Нікола Кузанський: вчення про богоподібність людини.
Філософська антропологія Кузанського нерозривно пов'язана з його христологією. Христос є граничним виразом людської досконалості, тим конкретним максимумом, до якого прагне у своєму становленні людська природа. Христос у Кузанського не стільки спаситель заблудлого роду людського, скільки вираз його безмежних можливостей, реальне втілення людської величі й досконалості. Саме в особі Христа набуває реальності призначення людини бути конкретним максимумом світу, універсальною мірою усіх речей. Христос у Кузанського — це зреалізоване людство, його поняття і сутність. Тому він відповідає кожній людині у її прагненні до максимальної досконалості. Очевидно, що Кузанський зміщує акценти, розуміючи Ісуса Христа не стільки як боголюдину, скільки як людину — бога. Принаймні він вказує на рівноправність двох протилежних процесів; піднесення людства через Христа до рівня Бога і втілення Бога в людській подобі. Лише "прийнявши в себе людяність", Бог через цю людяність стає конкретно кожною річчю [7, с. 151]. Тобто Кузанський всіляко підкреслює значення людини, її особливу роль у світі: лише завдяки людині світ досягає максимуму досконалості і єднається з Богом, а Бог знаходить шляхи для єднання зі світом. Таке розуміння людини не мало нічого спільного з тим її приниженням, що пропагувалося церквою, з тим аскетичним ідеалом, який був вироблений середньовічним християнством. Вчення Кузанського про вільну і досконалу людину, що є вищим ступенем у розвитку Всесвіту, фактично збігалося з гуманістичним ідеалом, з поглядами інших філософів — гуманістів.
Розуміння людини як мікрокосму мало у Кузанського важливе гносеологічне значення, оскільки трактування людини як "малого світу" означало, що вона за своєю природою є відображенням великого світу. Пошуки істини, потяг до знань є природною властивістю людини. Досліджуючи її пізнавальні здібності, М. Кузанський підкреслював особливе значення чуттєвості, чуттєвого досвіду, з якого починається будь-яке пізнання
Марсіліо Фічіно і платонівська академія у Флоренції.
Основні риси філософії Марсіліо Фічіно.
Другий величезний період у розвитку ренесансного неоплатонізму в філософії й естетиці пов'язаний з діяльністю Платонівської академії у Флоренції на чолі з Марсиліо Фічіно (1433^1499). Особливо плідний період її діяльності припадає на 70—80-ті роки XV ст. Платонівська (Флорентійська) академія зосередила навколо себе людей, захоплених творчістю Платона та неоплатоніків. Це було товариство інтелектуалів-однодумців. Сам Фічіно переклав усі твори Платона, всього Плотина, а також Ямвліха, Прокла, Ареопагітики та ін. До відомих праць філософа, де порушуються проблеми естетики, належить твір "Коментарі на "Бенкет” Платона". Інтерес до Платона і прагнення його нового прочитання диктувалися опозиційним ставленням до середньовічної схоластики та схоластизованого Арістотеля.
У філософії Платона гуманісти знайшли для себе філософську основу нового розуміння натурфілософії, етики, естетики. Так, особливий інтерес у вченні Платона викликали ідеї творчої сили любові та краси. У названому трактаті М. Фічіно розглядає прекрасне як дещо безтілесне, як відображення в чуттєвих матеріальних речах божественної краси (ідея божественних форм краси). Красу філософ ототожнює з любов'ю, тобто вони взаємно передбачають одна одну. Любов він трактує як діалектику вмирання одиничного суб'єктивного буття та воскресіння в іншому і завдяки іншому, адже свідомість того, хто любить, забуває про себе, коли звертається до предмета свого почуття. Відтак любов філософ вбачає найвищою цінністю. Спорідненою любові постає краса. Цінність її — у прагненні "насолоджуватися красою". Відповідно до вчення Платона, Фічіно виділяє два типи краси: тілесну та духовну. Духовна є вищою, наближеною до божественної. Ступені краси він вибудовує згідно з усталеною ієрархією. Божественна краса — промінь, що проникає спочатку в ангельський розум, потім — у душу всього світу, далі — в природу і, зрештою, в матерію.
Марсіліо Фічіно якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.
Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування.
Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.
