17. Осн. Методології сучас. Світового й укр. Літ-ва: теорія сублімації, архетипна критика, міфо-ритуальна критика.

Сублімація - психоаналітичний термін, що означає один із психологічних захисних механізмів. Сублімація проявляється у заміні людиною однієї потреби, важливішої, але такої, яку не повністю можна задовольнити, іншою потребою, менш важливою, але такою, яку можна повніше задовольнити, або, відповідно, одного, привабливішого об’єкта іншим, менш привабливим, об’єктом. Відбувається у тому разі, якщо людині чомусь не вдається оволодіти привабливішим для неї об’єктом і задовольнити тим самим свою актуальну потребу.

Сублімація (лат. sublimo — звеличую, підношу) — перенесення творчої енергії із соціально та культурно осуджуваних теренів (зокрема, сороміцьких) на вищі, піднесені. Одними з перших зауважили цю проблематику німецькі письменники-романтики (Новаліс) та філософи (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше). Передтечією архетипної критики вважають порівняльну антропологіюДж. Фрейзера, який виявив елементарні, першоосновні моделі міфу таритуалу, що повторюються посутньо в легендах та церемоніях багатьохкультур.

Літературознавча архетипна критика, зімпульсована значною мірою працею М. Бодкіна „Архетипні паттерни в поезії” (1934), розквітла як самобутнятенденція в 50-60-х роках XX сторіччя. У ній термін „архетип” набуваєзначення частоповторюваних наративних структур, видів дії, типівхарактерів та образів, які часто знаходять у величезному масивілітератури, у міфах, снах-мріях, навіть в усталених формах соціальноїпрактики. Такі архетипи, як вважають, віддзеркалюють універсальні,найпростіші, первісні моделі ментальності, що при ефективному художньому втіленні викликають глибоку й потужну реакцію в читача. Деякі критики відкинули юнгіанську ідею „колективного несвідомого” – для них, засловами Нортропа Фрая, ця теорія є „непотрібною гіпотезою”, боповторювані архетипи просто „є”, „існують”, „незважаючи на те, як ізвідки вони з’явилися”Зокрема тема „смерть – відродження”,на їхню думку, є „архетипом архетипів”, бо вона закорінена в циклічнийколообіг життя, дуже часто трапляється в примітивних культах „вбивства царя”, міфах, де боги вмирають, аби відродитись, численних інших творах,також у Біблії, Дантовій „Божественній комедії”

Актуальність теми. Національне відродження в останні десятиріччя, посилення уваги до культурної спадщини й міфопоетичних констант національного буття, прагнення до всебічного дослідження проблеми тоталітарності та потреба витворення нового консолідуючого національного міфу, а також сучасна криза раціональності роблять актуальним вибір теми запропонованої розвідки, яка зосереджується, передовсім, на розкритті цих моментів у ментальності українства початку ХХ століття та дослідженні їх втілення в художній формі інтелектуального роману. Такий вибір теми є особливо доцільним, якщо взяти до уваги недостатній рівень дослідженості творчості авторів інтелектуальної прози, необхідність окреслення нових парадигм інтерпретації художньої творчості.окреслення структурно-семантичних особливостей феномену міфу, аналізуються концепції усталення міфологічних структур і відтворення їх в інших культурних системах, також досліджуються психологічні константи колективного несвідомого (архетипи), здатні до постійної експлікації міфологічних значень у сфері індивідуального несвідомого у формі художніх образів. Міф як складна семіотична система характеризується позатемпоральністю (антиісторичністю) свого розгортання, кроскультурним потенціалом побудови семантичних та структурних моделей ґендерних, політично-ідеологічних, міжособистісних відносин. Тому міф можна вважати універсальним метатекстом культури. Одна з базисних ознак міфу – іманентна вкоріненість його в структурах людської психіки на рівні колективного несвідомого, що абсорбує соціальний та індивідуальний досвід і шляхом творчого імпульсу втілюється в текстах та знаках культури. Універсальною структурно-семіотичною схемою міфу стає психологічний феномен архетипу, який являє собою загальний формальний принцип (зразок) організації несвідомих смислів і проектується в текст. Ця проекція виявляється опосередковано, через конкретно-чуттєві образи та образні структури (символи, метафори, традиційні образи й сюжети), кожна з яких є гомогенним втіленням усієї макроструктури міфу, але в згорненому вигляді.

