2. Управління та суспільний лад Запорізької Січі.

Запорозька Січ мала унікальний для свого часу соціальний устрій – вона була своєрідною «республікою», організацією, заснованою на принципах військової демократії (поєднання військової дисципліни та волевиявлення народу).

Щоб належним чином оцінити ту унікальність, треба зга­дати, що саме за тих часів в Європі набував все більшої сили процес абсолютизації державної влади. То були часи Івана Грізного, Карла IX – організатора Варфоломіївської ночі, далі – Людовика XIII, Людовика XIV, Петра Першого та інших монархів, які дотримувались принципу правління, що був відбитий відомою фра­зою Людовика XIV: «Держава – це я!».

Та ось паралельно з цими абсолютними монархіями існувала територія, де керівні органи обиралися внаслідок свободного волевиявлення всіх без винятку членів суспільства, та до того ж влада має неухильно дотримуватись суворого принципу підзвітності щодо своїх виборців, де закони були єдиними для всіх. То було дійсно унікальним для свого часу явищем.

Землі, які контролювалися козаками мали назву – Територія Війська Запорізького, яка мала загальну площу 250 тис. км². Ці землі співпадають з сучасними Дніпропетровською, Запорізькою областями, а також частково Херсонською, Кіровоградською, Донецькою, Луганською, Харківською областями.

Територія Війська Запорізького відповідно територіальному поділу складалося з паланок (з турецької мови – невелика фортеця). Запорожці паланками називали центральне управління певної частини їхньої території, тобто щось на кшталт повіту. До 1768 р. існувало п’ять паланок, згодом утворено було ще три (ці вісім паланок розташовувалися таким чином: три на правому березі Дніпра, а п’ять на Лівобережжі). Територія паланки була окружністю до 2 тис. км. Центром паланки було паланкове містечко (Перевізне, Гард, Новий Кодак, Самарь /Новомосковськ/, Козирщина, Личкове, Домаха, Прогноївськ). В паланці керувала паланкова старшина: полковник (сердюк), осавул, писар.

Згідно з описами істориків тих часів Запорозька Січ^* була досить великою за розмірами фортецею. То був правильний чотирикутник, відокремлений від навколишньої місцевості ви­соким земляним валом, який був увінчаний частоколом з про­смолених деревин. У частоколі були прорізані стрільниці для мушкетів та легкої артилерії. По кутах височіли брусовані башти з майданчиками для чатових, які не залишали їх ані вдень, ані вночі.

Зазирнувши за частокіл, можна було б побачити споруди, що нагадували величезні сараї. То були казарми, де мешкали підрозділи козацького війська, що звалися куренями, як і їхні помешкання. Зовнішні стіни куренів були рубленими, що доз­воляло використовувати їх у разі нагоди як другу лінію фор­течної оборони, а внутрішні стіни були посплетені з очерету та хмизу. Вкриті були курені воловими та кінськими шкурами. Куренів всього було 38 (по 600 чоловік). А 10 куренів складали ¼ Січі, яка називалася пірією (пирия). Ця кількість куренів, ставши традиційною, не змінювалася протягом більш як двох століть існування Запорозької Січі. Курінь – це казарма (місце проживання козаків), об’єднання козаків для ведення спільного господарства (для самозабезпечення) та окремий військовий підрозділ. Курінь мав свого курінного отамана, курінну старшину, курінну скарбницю, ковальню, зброярську майстерню та різні господарські, та військові споруди.

У центрі фортечної території був розташований майдан, де височіла церква. По краях майдану стояло декілька будинків, де мешкала військова старшина. В одному з таких будинків перебувала січова канцелярія. Неподалік від майдану розміщена пушкарня – ве­ликий льох, в якому знаходилися гармати, ручна вогнепальна зброя, кінська збруя, порох, ядра, кулі та інше військове май­но.

Поруч з нею була скарбниця – льох, де містилися харчові припаси, а також військові гроші та дорогоцінності. Поза куренями знаходилися стайні, кузні, шорні, кравець­кі та зброярські майстерні.

Фортеця мала дві брами: головну та бокову. Бокова брама сполучала фортецю з просторим майданом – торгівельному передмісті Січі (Гасан-Баші), що був розташований поза земляним валом. Там вирував базар з великою кількістю крамниць та шинків. Сюди в мирні часи з’їжджалися торговці не тільки з багатьох міст України, але й з сусідніх країн для того, щоб продати товари, які користувалися попитом серед запорожців, а натомість купити у них рибу, мед, хутро тощо.

Отже, час від часу Запорозька Січ була відомим та поваж­ним міжнародним ярмарком. За межами базарного майдану стояла охайна споруда, так звана «грецька хата» – помешкання іноземних послів, що прибували до Січі у державних справах.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ СІЧІ

1. Кошовий отаман – найвища посада на Січі. Кошовий зосереджував у своїх руках військову, адміністративну та духовну владу. Під час війни ставав головнокомандувачем всього запорозького війська і мав диктаторські повноваження. Умирний час влада кошового була обмеженою.

