-психологічна консолідація визвольного руху. В її основі може лежати національна психологія, ідеологія чи утопія. Національна психологія включає в себе колективні настрої, вірування, звичаї та колективний здоровий глузд. Сам факт колоніальної залежності в більшості випадків є достатньою передумовою для появи настроїв невдоволення, гніту, обурення, надії та сподівань на краще майбутнє.
Трансформація цих почуттів у викривальну чи протестуючу ідеологію відбувається через відповідну діяльність професіоналів. При цьому можуть бути використані різні поєднувані елементи і цінності: свобода і самостійність, політико-державна незалежність, збереження етно-культурної аутентичності та самобутності. Але обов’язково ідеологія або утопічна конструкція мають поєднати всі ці цінності у більш-менш логічно впорядковану систематизовану теоретичну модель.
У випадку, коли ідеологія висуває тезу про расові, національні, мовні, етно-культурні та ін. наперед задані переваги даної спільності перед іншими, вона (ідеологія) отримує націоналістичне спрямування. Соціальними прошарками, найбільш схильними до прийняття і схвалення такої ідеології є, як правило, маргінальні (проміжні) прошарки населення: дрібна буржуазія, люмпен-пролетаріат, люмпен-інтелігенція, безробітні, студентська молодь, етнічні та релігійні меншини. У більш загальному значенні – всі ті верстви населення, котрі невдоволені своїм статусом, але не мають реальних можливостей для його поліпшення. Національна та націоналістична ідеологія, відповідно до загальної природи ідеології, може носити захисний або апологетичний характер. Якщо в основі національно-визвольного руху лежить викривальна чи захисна ідеологія, він досить швидко перетворюється в політичну партію чи її подібність.
Національно акцентована соціальна утопія виникає і приживається порівняно легко у двох випадках: коли нація має реальну історичну перспективу і коли вона зовсім її позбавлена. Міфологічна, художньо-образна переробка цих тенденцій матиме протилежну часову спрямованість: у майбутнє або минуле. У першому випадку маємо футуроутопію, у другому, – ретроутопію. Комбінація їх можлива за умов, коли національно-визвольний рух очолюють дві рівномогутні, але протилежно орієнтовані політичні еліти. Одна з них націлена на розв’язання соціально-економічних завдань, друга – проблемах духовного (етнокультурного) відродження, повернення втраченої ідентичності.
Національний рух не обов’язково носить визвольний характер. Національні почуття і пов’язаний з ними ідейно-психологічний комплекс можуть бути використані як ефективний засіб інтеграції та консолідації суспільства в багатьох інших випадках: у воєнному протиборстві, подоланні економічної та соціальної відсталості, в інших кризових ситуаціях. Зокрема, на початковій стадії індустріалізації у західноєвропейських суспільствах соціальна консолідація відбулась на національній основі. Класове розмежування і боротьба, поширення соціальної аномії (ізольованості) у зв’язку з інтенсивною міграцією із села в місто, відривом від сільської общини та традиційного способу життя, ріст індивідуалізму, підвищення значимості сім’ї та інтимного кола в особистому житті, секуляризація релігії робили націю не лише природним, а й єдино можливим засобом суспільної інтеграції. Але в цьому випадку втрачається етнічний і зростає геополітичний аспект національної консолідації. Етнічний простір ототожнюється з державною територією, національна культура – з ії офіційно визнаними зразками, почуття етнічної приналежності трансформуються в державний патріотизм, общинний контроль набуває адміністративних форм, політичні і державні діячі виглядають як “батьки нації” тощо.
Національно зафарбована масова психологія, ідеологія та утопія виступають у цьому випадку формою колективного відчуття і передчуття нового – промислового суспільства і пов’язаної з його розбудовою соціальної мобілізації.