Окремо проаналізовано феномен тоталітарного міфу, який утворюється на основі ідеології, що стає базисом трансформації традиційного міфологічного матеріалу.Історіографія літературознавства (основні аспекти)

Поняття розуміння. Інтерпретація. Поняття герменевтики. Екзегети. Наукова герменевтика Ф. Шлейєрмахера. Літературознавчі школи ХІХ ст.: міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, компаративістична, психологічна, філологічна, духовно-історична. Літературознавча концепція О. Потебні. Основні літературознавчі напрями ХХ ст.: феноменологія, онтологічна герменевтика, психоаналіз, архетипна критика, семіотика і структуралізм, екзистенціалізм, „нова критика", рецептивна естетика, постмодернізм, феміністична критика, „неоміфологізм", інтертекстуальність, постколоніальна критика, національно-екзистенціальна методологія.„герменевтика" в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики.До здобутків перших інтерпретаторів сакральних (священних) творів в межах класичної герменевтики можна віднести: – виявлення, що таке смисл і виявлення різних смислів у Біблії – буквальний, алегоричний, моральний, анагогічний тощо – вчення про знаки у Блаженного Августина;– перші визначення герменевтичного кола (розуміння частини, виходячи із контексту цілого і навпаки) у Флація Іллірійця та Фрідріха Аста;– дослідження природи знака, а також вихід на філософію мови у Локка, Кемпбела, Ріда, Монбоддо, Гарріса, Лейбніца, Вольфа;– історико–філологічна інтерпретація та завдання герменевтики (розуміння і пояснення (експлікація)), сформульовані Ернесті;

Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях Е. Еннекена, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Еннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не зумовлювався психікою автора, котра є і соціально зумовленою. Аналіз твору має містити естетичний, психологічний та соціологічний аспекти. Суттєвим внеском представників психологічного методу було акцентування на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань.Основними представниками психологічної школи в українському літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Згодом, у XX ст.,– Б. Навроцький, О. Білецький, О. Костюк, Р. Піхманець та ін. „психолінгвістична". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово, отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми (членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища, яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). Власне, на внутрішній формі базується художня творчість.

Основоположником онтологічної (філософської) герменевтики (органічного продовження традицій класичної герменевтики) став німецький філософ Мартін Гайдеґґер (1889–1976), учень Е. Гуссерля. Його теоретична система розвивала попередні герменевтичні традиції, залучаючи також потенції онтології, феноменології та екзистенціалізму. Гайдеґґер вважав, що сутністю людського буття є мова, а сутністю мови – поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набуває в літературознавстві, оскільки саме в художньому творі „відбувається істина" як „приховуюче розкриття сущого"12. Використовуючи структуру герменевтичного кола, Гайдеґґер вважає передумовою інтерпретації наявність системи передрозуміння (тезаурусу), тобто наявність попереднього уявлення про досліджувальний феномен.

В її основі – феноменологічна філософія, засновником котрої був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859–1938), а продовжувачами – М. Шелер, Н. Польський феноменолог виділяє чотири онтологічні шари (рівні) літературного твору (за Іваном Фізером): 1) рівень фонічної оркестрації тексту і побудованих на ній синтаксичних конструкцій вищого ряду; 2) рівень значення; 3) рівень усхематизованих аспектів; 4) рівень представлених предметів11. Феноменологічна теорія мала значний вплив на формування інших методологій новітньої герменевтики.