2. Другою після кошового отамана посадою була посада військового судді, якого обирали на козацькій раді. Суддя виконував роль охоронця стародавніх звичаїв та традицій. У своїй роботі він керувався не писаним законам, а законотворчими переказами та традиціями, що передавалися усно. Обов’язком судді було здійснення правосуддя швидко, правдиво та неупереджено. Зовнішнім знаком військового судді була срібна печатка, яку він тримав при собі під час військових зборів і прикладав до паперів, які ухвалювалися радою.

3. Військовий писар – обирався радою. Мав повноваження: завідував всіма письмовими справами Війська Запорізького, надсиланням наказів куреням, вів усі рахунки, листувався з посадовими особами війська, монархами від імені козацтва. Реєстрував та зберігав усі папери, що надходили на Січ на ім’я кошового отамана. На Січі писар був один, хоч обов’язків було багато, тому хто зважиться замість писаря займатися діловодством від імені Коша, того страчували.

4. Військовий осавул – наглядав за порядком у козацькому середовищі на Січі в мирний час, а під час війни – у таборі. Стежив за виконанням судових вироків на Січі та у паланках. Проводив слідство у кримінальних справах та з приводу цивільних суперечок серед сімейних козаків та переселенців некозацького стану на Запоріжжі, організовував охорону тих, хто мандрував степами Запоріжжя. Тобто військовий осаву виконував поліцейські функції. Окрім цих функцій він ще організовував прикордонні служби, військову розвідку, командував під час битви резервами, які вступали у бій у вирішальний момент.

5. Нижче стояли куренні отамани (38).

6. За старшиною та курінними отаманами йшли «сивоусі діди», «абшинтована старшина» чи «батьки». Це були особи літнього віку, що колись займали посади на Січі, але за віком чи по хворобі їх залишили. Мали досвід, моральний авторитет, славу молодецьку тому до них прислухалися. На козацьких радах «сивоусі діди» займали місце біля військової старшини. У листах, писаних від імені січового товариства, їхні імена вписували одразу після кошового отамана. Коли така особа помирала, їй віддавали великі почесті. Вони виконували роль «громадської ради», яка відображувала стан громадської думки у козацтві, з іншого боку, саме вони цю громадську думку й формували.

7. Дрібні посади на Січі:

– довбиш (политаврник) – відав військовими литаврами, якими скликалися козаки на раду. Інколи виконував обов’язки поліцейського – роздягав засуджених злочинців, приковував до ганебного стовпа на січовій площі, привозив на Січ порушників, контролював сплату податків особами, що не були козаками, був присутнім під час виконання судових вироків, стягав на користь Січі мито на товари та платню за перевезення переправами через ріки.

– військовий пушкар – завідував військовою артилерією, боєприпасами, виступав наглядачем січової в’язниці (у пушкарні сиділи злочинці в очікуванні суду), щорічно приймав продовольство та боєприпаси, які надсилалися до Січі.

– товмач Війська Запорізького – виконував обов’язки перекладача і мусив знати мови народів, що межували з українськими землями чи вели торгівлю (поляки, турки, татари, молдовани, греки, вірмени, росіяни, німці та ін.). Подорожував з таємними місіями або діяв як розвідник збираючи інформацію.

– військовий кантаржій (приказчик) – відав еталонами мір та ваги. Наглядав за торгівлею, виконував фіскальні функції, збираючи податки на користь Січі;

– військові шафарі – збирали прибутки, податки за межами Січі – на базарах, переправах. Вели спеціальні книги, де записували прибутки та видатки;

– булавничий, хорунжий, бунчужний – військові службовці, що зберігали клейноди. Могли виконувати роль посильних, зв’язкових.

Січова демократія (охлократія – влада натовпу) мала досить прогресивний характер, але слід зазначити, що її принципи поширювалися у повній мірі лише стосовно тих козаків, хто перебував безпосередньо на Січі. Такі запорожці звалися «лицарством» або «товарис­твом», а ось сімейні чи «зимові» вважалися підданими справжніх січовиків. Їх називали гніздюками, грічкосіями, сиднями.

Вищим органом управління на Січі була Рада. Рада приймала рішення стосовно всіх найважливіших справ, починаючи з розподілу земельних угідь між куренями до воєнного походу. Рада також обирала січовий уряд – старшину.

Справи вирішувала проста більшість. Голосування прохо­дило без точного підрахунку голосів, а лише враховуючи пере­вагу покликів «за» чи «проти» тієї або іншої пропозиції. На Січі в XVIII столітті був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Але найголовнішою радою була січнева.