4. Повсякденне життя запорозьких козаків. Особливості розвитку української культури.

Звичайне повсякденне життя січових козаків підпорядковувало­ся певному розпорядку. Козаки прокидалися зі сходом сонця. Після цього були водні процедури. Вони вмивалися холодною джерель­ною чи річковою водою та розчісування вусів та чуба. Далі читалася вранішня молитва, а після неї вони йшли на сніданок, де їм подавали гарячу їжу. Але на цьому організованість закінчувалася, і між сніданком та обідом кожен ко­зак був вільний. Хтось давав лад своїй зброї, хтось об'їжджав коня, інші вправлялися у стрільбі, деякі просто відпочивали, розмовляю­чи один з одним, або робили щось інше відповідно до своїх потреб. Рівно опівдні курінні кухарі били у свої казани — це був сигнал йти обідати, і козаки знову розходилися по своїх куренях на обід. Вза­галі меню запорозьких козаків не вирізнялося різноманітністю та калорійністю. На стіл зазвичай ставили соломаху, яка являла собою густе зварене на воді житнє борошно. Могли подавати й тетерю, тобто те саме житнє борошно, але зварене на квасі. Ще була так зва­на щерба – борошно, рідко зварене на риб'ячій юшці. Готувалися та­кож страви з пшона. Це був харчовий мінімум, яким забезпечувався кожний січовик.

Звичайно ж, цього було замало, щоб здорова людина почува­лася добре. І така одноманітність козаків не влаштовувала. Якщо окрім звичайної їжі, козакам хотілося поласувати м’ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками та іншими смачними стравам, то козаки мусили купувати відповідне продовольство за власні кошти. Для цього вони об'єднувалися в артіль та, зібравши гроші в складчину, купували необхідні продукти на базарі і передавали їх курінному кухареві. Улюбленими стравами запорожців були свинина, мамалиґа (просяна чи кукурудзяна каша), їли з бринзою (солоним овечим сиром) або з пастромою (сушена на сонці баранина), загреби (коржі, виготовлені на печі) та ін.

Рідку страву їли ложками, а тверду – руками. Риба подавалася на плоскому залізному блюді, головою обов'язково її клали до отамана, що символізувало його головування. Хліб на стіл не подавався, оскільки борошно йшло на приготування гарячих страв. Хліб у їжу вживали здебільшого ті, хто жив у власних хатах поблизу Січі або у зимівниках по паланках. Напої вживали із дрібних металевих чарок, а частіше – з дерев'яних «михайликів» (кружок), що вміщували три-п'ять чарок.

Після обіду знову було дякування Богові, а потім курінному отаманові та кухареві, козаки залишали дрібні монети для купівлі продуктів на наступний день і залишали курінь. На зібрані гроші кухар купував необхідні харчі, але якщо їх не вистачало, то курінний отаман мусив додати з курінної скарбниці. Час до вечері козаки проводили так само, як і перед обідом. Після заходу сонця козаки вечеряли гарячою стравою у своєму курені. Після вечері хтось лягав спати (взимку спали в куренях, а в теплу пору року — на дворі), деякі розважалися грою на музичних інструментах – кобзах, скрипках, лірах, цимбалах, сопілках тощо), хтось танцював. Хтось розважався грою у карти.

Сучасники вказували, що запорожці зде­більшого були середні на зріст, плечисті й міцні, вирізнялися фізич­ною силою, з округлими, повними обличчями та смаглявою від літ­ньої спеки та степового повітря шкірою. Справжній запорозький козак з першого погляду здавався не дуже привітною особою. На людину, яку бачив уперше, він дивився похмуро, спідлоба, вель ми неохоче відповідав на звернуті до нього запитання. Але якщо людина йому подобалася, він скидав з себе маску непривітності і перетворювався на живу, щиру й веселу людину.

Внутрішні якості запорозьких козаків являли собою суміш чес­нот та вад, які завжди властиві людям, для яких головним заняттям усього життя є військова справа й війна. Для ворогів вони були жор­стокі та підступні, дикі та неприборкані. Ті ж, хто мирно спілкував­ся з запорожцями, бачили в першу чергу їхню доброзичливість, вір­ність, братерське ставлення, надійність та інші чесноти.

Серед найбільш позитивних якостей запорозьких козаків — їхня доброзичливість, щедрість, безкорисливість, схильність до щирої дружби, яка дуже високо цінувалася серед цієї спільноти. Понад усе запорожці цінували особисту свободу і навіть воліли прийняти смерть, ніж потрапити у ганебне рабство. Вони вирізнялися великою повагою до старих та заслужених воїнів. Відзначали їхню простоту, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті та повсякден­ному житті, в скруті, в різних безвихідних ситуаціях чи фізичній не­дузі.

Запорозькі козаки завжди були гостинними й привітними гос­подарями і цього звичаю дотримувались суворо і невідступно. На­приклад, будь-хто міг зайти до будь-якого куреня. Там завжди йому давали місце для проживання та годували тим, що самі їли без роз­питувань та вдячності за гостинність.

