48. Філософські ідеї в період формування української нації (хіv-хv ст.).

Українська філософія ХІV – ХVІ ст.. представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств. Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. - особливе віровчення) - різні відхилення від офіційного віровчення. Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю. Дрогобич С. Оріховський І. Вишенський Г. Сковорода та інші. Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ. Другий гуманістичний напрямок мав зв'язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, І. Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов'янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

48. Філософські ідеї в період українського ренесансу. І.Вишенський. Острозький культурно-освітній центр. Полемісти.

з на перше місце висувається моральна філософія, має аналоги в західноєвропейській ренесансній культурі. Як відомо, гуманісти проявляли інтерес саме до етико-філософських проблем і принципово не цікавилися логікою, фізикою чи метафізикою, залишивши ці предмети університетським професорам-схоластам.Етико-гуманістичний тип філософствування, як відомо, був притаманний українському філософському мисленню і в попередні століття, але тепер він набуває якісно нового, духовно багатшого змісту. Це виявилося передусім у тому, що християнський гуманізм, який лежав в основі практично всіх етикофілософських вчень, що поширювалися тоді в Україні, еволюціонував від свого ранньохристиянського (головно візантійського) варіанта до гуманізму ренесансного типу. Сама логіка історичного розвитку України як інтегральної частини європейської культурної цілості поступово приводила її філософськосвітоглядний потенціал у відповідність із загальноєвропейським філософським процесом.Характерною рисою філософської культури українського народу наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. був її ідейно-світоглядний плюралізм. аскетичноспоглядальна течія, яка базувалася на філософії візантійського Ісихазму і проповідувала гуманістичні принципи раннього християнства, з іншого — ренесансно-гуманістична течія, представники якої стояли на засадах європейського раціоналізму і проголошували ідеали християнського гуманізму епохи Відродження і Реформації. Перша течія представлена такими відомими іменами, як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Мов Почаївський (Желізо), Ісайя Копинський, Віталій із Дубна. До другої течії належали не менш знані постаті, зокрема Юрій Рогатинець, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький та ін.Основною філософською проблемою, яку намагалися розв’язати представники цих двох полярних течій, була проблема людини та її призначення в земному бутті. У центр своїх роздумів вони поклали одну з найважливіших етико-філософських проблем того часу: про співвідношення "активного життя" і "життя споглядального". Власне у поглядах на людину, на сенс її земного життя, у способах розв’язання проблеми співвідношення дії та споглядання найяскравіше виявилася ідейна поляризація цих двох філософських течій. Розглянемо їх детальніше.

Аскетично-споглядальна течія. представники цього напряму вважали людину духовно і фізично немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовне начало в людині, а свої інтелектуальні зусилля спрямовували, насамперед, на пошуки так званої внутрішньої людини.Призначення людини в земному житті вони вбачали в постійному самовдосконаленні духа з метою посмертного злиття з Богом. Самовдосконалення, на їхню думку, містить низку ступенів самоочищення, яке обов’язково передбачає абсолютне відречення від матеріального світу, тілесних почуттів. Вище благо людини — пізнання абсолютної істини (Бога) — досягається, за ними, лише на шляху чистого споглядання.Іван Вишенський. Призначення людини в земному житті він виводить із специфічного розуміння самої сутності людини. В його уявленні людина — це "єство немічне, підвладне пристрастям, грішне і зв’язане всіма узами повітряних духів зла". Правда, він визнає можливим вдосконалення людини, але не актуально, а потенційно. Перш ніж довершити своє вдосконалення, людина повинна подолати цілу низку ступенів "самоочищення". Повна досконалість людини можлива тільки в духовному плані: лише душа може досягти найвищого ступеня досконалості в момент найвищого блаженства — повного злиття з духовним Абсолютом. Філософською платформою у прагненні І.Вишенського до чистого пізнання, на думку неоплатоніка І. Вишенського, є не що інше, як "чисте споглядання", стан особливого "містичного екстазу".У дусі цієї філософії розглядає І.Вишенський і проблему праці та достатку. Він наголошує, що матеріальне багатство створюється "потом і трудом" бідних "підданих", які "день і ніч трудяться і мучаться" Ренесансно-гуманістичні тенденції. Ідейно-філософське вчення І.Вишенського та його однодумців не було монопольним у філософській культурі України кінця XVI — першої половини XVII ст., більше того, воно зазнавало рішучої критики з боку представників протилежної течії, яких І. Вишенський іронічно називав "новими руськими філософами". Останні бачили суспільний ідеал не у втечі від світу, а в праці для світу і серед світу. Острозька академія (Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, І. Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов'янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.