5. Гуманізм Франческо Петрарки. Самопізнання та самосвідомість особистості.

Франческо Петрарка

Гуманізм, що виникає в середині XIV ст спочатку в Італії, а потім поширюється по всій католицькій Європі, не лише становить головний рух в духовному житті епохи, а й визначає собою основний зміст філософської думки Відродження протягом XIV-XV ст. Початок гуманізму пов'язано з різноманітним творчістю італійського поета, «першого гуманіста» Франческо Петрарки (1304-1374). Петрарка був не тільки творцем нової європейської лірики, автором всесвітньо прославили його ім'я сонетів «на смерть» мадонни Лаури, патріотичних канцон [X] , алегоричних тріумфів, гнівних викривань папської курії - всіх тих віршів, що склали його знамениту «Книги пісень» народною мовою, - він був видатним мислителем, першим загальноєвропейським володарем дум народжується гуманістичної культури. У своїх творах латинською мовою - епічна поема «Африка», діалог «Моя таємниця» (1342-43), трактати «Про відокремленої життя »(1346),« Про чернечому дозвіллі »(1347),« інвективи проти лікаря »і багатьох інших - він звернувся до витоків культури середньовіччя, до духовної спадщини класичної старовини, і, спираючись на неї, поза традиційної системи схоластики, заклав основи нового світогляду. Гуманізм виникає як внефеодальная і антифеодальна за своєю суттю система культурних цінностей, відповідає прагненням та інтересам нових суспільних верств, перш за все пов'язаних з підйомом італійських міст, відкинувши застарілі себе форми феодальних суспільних відносин.

Петрарка був «Перша гуманістом» - перше, але не самотнім. Діяльність його опинилася на рідкість своєчасної, що викликала величезний суспільний резонанс. Свідченням тому служить не тільки широка слава, а й утворився завдяки його невтомній активності коло прихильників, шанувальників , однодумців і продовжувачів.

Ф. Петрарка усвідомлює себе новою людиною і будує своє життя всупереч традиційним канонам та формами. Син флорентійського нотаріуса, він після смерті батька відмовився продовжити юридичну освіту, розпочату у найкращих університетах того часу. А коли Паризький університет і Римський Сенат висловили бажання увінчати його, за звичаєм древніх, лавровим вінком, він вважав за краще визнаному центру середньовічної теології і схоластики Вічне місто, підкресливши цим зв'язок зароджується гуманізму з традиціями античності.

Гуманізм проти схоластики

Час виникнення гуманізму - середина XIV ст. - Є одночасно епохою остаточного оформлення та кодифікації схоластики. Гуманізм Петрарки зароджується не тільки поза традиційних центрів наукового діяльності, але і поза самої цієї діяльності. Відкидаючи середньовічну схоластику як систему з усіма її інститутами.

Ось як Петрарка зображує присвоєння вчених ступенів у середньовічних університетах: «Наш час щасливіше давнину, так як тепер налічують не одного, не двох, не сім мудреців, але в кожному місті їх, як худобу, цілі стада. І не дивно, що їх так багато, тому що їх роблять так легко. До храму доктора приходить дурний хлопець, щоб отримати знаки мудрости, його вчителя по любові або по помилці прославляють його, сам він чваниться, натовп мовчить, друзі та знайомі аплодують. Потім, за наказом, він сходить на кафедру, і, дивлячись на усіх з висоти, бурмоче щось незрозуміле. Тоді старші навперебій звеличують його похвалами, як ніби він сказав щось божественне ... За скоєння цього з кафедри сходить мудрецем той, хто зійшов на неї дурнем, - дивне перетворення, невідоме навіть Овідія »[12] .

