5. Генеза ы становлення лытератур.: осмислення явищ мистецтва в епоху античності

Естетичні уявлення та ідеї виникають на ранніх етапах розвитку людства. Досить часто вони пов'язані з магією слова. Свідченням цього є численні пам'ятки усної творчості різних народів, в яких ідеться про незбагненні, чарівні, цілющі властивості слова, що може надихати людину, вселяти віру в добро та справедливість чи, навпаки, викликати зневіру, переконувати в неможливості здійснення мрій.

Піфагорійський союприділяв з'ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об'єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. мистецтво учня Платона — Арістотеля (384—322 до н. є.). Його праця «Поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обгрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Арістотель погоджувався зі своїм учителем у питанні наслідувальної природи мистецтва, але саме наслідування вважав актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець стикається в реальній дійсності. Художник повинен наслідувати не одиничні й випадкові явища, а вірогідні. Арістотель першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви у творчому процесі. Він розумів різницю між художнім і науковим мисленням.

У працях Арістотеля «Поетика» та «Риторика» трапляється чимало фрагментів, які стосуються образотворчих засобів художньої літератури, з-поміж яких дослідник виокремлює такий троп, як метафора. Метафоричність мислення — це ознака поезії, прикмета художнього таланту. Проте Арістотель застерігав і від надмірного використання тропів, бо зловживання ними шкодить поетичним характерам і затемнює розуміння ідеї твору.

У «Поетиці» Арістотель обґрунтував також поділ поезії на три роди — епос, лірику та драму. Античний мислитель підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті. У зв'язку з цим важливу функцію в його естетиці відіграє категорія катарсису (очищення). Викликаючи страх чи страждання, душевне хвилювання чи горе, митець очищає людину, даючи їй психологічне полегшення, що допомагає розкриттю найкращих якостей людської природи.

«Поетика» Арістотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури. Однак після занепаду античної цивілізації про неї забули, і лише у XV столітті через країни арабського сходу вона знову повернулася до наукового обігу в Європі.

38. Види інтерпретацій художнього твору

Принципи аналізу — це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору.

Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути системним. Таке розуміння принципу системності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого — засоби його вивчення повинні складати певну систему.

У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набуває принцип історизму,

Види аналізу — це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загальноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літературознавчими школами.

В українському літературознавстві поширений соціологічний аналіз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна про­блематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціальна нерівність, доти елементи соціологічного аналізу будуть присутні в літературознавчій науці — з акцентуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціо­логічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі.

Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості.

Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також моральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо.

Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію. Погляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми — це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності.

Біографічний підхід до аналізу твору передбачає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може допомогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до пев­них тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета.