Види покарання:

Покарання злочинця в Запорозькій Січі не спрямовувалося на його тривале перевихо­вання та виправлення. Саме тому на Запорожжі не застосовувалося тривале ув’язнення, що переслідує цю мету. Злочинців тримали у в’язниці тимчасово – до завершення слідства, суду або ж виконання вироку. Козацька спільнота звільнялася від особи, що скоїла злочин, якщо її злочинні дії викликали загальне обурення і не існувало жод­них пом’якшувальних обставин, шляхом страти злочинця або, як альтернатива, вигнання за межі Запорозьких Вольностей (в останні роки існування Січі практикувалося також заслання до Сибіру); або ж, якщо були пом’якшувальні обставини, встановлювала таке пока­рання (тілесне чи майнове), після виконання якого злочинець знову діставав можливість стати повноправним членом козацької громади.

Саме тому на Запорожжі значного поширення набула смертна кара. Вона стала ефективним способом швидко і без особливих втрат позбуватися злочинців. Страти на Січі, як і взагалі в будь-якій спільноті тодішньо­го світу, мали розподіл на прості й кваліфіковані, тобто такі, що передбачали страшенні муки перед самим актом безпосе­реднього відняття життя у засудженого.

Покарання мали лише публічний характер. Вироки виносилися прилюдно і виконувалися так само на січовій площі. Це робилося тому, що, по-перше, публічне покарання мусило застерегти інших від скоєння злочину; по-друге, велика роль у справі винесення ви­року та його виконання належала козацькому товариству. Дуже часто визначався лише певний вид покарання, але не вказувався його розмір.

Вид та розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. Злочини, спрямовані проти життя, здо­ров’я, майна, честі окремих козаків або усього козацького товариства підлягали дуже суворому покаранню. Якщо ж потерпілими були по­сполиті чи сторонні особи, наприклад сусіди запорожців (татари, поляки, українські чи російські переселенці, іноземці та ін.), то по­карання було значно меншим.

Що стосується залежності покарань від особи, яка скоїла зло­чин, то, зокрема, стосовно козаків (особливо січовиків) калічницькі покарання не використовувалися. їх застосовували лише до тих, хто не входив у козацьке товариство, тобто посполитих, наймитів та ін. Відомі також випадки, коли козакам, які були здібними вояками і яких поважало військо, за вимогою товариства смертну кару замі­нювали тілесним покаранням, зменшували розмір покарання, пере­давали на поруки.

На Січі виключалося од­ноосібне винесення смертного вироку. То була прерогатива громади, яка завжди вимагала від позивачів безперечних до­казів вини відповідачів, а лжесвідоцтво підлягало дуже суво­рому покаранню.

Визначаючи покарання, суд звертав увагу не тільки на розмір заподіяної шкоди і на провину злочинця, а й на інші обставини, що не мали ніякого відношення до злочину (авторитет і попередні заслуги злочинця, наявність малолітніх дітей, неслпачених боргів. Тому старта могла бути замінена на тілесні покарання.

Для по­силення страждань приреченого на смерть та найбільшого заля­кування населення застосовувалася кваліфіковані види смертної кари. Вони, у свою чергу, поділялися на кваліфіковані мученицькі, коли злочинцеві завдавали тілесних страждань до моменту смерті, та кваліфіковані обрядові, що поєднувалися з різноманітними при­низливими ганебними обрядами й церемоніями. Чіткого розподілу, за які злочини призначалася проста чи ква­ліфікована страта на Січі, не існувало. Вид страти, який здебіль­шого визначався козацьким товариством на сходці, призначався залежно від обставин скоєння злочину та з урахуванням вини зло­чинця. До кваліфікованої страти часто зверталися, щоб покарати винних у гайдамацтві. Тіла страчених довго не знімали для залякування.

Січове товариство застосовувало як міру покарання за дуже тяжкі злочини такі види кваліфікованої страти: побиття киями біля ганебного стовпа, підвішення за ребро на гак, по­хорон живцем в одній труні з вбитою злочинцем людиною та насадження на палю.

Щодо простої смертної кари, то на Січі застосовувалися такі її різновиди як відсікання голови, утоплення (дешево й непотребувало зайвої підготовки й витрат), удавлення, розстріл (рідке явище та повішення (вішали на шибениці за шию за допомогою коня чи драбини або за ноги вниз головою).

Тілесні покарання залежно від мети поділялися на болючі та ка­лічницькі.

Болючі тілесні покарання широко застосовувалися на Запорож­жі. Вони характеризувалися простотою та одноманітністю. Ці тілесні покарання мали на меті завда­ти злочинцеві болю і мук за скоєне, і поряд із смертною карою були найзручнішими і відповідали військовій організації та порядкам За­порозької Січі. Одним із різновидів болючих тілесних покарань було биття киями. Але залежно від обставин воно могло перейти від легкої форми в «нещадне» биття і спричинити смерть злочинця. Наприклад, козака клали на землю і знімали со­рочку; два козаки сідали на руки і ноги засудженого, щоб він спокій­но лежав і не чинив опору під час здійснення покарання. Вартові з киями ставали по обидва боки винуватця і за знаком кошового лупцювали киями, що лежали поряд з місцем виконання пока­рання.

Калічницькі тілесні покарання (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування та ін.) на Запорожжі майже не застосовувалися, оскіль­ки вони суперечили основам організації січового товариства. Такі покарання передбачали, по-перше, матеріальний таліон (принцип покарання, за яким винному завдавали такої самої шкоди, яка була заподіяна ним – «око за око, зуб за зуб»), а по-друге, зробити зло­чинця безпечним на майбутнє; по-третє, позначити лиху людину. На Запорожжі ідея помсти у формі таліону суперечила правовим поглядам козаків, оскільки таке покарання злочинця заважали реа­лізації головної мети: задоволення порушених інтересів товариства загалом, а не лише особистих почуттів скривдженого. До того ж, Січ не терпіла у своєму складі «лихих» людей. Якщо злочинець справді був небезпечним, його просто страчували, або ж, за пом'якшуваль­них обставин, після відбуття покарання надавали можливість по­вернутися до складу товариства. Відсікання ноги чи руки робило це неможливим, бо каліка не міг бути повноцінним козаком, а отже, й нести військову службу. Тому до січовиків калічницькі покаран­ня не застосовувалися.

Звичайно, все це аж ніяк не було про­явами якоїсь витонченої жорстокості чи кровожерства, бо за всі часи свого існування людство не спромоглося винайти більш ефективні методи дотримання порядку серед спільнот, які складаються з вільних, озброєних та не занадто обтяжених моральною цнотливістю людей, тож будь-які звинувачення запорожців у нелюдськості, не мають під собою ніякого ані історичного, ані логічного підґрунтя.

На Січі існував і такий вид покарання, як вигнання. Це було відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцеві на території Запорозьких Вольностей притулку та захисту.