2. Сучасна українська література: періодизація і покоління.

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. В історії української літератури  кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.   Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання. \Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації Юрій Андрухович, , Оксана Забужко, Юрій Олійник, Юрій Винничук, Кость Москалець, Наталка Білоцерківець, Василь Шкляр, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, та інші. Твори багатьох з них користуються попитом в Україні та за кордоном, перекладені багатьма мовами світу.    Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.

3. Бубабістська форма постмодернізму в сучасній українській літературі.

Ситуацію кінця двадцятого століття в українській літературі, подібно як і в інших літературах світу, вже неможливо уявити без «постмодернізму». першою найвиразнішою формою «постмодерністського повороту» в українській літературі стала творчість літературного гурту «Бу-Ба-Бу». Навіть більше, «Бу-Ба-Бу» разом з усім шлейфом контекстуальних метафор, ідеологій і моделей іронічної поведінки асоціюється з цілим соціокультурним явищем, яке можна назвати бубабізмом. Однак бубабізм — це не лише явище соціального плану (молодіжного руху, приміром), але також особливий культурний феномен. «Словники» культури, на які риторично й соціально спрямовувалася підривна енергія «Бу-Ба-Бу», було взято з офіційного лексикону гібридного національно-просвітницького та соціалістичного кічу. Власне радянська міфологія і власне соціалістичні концепти, здається, цікавили бубабістів куди менше. Лінгвістичний іронізм бубабістів, не позбавлений нарцисизму, був свого роду Карнавалом, на якому мали би з’єднатися — майже в гностичному якомусь синтезі — мова і матерія, дух і тіло, що в тоталітарному суспільстві фальшиво й абсолютно розводилися. Бубабізм по суті своїй був насамперед публічною акцією, перформенсом, спрямованим на читання вголос і переповненим голосами (і авторськими, й маскарадними). в плані історичному бубабізм — явище, яке найбільше відповідає контекстові пізнього тоталітаризму. Формально й ідеологічно він споріднений з анекдотами, які складали неформальну культуру тоталітарного суспільства. Зрештою, саме перверзійна настанова щодо чинних тоталітарних прорадянських символів офіційної молодіжної організації та офіційних радянських свят визначала семіотику масових дійств початку 90-х (як-от «Вивих-92»), де бубабісти були головними авторами й персонажами. Отож, бубабізм як варіант пострадянського постмодернізму мав форму соціокультурної критики значно більшою мірою, аніж радикального авангардистського виступу. Іншими словами, гурт «Бу-Ба-Бу» як цілість не оформлювався як експериментальна авангардистська група, наприклад, оберіути, з якими іноді порівнюють бубабістів. Оберіути, як відомо, гуртувалися навколо ідеї «реального», чи «конкретного» мистецтва, яке б спиралося на принципи формалістичного «остранения» та «зауми». Бубабісти натомість прагнули до масового дійства й резонансу. Їхнім естетичним постулатам найбільше відповідала бахтінська теорія карнавалізації.