36. Зміст літературного твору. Смисл (сенс) твору.

Під змістом, в найзагальнішому плані, доцільно розуміти значення твору, котре випливає з його форми. Зміст може бути явним (як у „Кавказі" Т. Шевченка) і прихованим (як у його „Великому льосі").

У великих творах найчастіше побутує ціле коло ідей. Сукупність ідей того чи іншого твору називають ідейним змістом. Але всі вони підпорядковуються основній ідеї твору, яка цементує його. Паралельно з терміном „основна ідея" вживають термін „концепт" (з латинської – думка, поняття).

Безпосередньо виявленню та окресленню змісту твору сприяє рівень внутрішньої форми. Крім того, усі інші елементи змісту, перераховані нами, так чи інакше є носіями ідейного змісту.

Безпосередньо із змісту випливає смисл (або сенс) художнього твору. Це надзмістове інтенціонально-ідеологічне значення літературного твору. Якщо до форми твору можемо поставити питання „як?", до змісту – „що?", то до сенсу – „в ім'я чого?".

Є різні види смислу. Відповідно до явного і прихованого змістів твору розрізняють явний (експліцитний) та прихований (імпліцитний) сенси. Значення, яке надавав своєму творові автор (авторський смисл), слід відрізняти від тих значень, котрі надають йому різні покоління реципієнтів (читацький смисл). При цьому слід враховувати відносну незмінність авторського сенсу і постійну змінність сенсу читацького (порівняйте сприйняття та оцінку „Кобзаря" Т. Шевченком та різними типами читачів у різні культурно-історичні періоди новітньої історії). Окрім того, слід розрізняти національний сенс та анагогічний сенс (стосується артефактів, котрі можуть мати міжнародне значення) різних творів

14 Українське літературознавство перших десятиліть 19 ст.

Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського. Іван Семенович Рижський (1761— 1811 рр.), перший ректор Харківського університету, завідуючий кафедрою російської словесності, опублікував два посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805 р. і "Введение в круг словесносте", 1806 р.). "Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою — І. Срезневського), — відзначає М. Наєнко, — несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції".' І. Рижський вважав, що всі естетичні категорії, предмет мистецтва — незмінні і вічні. Письменник не копіює природу, а переробляє, прикрашає її. Творчий процес, на думку вченого, включає фантазію і художню вигадку. І. Рижський писав, що "нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому"2. Він високо цінував виховну функцію літератури, її роль у моральному і естетичному вихованні людини.

Випускник, а згодом ректор Харківського університету І.Я. Кронеберґ (1788—1838 рр.) виступив з критикою класицистичної теорії з її правилами трьох єдностей (єдності місця, часу і дії"), він розробляв теоретичні основи романтизму. І. Кронеберґ вважав, що художній твір необхідно вивчити у трьох аспектах: історичному (твір розглядати відповідно до існуючих у певні епохи уявлень про мистецтво), критичному (твір порівнювати з канонізованими зразками) та емпіричному (твір розглядати поза будь-якими зв'язками). Критика, на думку Кронеберга, повинна здійснювати всебічний аналіз твору, розглядати його у зв'язку з народною творчістю та історичною епохою. Ідеї Кронеберга співзвучні з положеннями історичної школи у літературознавстві.

Наприкінці першої чверті XIX ст. в історичній школі утверджуються символічний та порівняльний напрями. Одним із їх фундаторів став перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873 рр.). У передмові до "Малороссийских песен" (1827 р.) він писав про необхідність вивчення міфології, у якій відображається дух народу, звучить його думка та істинна історія.

М. Максимович вважав, що українська мова і література сягають своїм корінням у Київську Русь. На його думку, історію літератури треба вивчати у зв'язку з історією народу, мовою і фольклором. М. Максимович першим в українській літературі обґрунтував поняття "народність".

У розвиток українського літературознавства середини XIX століття значний внесок зробили фундатори Кирило-Мефодієвського братства М. Костомаров, Т. Шевченко і П. Куліш. Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.) у статті "Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке" (1843 р.) писав про самобутність української мови і українського народу. "Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна". Мову Костомаров вважав основною ознакою народності.

Значний внесок у науку про літературу вніс Т. Шевченко (1814—1861 рр.). Як відзначає М. Наєнко, "своєю творчістю і особистим життям він довів, що нація — це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: перо генія не лише фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися".

Т. Шевченко розкрив суть народного письменника. Він писав: "Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".