48. Механізм функціонування соціалістичної адміністративно-командної економіки.

Помірною альтернативою чистому капіталізму є командна економіка, або комунізм. Цю систему характеризують власність практично на всі матеріальні ресурси і колективне прийняття економічних рішень посередництвом централізованого економічного планування. Усі великі рішення, що стосуються об’єму ресурсів, що використовуються, структури і розміщення продукції, організації виробництва – приймаються центральним плановим органом. Підприємства є власністю держави і вводять в дію виробництво на основі державних директив. Основною відмінністю командно-адміністративної системи від капіталістичної є те, коли і яким чином приймаються рішення щодо того, що, як і для кого будуть виготовлятися товари і послуги.Незважаючи на те, що структура виготовленого асортименту товарів і послуг може бути такою самою, як і у ринковій економіці, навряд чи результат буде таким самим. Як правило, соціалістична система характеризується централізованою державою, яка разом з правом власності держави на ресурси передбачає значний ступінь її впливу на рішення щодо того, що буде вироблятись. За допомогою державного контролю та домовленостей щодо прав власності держава може визначити характер розвитку промислового фактора та організацію виробництва по галузях промисловості. Державна власність на засоби виробництва значною мірою впливає і на систему розподілу доходу. Для домашнього господарства (сім’ї) первинним джерелом доходу є праця. Соціальна рівність проголошується основною метою. В основі її лежить егалітарний (рівноправний) розподіл доходів. У соціалістичній системі спосіб, яким економіка забезпечує майбутнє суб’єктів економічних відносин, має свої особливості. У централізовано плановій економіці дотримуються такої політики, коли збільшуються існуючі заощадження та поточні капіталовкладення. Соціалістична економіка зосереджує основну увагу на економічній рівноправності, використовуючи при цьому ряд механізмів державного контролю та регулювання для того, щоб протистояти проблемам безробіття, інфляції та повільного економічного розвитку, які, як вважається, є неминучими у ринкових економіках. Таким чином, основними рисами командно-адміністративної системи є:

• Державна власність на фактори виробництва (ресурси). Вони є загальнонародною або державною власністю і нікому окремо не належать, навіть господарюючим суб’єктам.

• Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування господарської діяльності.

• Централізований розподіл ресурсів між підприємствами для виконання державних планів.

• Установлення господарських пропорцій між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання відбувається централізовано, свідомо.

• Централізовано, свідомо здійснюються процеси розподілу предметів споживання.

• Відсутність будь-якої конкуренції, оскільки планом передбачається виробництво точно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб, звідси – монополізм виробників.

• Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.

• У кінцевому результаті: панування виробника над споживачем. На ринках за такої системи купується тільки те, що виробляється.

50. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе. Об'єктивні чинники перехідного стану.

Сьогодні у світі існують три основні типи країн щодо системи господарювання. По-перше, це країни розвинутого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвиваються, де ще значне місце мають нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких знаходиться і Україна. Незаперечно, саме соціальне орієнтоване ринкове господарювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинутих країнах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом широко розповсюджене державне регулювання економіки. Країни, що визволилися або що розвиваються, утворили особливу групу в ринковій підсистемі всесвітнього господарства після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи. До країн, що розвиваються, відносять молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські – Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські – Непал, Таїланд та ін.; африканські – Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися. Країни, що розвиваються, у традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:

• особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світового господарства; по-друге, у переважної більшості з них товарні форми господарювання нерозвинуті або слаборозвинуті;

• відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці значної кількості країн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, відсутність сформованого національного господарського комплексу;

• соціально-економічна відсталість, що проявляється в специфічній багатоукладності, якій притаманна перевага нетоварних форм господарювання;

• як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних ознак країн, що розвиваються, для відносно широких верств населення цих країн характерний низький життєвий рівень.

Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин – та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова), і ці виробничі відносини є перехідними.Перехідні виробничі відносини розмаїті і динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи, і в різних країнах. У різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться в багатстві форм.