46. Дидактичні погляди сучасних вчених

47. Ідеї родинного виховання

. В.О.Сухомлинський – педагог-гуманіст. . Сухомлинський народився  28 вересня 1918 р. в с. Веселка Онуфрієвського району Кіровоградської області. 1926-1933 р. – Василівська семирічка. 1934 р. – стає студентом факультету мови і літератури в Кременчуцькому педагогічному інституті. По березень 1944 р. працює директором школи у с. Іва Удмуртської АССР. Потім виїжджає в Онуфріївський  район, де працює завідуючим районним відділом народної освіти, разом викладає в школі. В 1955 р. захищає дисертацію. Помер 2 вересня 1970 р. написав твори “Серце віддаю дітям”, “Павлиська с/ш”, “Як ми виховували мужнє покоління”, “Духовний світ школяра”, “Народження громадянина”, “Слово до учнів”. Багатим джерелом творчості Сухомлинського є народна педагогіка. Дуже високо С. цінив в народній педагогіці традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного підходу до них, використання в навчанні, вихованні рідної мови. С. багато часу займався принципами, що витікали в процесі виховання. Він був основоположником теорії національного самовизначення учнів в процесі навчання і виховання. Усвідомлення підлітками того, що він вже не дитина – одна з якісно нових ознак свідомості, що зміцнюється в підлітковому віці і здійснює серйозний вплив на його духовний світ. Прагнення до хорошого, висота морального – один з найважливіших мотивів, що заохочують до активної діяльності вихованців різного віку. С. вважав, що розумове виховання відбувається в процесі оволодіння знаннями, проте, воно не зводиться до нагромадження знань. Жива, допитлива, творча думка формується у вихованні тоді, коли відносно знань він займає свою особисту життєву позицію. Активне вираження особистого ставлення до набутих знань – це і все, що слід назвати розумом особистості. Активність полягає в тому, що дитина стає діяльним, зацікавленим учасником процесу оволодіння знаннями, пізнання навчання приносить завдяки цьому глибоке почуття радості, схвильованості, емоційної піднесеності. Книги С. не є збірниками універсальних рецептів, що підходять на всі випадки життя. Праці педагога вчать мислити, вдумливо підходити до здійснення навчально-виховних задач, враховуючи різноманітність і неповторність конкретних педагогічних явищ, приймаючи до уваги особливості роботи і позитивні традиції кожної школи.

49.Співпраця батьків з вчителями

В системі безперервного національного виховання сім’я є першою природною, постійно діючою ланкою. Умови успішного сімейного виховання: -    наявність у батьків почуття відповідальності за виховання дітей; -    повна сім’я; -    висока культура взаємовідносин між членами сім’ї; -    єдність вимог батька і матері у вихованні дітей; -    організація та забезпечення здорового способу життя; дотримання режиму; -    педагогічно-обґрунтовані заохочення та покарання дітей; -    належність позитивного авторитету батьків. Робота школи з батьками проводиться в таких формах: а) щорічно батьківська конференція (заг. батьківські збори), доповідь директора про стан навчально-виховного процесу, звіт голови батьківського комітету; б) участь батьків, обраних до шкільної ради в її роботі; в) діяльність батьківського комітету; г) батьківський дворічний університет пед. знань у школі: - лекції з проблем сімейної педагогіки, семінари, конференції по обміну досвідом; - лектрої на теми сімейного виховання; - школи молодих батьків; - батьківські збори. Вони мають бути тематичними: “Як допомогти дитині вчитися” (1-4 кл), “Проблема спілкування батьків і дітей” (5-9 кл), “Інтереси та захоплення дітей” (10-11 кл). Важливою формою координації зусиль сім’ї та школи є зв’язок із батьками через щоденник. Індивідуальні бесіди з батьками, ознайомлення з літературою. Позаурочні заходи: “Сімейний вогник”, “Мамина пісня”, і т.д.

№ 51 ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЗМІСТ ОСВІТИ»

Зміст освіти — це чітко окреслене коло знань, умінь, навичок і компетенцій, якими людина оволодіває шляхом навчання у на­вчальному закладі або самостійно. Він містить систему наукових знань про природу, суспільство, людське мислення, культуру та практичних умінь і навичок, необхідних для життєдіяльності людини. Зміст освіти в цілому має сприяти розв´язанню генераль­ного завдання — формуванню гармонійної, всебічно розвиненої особистості.

На всіх етапах розвитку суспільства зміст освіти зазнавав якісних змін під впливом різних чинників: соціально-економічних відносин, рівня розвитку виробництва, науки, техніки і культури, розвитку освіти та педагогічної теорії, мети і завдань виховання, які ставить суспільство перед школою.

В історії школи і педагогіки відомі різні підходи до визначення змісту освіти. Наприкінці XVIII — в середині XIX ст. поширеною була так звана теорія формальної освіти, сутність якої полягала в тому, що учневі недоцільно давати великого обсягу знань, оскільки він його не засвоїть, а потрібно давати матеріал, що розвиває розумові сили, мислення, уяву, пам'ять, здібності.

