25. «Бездомність» героя с.Жадана.

Герої С. Жадана розмовляють дещо зросійщеною мовою, перенасиченою нецензурною лексикою східноукраїнського гуртожитку, яка, за словами І. Андрусяка, характеризує авторський міський концепт, бо „персонаж, від імені якого ведеться мова Сергія, перебуває ніби всередині текстової дії – „тут і зараз”. Відтак, його підхмелено-прикумарене дійство завдяки блискучому стилю автора видається надзвичайно привабливим, воно притягує, захоплює, заполонює…” . найвиразнішою метафорою, яку запропонував Жадан, можна вважати бездомність героя. Бездомність – це й безкінечні мандри, і втрата довіри до світу дорослих, у яких водночас із перебудовою проявилась і власна не вкоріненість у буття. Звідси народжувався панк – культура інфантильних дорослих чоловіків, які граються в дитячі ігри»

26. «Жертва забутого майстра» є.Кононенко й проблема масової літератури.

Євгенія Кононенко (*17 лютого 1959, Київ) — сучасна українська письменниця і перекладачкаУ історико-містичному романі „Жертва забутого майстра” Євгенії Кононенко вдалося глибоко передати загадковий світ Іоанна Георга Пінзеля. Варто зазначити, що у багатьох моментах значно проникливіше, ніж у схожому за жанром романі Дена Брауна „Код да Вінчі”. Вона відтворила бурхливу атмосферу, повну таємниць та несподіванок. А також авантюрні пригоди, в основі яких – пошук спадщини таємничого майстра.” І багато тому подібного. Залишається прочитати сам твір. А в творі – не розумієш, де Пінзель, де сюжет, де містика, де інтрига, про літературу взагалі мовчу. Після цього твору читач не захоче піти в Музей Пінзеля, що вже скільки років відкривається для нікого, там завжди пусто. І скульптури стоять, як і триста років тому, і Пінзелю якось пофіг на все це, але от для української культури – це мистецтво все ж таки могло бути корисним. Для Львова – особливо. Цей твір не можна назвати ані історичним, ані детективним, ані містичним. Це радше, якась наступна лав сторі, з тупим закінченням. Історія про старшу, незадоволену життям кобіту. Вона шукає, знаходить роботу, перекладає, але це не звичайний перекладач. Це навіть не історія, це сповідь перед психіатром. Вона, Маріанна, але це лише прикриття, справжнє ім’я героїні Леся. Вона заробляє шалені гроші, інколи їй щось спонсорує крутий клієнт. Наприклад шкіряний плащ. Маріанна з ним спала.А потім, так несподівано, з’являється цей француз, з „таємним бажанням” знайти Пінзеля. Тепер вони збираються до Львова. В очікуванні пригод неймовірних, ага – в очікуванні. У Львові вони звертаються до відкривача Пінзеля, Б. Возницького, щоправда в романі його звати інакше – М. Браницький.І тут елемент „містики”: „він (Браницький) на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі пінзелевих скульптур.” І як то з таким поглядом і даром гіпнозу, музей все пустий і пустий? Якщо запитати будь-яку пересічну людину, де той музей Пінзеля, то вам ніхто цього не скаже. Скульптури й далі стоять у компанії старих, обдертих, сірих стін. А кобіта живе собі в апартаментах, в центрі Львова, має набагато молодшого за себе коханця, життя на стільки прекрасне, що аж нудно. Є Львів і Пінзель, а як без Бучача? І як цікаво, виявляється Пінзель не любив Львова, і тому, коли головна героїня повернулась з Бучача до Львова, то їй також стало нецікаво у ньому. У Львові їхні кімнати хтось оглядав, одяг був розкиданий, а на ліжку хлопчика – якась чорна фігура. (чит. нижче) У нього шок, він божеволіє раптово кричить: „отже, то була вона!” не уявляю, як це звучить насправді, бо, коли в людини страх чи шок, то така мовна конструкція аж ніяк не звучатиме природньо.