Полюбляли козаки палити тютюн, люлька обовязковий атрибут козака. Нюхали також табак за допомогою спеціальних ріжків, але переважно старі козаки, які уникали гайнування часу з люлькою. «Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накуришся, а то смик, утер носа та й готов». Ті ж хто вживав й люльку й ріжок, казали: «Люлька душу услаждає, а ріжок мізки прочищає».

Мали козаки й недоліки: любили похвалитися своїми військовими подвигами, любили прибрехати, гонорували своїм одягом та зброєю. Одна з негативних рис козацтва це непостійність у настроях та пристрасть до вживання спиртних напоїв (своєрідна психологічна розрядка). Матерщина була не властива козакам: «єретичний син», «єретична душа», «скурвий син», «копанка чортів» – це найбільші лайки.

Звичайно, серед запорожців були досить різні за характе­рами та схильностями люди, але тяжке та вкрай небезпечне життя укупі з суворими законами, які неухильно карали на смерть за будь-який злочин, перетворювали строкату масу відчайдухів на добре вивчене та дисципліноване військо, об’єднане духовно та запалене благородною лицарською ідеєю боротьби за свободу рідного краю.

Січове життя було таким, що люди, слабкі духом і тілом, тут швидко відсіювалися, тож ідея рівноправності, яка в інших спільнотах призводить до переваги недостойних над достойни­ми та здібними, отже, до занепаду, тут, на Січі, не могла спри­чинити таких тяжких наслідків.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА:

1648 – 1764 рр. – період існування гетьманської держави. Її очолювали високосвічені політичні діячі – Бю Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, К. Розумовський та ін. За цей період було докладено багато зусиль для розбудови культури українського народу.

Українська культура кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася в складних умовах. Можемо виокремити характерні риси в розвитку культури цієї доби та відзначити особливості української культури:

– українські землі були роз’єднані, знаходилися у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури;

– на перешкоді розвитку української культури стояла політика урядів тих держав, під владою яких знаходилися українські землі і які намагалися позбавити його національних рис, тобто асимілювати (русифікація, полонізація, онімечення);

– підпорядкування Української православної церкви московському патріарху від 1686 р., що призвело до того, що Українська православна церква поступово ставала одним із засобів поширення російської культури. Петро І, зокрема, поставив за обов’язок священику доносити поліції, якщо хтось висловить неблагонадійні політичні думки, що були нечуваним блюзнірством і виявом неязичницького культу держави, який почали з цих часів запроваджувати у Росії;

– відтік кращих національних інтелектуальних сил до Росії, Австрії, Угорщини.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури є освіта та стан науки в суспільстві.

На Правобережній та Західній Україні головну роль у розвитку початкової освіти відігравали братства. Але наступ католицизму та уніатства призвів до закриття братських шкіл. Офіційна влада підтримувала тільки єзуїтські та уніатські школи. З 1661 р. Львівський університет, який перетворився згодом на єзуїтську академію та відкрився знову 1784 р.

Початкова освіта на Гетьманщині – школа практично в кожному селі (д’яки вчили), при монастирях (ченці), на хуторах мандрівні д’яки (дяківки), де навчалися діти старшини, козаків, духовенства, селян. Дяківки – парафіяльні приватні школи – засновувалися переважно при церковних парафіях під наглядом священика.

– навчалися діти також при канцеляріях місцевих адміністративних установ.

– популярним для дітей із заможних родин було домашнє навчання.

Середня освіта:

Важлива роль у розвитку середньої освіти відіграли колегіуми.

1700 р. Чернігів – фундатором колегіуму був Іоанн Максимович (1651 – 1751) український письменник, педагог і церковний діяч. Цей заклад називали Українським Олімпом.

1727 р. Харків (став центром освіти Слобожанщини до появи університету в Харкові) – викладали граматику, піїтику, риторику, філософію, богослов’я, з 1765 р. французьку та німецьку мови, математику, артилерію, інженерну справу, геодезію, вокал та інструментальну музику.

1738 р. відкрито колегіум у Переяславі.

Ці колегіуми готували духовенство, державних службовців, вчителів. Навчання проводило російською мовою.

Вища освіта: з 1701 р. Києво-Могилянська академія де вчилися 12 років. В академії було 8 класів, срок навчання не регламентувався.

Крім класичної системи освіти в українських землях мало місце й професійне підготування підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах:

– в Єлизаветграді відкрили 1787 р. першу в Україні медичну школу;

– в Миколаєві 1790 р. перша в Росії сільськогосподарська школа, в 1794 р. артилерійське училище, в 1798 р. штурманське училище.

– існували духовні семінарії 1778 р. Полтава, 1785 р. Новгород-Сіверськ;

В 1786 р. проведена реформа освіти:

– для дворянських дітей відкрили чотирирічні народні головні училища в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі;

– у повітових містах створено дворічні училища, в яких вивчали історію та мови.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування.

