6. Нарцисичний інтелектуалізм у романі о.Забужко «Польові дослідження українського сексу».

Сучасне оповідне мистецтво моделюється в різноманітних дискурсивних практиках, одним із яких є постмодернізм. Основою напряму є авторефлексія, котра формується ще в симбіотичний період розвитку дитини і виражається в нарцисизмі та шизоїдності що репрезентується авторефлексивним нарцисичним (акцент на абсолютизованому авторському ”я”) або ж шизоїдним (деструктивним, ”декреативним”, ”дедефінітивним”) текстом, котрий стає магістральним жанром новітнього оповідного мистецтва. Ознаками нарцисичного типу акцентуації особистості є егоцентризм. Відтак, під терміном “нарцисизм” розуміють певний емоційний стан, при якому людина реально проявляє інтерес тільки щодо власної персони, до власного тіла, до власних потреб, думок, почуттів, до власної особистості. Онтологічний план нарцисизму розглядається через радикальний індивідуалізм постмодернізму. В цьому відношенні сучасна епоха – кризова, що характеризується відсутністю єдиного інтелектуального світу з ієрархією загальноприйнятих цінностей, запереченням існування абсолютного суб’єкта пізнання. Нарцисизм, перебуваючи в ідеальному оточенні, пристосовує “я” до того світу, породженням якого це “я” є. Неонарцис відрізняється від класичного нарциса відсутністю цілісного “я” (постмодерне суспільство його розщеплює, деструктує): “неонарцис уже не стоїть незворушно перед власним відображенням, у нього нема цього відображення” тобто відсутнє романтичне самозахоплення. Для радикального нарциса другої індивідуалістичної революції залишається тільки безкінечний пошук самого себе, вічний рух углиб власного “я”, самоствердження та активна стимуляція власної авторефлексивності , що відповідно в сучасних текстах відтворюється через авторський егоцентризм, месіанство, анархізм, конфлікт національного та індивідуального, що ми і вбачаємо у творах Забужко

7. Роман о.Забужко «Польові дослідження українського сексу»: дискурси у вимірі «пост».

“Польові дослідження з українського сексу” визнана “книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності”.

Постмодернізм – це світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. прийшов на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

У центрі — вперто культивована естетика маразму. Українська постмодерна пострадянська література – це спроба виходу з концентраційного табору стагнації шляхом сміховинної стихійної літератури. На жаль, цей вихід був підхоплений масовою культурою, а тому життєствердний сміх поступово перейшов у сатиру, а далі — у гротескну конвульсію поетичного мислення та естетику маразму. Читаємо в “Польових дослідження...” Оксани Забужко: “та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? - Ирина", - було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під'їзді, вивинулася - втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської [а мав же час підучитися, прид-дурок]!” Історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах відтворювала «духовну порожнечу» на місці традиційних форм етичного устрою — «порожнечу, в якій надалі твориться щось неординарне... Взагалі не досить зрозуміла категорія “неординарного” в цьому контексті. Бо і досі живе ВІЧНЕ. Тільки не в постмодерні. Постмодерна культура не випадково бореться з цієї категорією: це для неї категорія незручна, а часом і загрозлива.