60. Філософія п.Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

60. Погляди П.Куліша.

К. виступає поміркованим лібералом щодо засобів їх здійснення; він "європеєць між хуторянами і хуторянин між європейцями; європеїзаторські зусилля не виключають гострої критики К. західної цивілізації; культурно-автономістські й федералістські ідеї поєднуються в нього з самостійницькими. "Я", становить для К. підґрунтя укр. духовно-культурної традиції з притаманним їй етико-релігійним трактуванням сенсу людського життя. Останній осмислюється К. в єдності з іст. долею спільноти, до духу якої внутрішньо причетна людська одиниця. Дух нації, "народний дух" є для К. індивідуальним виявом трансцендентної субстанційної сили; він становить первень і сутність спільноти, праоснову народного буття і втілює себе символічно в предковічних цінностях народу, закодованих у його мові. Втрачаючи її, народ губить ціннісні орієнтири, визначальний для себе модус світовідношення, а отже можливості "своєрідного розвитку його моральних сил". Індивід, обезмовлюючись, позбавляє себе єдиного, даного Богом, способу залучення до духовно-культурних традицій народу і нікчемніє. Традиціоналіст К. не просто орієнтує на правовий порядок, "стан речей, що почалися за часів Володимира", а намагається фундувати в укр. думці консерватизм як світоглядно-філос. позицію. За задумом К., "хутірська філософія" має поєднати позитивне знання про світ з ірраціональним переживанням незбагненності вищої сили, якою перейняті й природа, й життя людини, і тим самим сприяти погодженому з природою і не зіпсутому цивілізацією повнокровному народному життю. Економічною його підвалиною має служити хліборобська праця на засадах приватної власності та індивідуальної свободи. Вона стане ґрунтом відродження нац. еліти, "лицарів духу", яким належить віднайти втрачену нац. ідентичність і утривалити її в іст. діях спільноти, в її культурних досягненнях, без яких "неможливо виробити елементарні форми державності" та "централізуватися в собі". К. обґрунтовує думку про те, що нац. ідеали й непроминальні цінності минулого відродяться, утриваляться в народному житті й стануть основою для творення нових непересічних національно-культурних цінностей, що є необхідною передумовою перетворення України з "нації етнографічної" в "націю політичну." Для К. це є моментом того розвитку нац. і загальнолюдського духу, який він уважав самодостатнім процесом, самоціллю.