В укр. землях 17 – 18 ст. діяло 13 друкарень (Київ, Чернігів, Львів, Луцьк).

1764 р. в Єлисаветграді запроваджено громадянський шрифт (світський), відтоді кирилицею друкують лише церковні книжки.

1776 р. друкується перша газета в Україні – французькою мовою «Львівська газета».

Культурний процес в укр. землях ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів.

1696 р. в Польщі видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку залишивши її лише у церковних відправах.

1720 р. рос. уряд заборонив книгодрукування укр. мовою в Києво-Могилянській академії, від 1720-х рр. впроваджувався суворий цензурний контроль синоду над Київською та Чернігівською друкарнею; 1729 р. – Петро ІІ звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження; 1763 р. – Катерина ІІ заборонила викладати української мовою в Києво-Могилянської академії; 1775 р. – синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі; від другої половини ХVІІІ ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову викладання.

Розвиток освіти та друку дав поштовх розвитку науки.

Філософія:

Феофан Прокопович (1677 – ?) народився в Києві, жив під опікою дядька, професора та ректора Києво-Могилянської академії. Після смерті дядька подорожував, вчився за кордоном, зокрема у колегії Святого Афанасія в Римі. Є непідтверджена інформація, що був висвячений на кардинала, але в 1701 р. потайки залишив Рим і повернувся в Україну. З 1705 р. Феофан Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії, де читає курси поетики, риторики, філософії, теології, виступає проти авторитаризму та догматики. Пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника, Галілея. Перший вітчизняний викладач математики, прочитав теоретичний курс математики у класі філософії Києво-Могилянської академії, склав підручник з математики. У власних лекціях засуджував схоластику (тип філософії, що поєднував релігійний догматизм та науку), закликав до наукового вивчення світу, казав про вічність матерії.

Пише сатиричні п’єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У трагікомедії «Володимир» колеги легко впізнали себе в художніх образах Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення до молодого професора було поганим, його викликали на дискусію, звинувачуючи у єресі. Але за нього вступився Петро І, який забирає Прокоповича до Петербургу.

У столиці імперії став співзасновником Всеросійської Академії наук. на його творах виросли наступні покоління науковців: Сковорода, Ломоносов.

Стефан Яворський – підготував для слухачів Києво-Могилянської академії курс арифметики й геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики». Він – провідний український філософ того часу. Наголошував на вічному існуванні природи незалежно від людського розуму, на можливості вдосконалювати світ за допомогою розуму.

Інокентій Гізель (1600 – 1683 рр.) – історик, філософ. Автор трактату «Мир з Богом человеку» (1669 р.), Твір «Про всю філософію» (1645 – 1647 рр.).

Сковорода Григорій Савич (1722 – 1794 рр.) – мислитель, письменник, поет. Син козака з Лівобережжя, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював вчителем у Переяславському та Харківському колегіумах. Автор 1756 р. Сад божественних пісень, 1774 р. – «Басні Харковські». Автор філософських творів: «Діалог. Имя ему – Потоп Зміин», «Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе». Написав відому пісню «Всякому городу нрав і права», яка стала народною. Власне життєве гасло – «Пізнай самого себе». Основні ідеї: світ поділяється на матеріальний (безвартісний) та вищий (духовний). Мета життя – щастя, але не те що шукає матеріальних благ, а те яке дається свідомістю, що людина виконує Волю Бога. Шукав шляхи людського щастя. Засіб досягнення цієї мети – самопізнання. Самопізнання це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом. Напис на могилі філософа: Світ ловив мене але не спіймав. Викривав несправедливу владу, критикував людські вади – нечесність, жадобу, користолюбство. Розробив вчення про «споріднену працю», яка повинна була відповідати природним здібностям людини та її життєвому покликанню. Для реалізації себе людина має займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

У 18 ст. з філософії виокремлюється природознавство та математика.

Медицина:

Данило Самойлович (1742 – 1805 рр.) – доктор епідеміології. Почесний член 12 академій (Паризької, Марсельської, Падуанської, Туринської та ін.). Автор наукової праці: «О прививках при чуме с описанием трех противочумніх курительних порошков» (опис чуми 1784 р.). Висунув ряд пропозицій щодо лікування й профілактики чуми та холери, обгрунтував необхідність щеплення населення для запобігання захворюванню.

Мартин Тереховський (1740 – 1796 рр.) – доктор медицини одержав в Страсбурзі. Першим з українських дослідників, хто експериментально вивчав мікроорганізми.

Іван Полетика (1726 – 1783 рр.) професор Кельнської академії доктор права, історії та медицини в Галле, Лейдені та Страсбурзі. Український лікар, відзначився під час боротьби з чумою.

Опанас Шафонський (1740 – 1811 рр.) доктор права і філософії (університети Галле та Лейпцига) засновник епідеміології в Російській імперії.

Нестор Амбодик-Максимович (1743 – 1812 рр.) – доктор медицини, видатний український вчений-енциклопедист, один із основоположників акушерства, фітотерапії, ботаніки.