11. Теорія літератури в працях просвітників. Преромантичні тенденції.

Преромантизм (фр. preromantisme — передромантизм) — сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини XVIII — початку XIX ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизму та Просвітництву. Найповніше П. проявився в Англії та Шотландії (творчість Т. Чаттертона, Дж. Макферсона, Т. Уолпола та ін.), зумовивши так званий "осіанізм", готичний роман тощо.

Висунувши ідею народного суверенітету, таких форм суспільного життя, які б відповідали «духові народу», культ «природної людини» та художника як «природного генія», виступивши проти позачасових «вічних» естетичних норм і правил, традиційних форм і моделей об’єктивізувального мислення, утвердивши на противагу просвітницькому раціоналізму цінність незайманої цивілізацією природи й «природної» народної поезії, що проявилося в літературі, фольклористиці й історіографії, преромантизм, однак, не став цілісною ідейно-художньою системою. Він був не так першим етапом романтизму, як його підготовчою стадією. У цілісне світобачення, яке дістало художньо адекватне стильове обличчя, його течії інтегрував романтизм.

Романтизм став новим типом ідеолога та художньої свідомості, що охопив різні ділянки людської діяльності: історію, філософію, психологію, право, політичну економію. Успадкувавши культурологічні ідеї Віко та Руссо, руссоїстську антропологію з її культом природи, «дух народу» (Фіхте), своєрідність, призначення й місце кожного народу в розвитку світової історії (Гердер, Шеллінг, Гегель).Оскільки людина є частиною всеосяжної природи й, таким чином, містить у собі космічні сили, вона постає індивідуально-самоцінною та неповторною з автономним душевним світом. Свідомість її не вичерпується сферою розуму, як це твердили просвітники; внутрішня сутність людини виходить за сферу практичного мислення в царину почуття, інтуїції, уяви, фантазії, за допомогою яких тільки й можна осягнути все багатство буття, його найвищу гармонію. Звідси, на противагу просвітницькому реалізму, в романтизмі – підпорядкування виражального первня зображальному, логічної ідеї образові, домінантна роль художньої фантазії. Звідси й апологія мистецтва (Шеллінг), яке поєднує в собі художнє й філософське пізнання і є суттю та навищою цінністю світу.

Висунувши тезу про багатоманітність і багатство різних культурних епох і традицій, романтики заперечили будь-які раціоналістичні «правила» (найбільший внесок в літературно-естетичну теорію зробили єнські романтики) в художній творчості, зокрема класицистичний принцип «наслідування природи». Головним критерієм цінності твору є його новизна й оригінальність. Художник не наслідує природу чи якісь зразки й правила, а силою своєї фантазії творить новий світ, виступаючи сам як частина животворної природи (А. В. Шлегель). Гердерівське уявлення про те, що, відображаючи всю суму особливостей життя й культури певного народу, мистецтво виступає як органічне явище, що виростає безпосередньо з історичного народно-національного грунту, одержало в романтиків дальший розвиток. Оскільки спосіб життя, звичаї і внутрішній світ кожна нація має свої, час і простір, що були для класицистів нейтральним фоном, місцем дії, у романтиків наповнюються конкретним історичним, національно-неповторним змістом.