Її прибічники вважали за необхідне вивчення латинської та грецької мов, математики, які, на їхню думку, тренували розум учнів.

Цю теорію було покладено в основу змісту класичної освіти в гімназіях. Помітний вплив теорії формальної освіти і в сучасних французьких ліцеях, покликаних давати «загальну культуру за допомогою тренування мислення».

З розвитком капіталізму, потребою озброєння людей практично корисними знаннями, з'явилася й набула розвитку теорія матеріальної освіти, згідно з якою головним критерієм визначення змісту освіти є практичне значення, а не розвиваючий характер знань, її прихильники вважали, що в процесі засвоєння корисних знань здійснюватиметься розвиток мислення і розумових здібностей учнів, озброєння їх методами наукового пізнання.

Коли йдеться про зміст освіти, який лежить в основі профе­сійної підготовки, то мається на увазі, що він орієнтований на фор­мування професійної і загальної культури фахівців у широкому розумінні.

Зміст освіти (загальної, політехнічної, професійної) не є ста­лою величиною. Він змінюється залежно від рівня розвитку на­уки, соціально-економічного, культурного стану суспільства з урахуванням потреб освітньої підготовки молоді та перспектив соціального й економічного розвитку країни.

Процес удосконалення змісту освіти, зокрема професійної, потребує чималих зусиль. Тут треба враховувати перспективу, тому що випускники ВНЗ працюватимуть у різних галузях на­родного господарства тривалий час після здобуття професійної освіти. Справа ускладнюється ще й тим, що обсяг нових знань (інформації) з усіх наук у середньому подвоюється через 3—6 років. Ось чому так важливо при формуванні змісту освіти для підготовки фахівців певної спеціальності вибрати з великого ма­сиву інформацію, яка є результатом найновіших наукових дося­гнень і стане базовою для становлення фахівця з погляду перспек­тиви його професійної діяльності.

Зміст освіти закріплюється державними документами та на­вчально-методичними комплексами. Це навчальні плани, на­вчальні програми, підручники, посібники.

№ 52 ПРИНЦИПИ ОСВІТИ

За ст.6 Закону України «Про освіту» основні принципи освіти в Україні:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- науковий, світський характер освіти;

- інтеграція з наукою і виробництвом;

- взаємозв'язок з освітою інших країн;

- гнучкість і прогностичність системи освіти;

- єдність і наступність системи освіти;

- безперервність і різноманітність освіти;

- поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

№ 53 СТРУКТУРА СИСТЕМИ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Структура й доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її ефективність і перспективність розвитку. На початку XXI ст. структура освіти в Україні така.

1. Дошкільна освіта. її здійснюють дошкільні навчальні за­клади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу.

2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпе­чує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за­безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша шко­ла, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здо­буття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах.

3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти на­лежать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані ми­стецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздо­ровчі центри та інші заклади.

4. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічними за­кладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-ху­дожнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготов­ки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

5. Вища освіта. Вищими закладами освіти є: технікум (учи­лище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет.

6. Післядипломна освіта. До закладів післядипломної осві­ти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфі­кації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

7. Аспірантура.

8.Докторантура.

9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними орга­нами, підприємствами, установами, організаціями, об´єднання­ми громадян, громадянами створюються відкриті та народні уні­верситети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповід­ні освітні рівні:

- початкова загальна освіта;

- базова загальна середня освіта;

- повна загальна середня освіта;

- професійно-технічна освіта;

- базова вища освіта;

- повна вища освіта.

Законом України "Про освіту" встановлено також освітньо-кваліфікаційні рівні:

1) кваліфікований робітник;

2)молодший спеціаліст;

3)бакалавр;

4)спеціаліст, магістр.

54. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВИЩУ ОСВІТУ» набув чинності з 05.03.2002 року. З тих пір в закон було внесено декілька змін (остання – 19.01.2010) та коригувань, внесених Конституційним судом. В преамбулі зазначено, що цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях. Закон складається із 69 статей та 14 розділів, а саме:

• Розділ 1. Загальні положення

• Розділ 2. Структура вищої освіти. Документи про вищу освіту

• Розділ 3. Стандарти вищої освіти

• Розділ 4. Управління у галузі вищої освіти

• Розділ 5. Вищі навчальні заклади

• Розділ 6. Управління вищим навчальним закладом

• Розділ 7. Організація навчально-виховного процесу

• Розділ 8. Учасники навчально-виховного процесу

• Розділ 9. Підготовка наукових і науково-педагогічних працівників

• Розділ 10. Наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах

• Розділ 11. Фінансово-економічні відносини в системі вищої освіти

• Розділ 12. Міжнародне співробітництво

• Розділ 13. Відповідальність за порушення законодавства про вищу освіту

• Розділ 14. Прикінцеві положення

Розділ 1 дає законодавче визначення основних понять (вища освіта, зміст вищої освіти, професійна підготовка тощо), декларує основні принципи державної політики у сфері вищої освіти та право громадян на вищу освіту. Згідно цього розділу: «вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації»

Розділ 2 визначає структуру, освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти, а також встановлює види документів про вищу освіту та регламентує післядипломну освіту. Розділ 3. Визначає систему державних стандартів у вищій освіті та її науково-методичне забезпечення. Розділ 4. Регулює розподіл повноважень контролю та керівництва у сфері державної освіти між органами державної влади та місцевого самоврядування та власником навчального закладу (якщо мова йде про приватний навчальний заклад). Розділ 5 визначає мету діяльності, правовий статус вищого навчального закладу, їх рівні акредитації та типи, а також регламентує питання створення, ліквідації, реорганізації, ліцензування, структуру та принципи управління вищого навчального закладу. Розділ 6 визначає повноваження, обов’язки та процедуру затвердження органів управління навчального закладу, а також органів студентського самоврядування. Розділ 7 регламентує структуру, права та обов’язки учасників навчально-виховного процесу. Розділ 8 висвітлює питання щодо наукових ступенів та вчених звань, форм підготовки наукових та науково-педагогічний працівників вищої кваліфікації (аспірантура, докторантура) та діяльності спеціалізованих вчених рад. Розділ 10 регламентує мету, принципи організації та управління науковою та науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах. Розділ 11 регламентує правових режим майна, фінансування та платні послуги у вищих навчальних закладах. Розділ 12 висвітлює питання державної політики у галузі міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти, основні напрями та зовнішньоекономічну діяльність вищих навчальних закладів. Розділ 13 містить лише одну статтю, назва якої збігається із назвою розділу. У прикінцевих положеннях мова йде про завдання органам державної влади привести у відповідність до цього закону інші нормативно-правові акти.

55. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ» набув чинності 23.06.1999 року, із тих пір у закон було внесено декілька змін (остання 06.09.2011) та коригувань, внесених Конституційним судом. В преамбулі зазначено, що цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні. складається із 48 статей та 11 розділів, а саме:

• Розділ 1. Загальні положення

• Розділ 2. Загальноосвітні та інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти

• Розділ 3. Організація навчально-виховного процесу у загальноосвітніх навчальних закладах

• Розділ 4. Учасники навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах

• Розділ 5. Державний стандарт загальної середньої освіти

• Розділ 6. Управління системою загальної середньої освіти

• Розділ 7. Науково-методичне забезпечення системи загальної середньої освіти

• Розділ 8. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база загальноосвітніх навчальних закладів

• Розділ 9. Міжнародне співробітництво

• Розділ 10. Відповідальність у сфері загальної середньої освіти

• Розділ 11. Прикінцеві положення

Розділ 1 визначає основні завдання законодавства України про середню освіту, визначає систему та мету загальної освіти та дає визначення поняття «загальна середня освіта» як «цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.» Розділ 2 визначає типологію закладів загальної середньої освіти, їх статус та процес створення, ліквідації та реорганізації. Розділ 3 визначає терміни та форму навчання, правила щодо наповнюваності класів, навчальних планів та навантаження на учнів, виховний процес та порядок зарахування учнів. Розділ 4 визначає учасників виховного процесу (учні, педагогічні працівники), їх права та обов’язки. Розділ 5 дає визначення поняття державного стандарту загальної середньої освіти, процедуру його розробки та затвердження, його структуру, а також процедуру атестації знань учнів. Розділ 6 визначає органи управління навчальним закладом, їх повноваження та державний контроль над діяльністю навчальних закладів. Розділ 7 складається із двох статей, що визначають завдання та здійснення науково-методичного забезпечення системи загальної освіти. Розділ 8 складається із трьох статей, дві з яких відповідають назві розділу, а третя визначає штатні розписи загальноосвітніх закладів. Розділ 9 та 10 складаються з однієї статті кожен, назви яких відповідають назвам розділів. В прикінцевих положеннях зазначено терміни набуття чинності окремих положень закону, а також завдання органам державної влади привести у відповідність до цього закону інші нормативно-правові акти.

56. НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УКРАЇНІ було затверджено указом Президента України 17.04.2002 року. Національна доктрина є державним документом, що визначає систему поглядів на стратегію та основні напрями розвитку освіти в Україні у першій чверті XXI ст. Відповідно до Національної доктрини головною метою державної політики в розвитку вищої освіти є створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, збереження й розвиток цінностей національної культури і громадянського суспільства. Пріоритетами державної політики в розвитку освіти є: особистісна орієнтація освіти, формування національних і загальнолюдських цінностей, створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти, постійне оновлення змісту освіти і форм організації навчально-виховного процесу, розвиток системи неперервної освіти та освіти протягом життя, формування за допомогою освіти здорового способу життя, розвиток україномовного освітнього простру, забезпечення освітніх запитів національних меншин, забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального статусу, інтеграція освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, розробка і впровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій, створення індустрії виробництва навчальних засобів, створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення, інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір.

57. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПРО ОСВІТУ МОЛОДІ. Базовим положенням, що визначає зміст державної політики стосовно освіти молодих громадян, є ст. 53 Конституції України, згідно з якою: Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.» Положення про доступність та безоплатність освіти, надання пільг та стипендій було розтлумачено у рішенні Конституційного суду України від 04.03.2004.