25. Основні критерії художності твору.

Уважне вивчення художнього твору передбачає застосування трьох основних критеріїв художності:

1. „Техне" чи, як називав його І. Франко,– „незглибиме творче ремесло". Застосовуючи цей критерій, оцінюють мовно-образотворчу і художньо-мовленнєву майстерність (зовнішню форму художнього твору).

2. Образність. Полягає в оцінці естетичної якості, функціональної завантаженості, новизни й інформативності образів творів, ейдологічної системи в цілому (внутрішньої форми художнього твору).

3. Духовнотворчість. Цей критерій прикладають до вивчення та оцінки ідейно-змістової і смислової сутності твору, його інтенціональності – „ідеологічності", телеологічності, „тенденційності" (І. Франко), їх звіряння з ідеєю та функціями мистецтва, людино- і націотворчим потенціалом твору (зміст і сенс художнього твору).

30. В духовному житті суспільства літературно-художні твори виконують різні функції, з яких найголовнішими є такі:

1) Естетична, яка полягає в тому, що твір дає інтелектуально-емоційне задоволення, збуджуючи уяву читача і спонукаючи його до співпереживання (емпатії) тому, про що у творі йдеться.

2) Виховна (етична), яка тісно пов'язана з естетичною насамперед тому, що емоційна та інтелектуальна насолода, яку ми відчуваємо, читаючи твір, часто є прямим наслідком того, що автор задовольняє моральні запити читача, очікувані ним шляхи вирішення етичних конфліктів.

3) Пізнавальна, яка полягає в тому, що художній твір є активним джерелом поповнення знань про навколишній світ, розширює наші уявлення про історичну епоху, про яку в ньому йдеться, про побут, культуру та звичаї зображених у ньому людей.

1. Суспільно-перетворююча функція.

2. Художньо-концептуальна функція.

4. Інформаційно-комунікативна функція.

5. Виховна функція.

6. Передбачення майбутнього.

7. Естетична функція.

8. Гедоністична функція (література як насолода).

9. Компенсаторна функція. Відвертає від виттєвих проблем

10. Сугестивна функція. Сугестія (від лат. навіювання) так чи так притаманна усім видам мистецтва, зокрема літерату

18. Основні методології сучасного світового й українського літературознавства: семіотика, структуралізм, формальна школа.

Семіóтика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον — знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Виділяються три розділи семіотики:

синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;

семантика (від грец. semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом;

прагматика (давньогрец. pragmatos — дія) — вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.

У сучасній науці виділяють декілька напрямів семіотичних досліджень.

Перший напрямок — біологічна семіотика, або біосеміотика. Цей напрямок займається вивченням систем сигналізації (комунікації) тварин, включаючи нижчих тварин та комах, тобто досліджує системи, засновані на природних знаках, або знаках

Другий напрямок — етносеміотика. Це найбільш широкий напрямок, який містить декілька течій, одна з яких орієнтується на антропологію та етнографію, тобто вивчення переважно примітивних спільнот друга течія — на соціальну психологію та інженерну психологію, тобто вивчення високорозвинених спільнот

Третій напрямок — лінгвосеміотика — орієнтується на вивчення природної мови з її стилістикою. Крім того, лінгвосеміотика досліджує інші суміжні знакові системи, які:

функціонують паралельно с мовою (наприклад, жести та міміка, що супроводжують мову);

компенсують мову (наприклад, виразна, стилістична інтонація; типографські шрифти);

видозмінюють її функції та її знаковий характер (наприклад, художня мова).

Четвертий напрямок — абстрактна семіотика — вивчає лише найбільш загальні властивості та відношення, що характеризують знакові системи, незалежно від їх матеріального втілення

Структуралізм - методологія гуманітарних наук, яка намагається аналізувати певну специфічну галузь, наприклад, міфологію, як складну систему взаємопов'язаних частин. Структуралі́зм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб'єктивізму.

Формальний метод у літературознавстві — один із методів вивчення художньої літератури, зокрема аналізу літературно-художніх творів як органічної єдності змісту і форми, спрямований переважно на дослідження їх форми. Ф.м. у л. виник як реагування на поширення формалізму в мистецтві слова, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві. Вони прагнули подолати дуалізм змісту і форми художнього слова, інтуїтивізм у науці про літературу, застосувати статистичні методи до вивчення поетичної мови, композиції, стилю художніх творів. Спочатку вивчали прийоми художнього зображення, далі — їх функції у структурі твору. Захищаючись від раппівської вульгарної критики, розширили сферу зацікавлень, враховуючи стосунки твору і контексту епохи. М.Бахтіна, Ю. Лотман,

Екзистенціалістична (або екзистенціальна) інтерпретація базується на філософії екзистенціалізму (від латинського – існування) (її зачинатель – данський мислитель Серен Кіркегор (1813–1885), основоположники – Мартін Гайдеґґер та ще один німецький мислитель Карл Ясперс, послідовники (релігійного та атеїстичного типу

Продуктивними ідеями екзистенціалістів можна вважати розгляд мистецтва як надзвичайно суттєвого фактора в бутті народу та кожної людини зокрема в концепції М. Гайдеґґера, критику нігілістичного мистецтва, літератури зокрема, А. Камю в його „Бунтарі", ідею заангажованості літератури (що відповідає концепції „тенденційності" літератури І. Франка) у Ж.-П. Сартра тощо. В українській науці зразки екзистенціалістичного методу можна спостерегти в М. Коцюбинської, С. Андрусів, Л. Сеника, Л. Коломієць, М. Тарнавського та ін.Терміном „нова критика" найчастіше позначають новий стиль інтерпретації, що склався в Англії та США в 30-х – на початку 40-х років ХХ ст. в роботах Т. С. Еліота, Ф. Лівіса, Л. В. Емпсона, А. Річардсона, і протистояв тодішній академічній критиці, котра базувалась в основному на позитивістських ідеях XIX ст. „Новокритики", використовуючи потенціал феноменології, розглядали літературний твір як самостійний „поетичний феномен" й аналізували його без опори на суспільні, історичні й біографічні фактори. Семантичне трактування твору базувалось на методі „докладного читання" (клоуз рідінг) – ретельного виявлення конкретного змісту поетичного тексту, з'ясування його багатозначності

Школа рецептивної естетики (від латинського – сприйняття), котра стала широко популярна в німецькому та американському літературознавствах 70-х років, зосереджується на проблемі сприйняття художніх творів, їх впливу на публіку (вивчали рівень сприймаючої свідомості, здатності читача з тексту творити власний твір) і використовує „новокритичний" метод „докладного (повільного) прочитання". Теорія рецептивної естетики була обґрунтована і розвинута німцями