Данте сприйняв схоластичну мудрість, хоча і пробирався в її тонкощах своїм, особливим шляхом. Петрарка відкинув її відразу: мудрість університетської науки для нього - Втілення дурниці й нісенітниці, а тому й оформляє її обряд постає як порожня, позбавлена всякого змісту форма. Прапором нової думки стає демонстративне проголошення власного «невігластва»: у відповідь на звинувачення, почуте від співрозмовників, вихованих в аристотелевско - аверроістской традиції північно-італійських університетів, Петрарка визнає себе «невігласом» в «Їх» науці. З точки зору офіційної вченості він ним і був: недоучка, не отримав навіть ступеня магістра, нездатний розібратися в тонкощах жодної з дисциплін тодішнього університетської освіти. Нова гуманістична культура, в оволодінні якій Петрарка найбільшим від усіх своїх сучасників, будучи найкращим знавцем античної літератури, поезії, історії, міфології, філософії, власником однієї з найбагатших на той час бібліотек - зібрань класичних авторів, творцем творів, що викликали захоплення сучасників і нащадків, - культура ця виявилася несумісною з традиціями середньовіччя. Демонстративно проголошуючи своє «неуцтво», Петрарка відкидав вченість своїх опонентів, протиставляючи їй своє, нове знання.

інвектива Петрарки «Про своє і чужому неуцтві» спрямована не тільки проти аверроістского вільнодумства, а й проти всієї системи середньовічного філософського знання. У своїй полеміці, яку він вів впродовж життя, Петрарка не змилосердився ані одного з факультетів середньовічного університету. Дісталося і медикам, і юристам, і схоластичним богословам, які «бажають нав'язати закони власного нахабного невігластва богу, що сміється над ними »[13] . Точно так само не щадить він і шкільну філософію університетів: «Я люблю філософію, - заявляє він, - але не ту, балакучу, схоластичну, порожню, якої смішно пишаються наші вчені, а справжню, що мешкає не тільки в книгах, а й в умах, яка полягає у справах, а не в словах ».

Полемізуючи проти культу авторитета в схоластичної філософії, Петрарка підкреслює, що він виступає «не проти Арістотеля ... а проти дурних арістотеліков ». «Самого ж Арістотеля я вважаю найбільшим з людей, але-людиною ». Винятковою спрямованості до одного імені Петрарка протиставляє багатство філософської думки класичної старовини, в якій Аристотель займає хоч і почесне, але суворо обмежене місце. У інвективи Петрарки проти арістотеліков названі імена Піфагора і Анаксагора, Демокріта і Солона, Сократа та Цицерона, а вінчає цей перелік ім'я «князя філософів» Платона. Це ще не стільки результат, скільки програма: час класичної освіченості попереду. Але відродження античності вже стало в світогляді і творчості Франческо Петрарки підставою для будівництва нової гуманістичної культури.

філологічна культура Петрарки, його боротьба за класичну латину проти «варварської» мови схоластичних трактатів, його прагнення розшукати нові пам'ятники античної літератури, встановити найбільш правильне читання античних текстів за допомогою розробляються їм методів філологічної та історичної критики - мали саме пряме і безпосереднє відношення до відродження філософії і до процесу становлення нової філософії Відродження. У тих історичних умовах, коли йшла суперечка про мовою філософської культури, про ставлення до тексту, філологія виявлялася теж філософією гуманізму і грала далеко не технічну, а світоглядну роль. [14] Текст, ставши об'єктом історико-філологічного дослідження і критики, перестає позачасовим бути джерелом авторитетних цитат (саме слово «авторитет» - auctoritas - означало в схоластиці власне цитату), його можна і треба вивчати, але не посилатися на нього як на джерело незаперечною істини. Викриваючи тих, хто «стають перелагателямі чужих творів ». Петрарка бачить у філософ не тлумача, а творця, творця нових текстів.

Антропоцентризм

Гуманістична думка відмовляється від теоцентризм середньовічної схоластики. Вона перестає грати роль «служниці богослов'я» перш за все тому, що відкидає «Раціональне» схоластичне богослов'я, що потребує «служінні» вільних мистецтв. Теологія, богопізнання - взагалі не справа людей.

Цей поворот до проблем людського буття, нехай ціною відмови від універсальних онтологічних [XI] проблем, найтіснішим чином пов'язаних з теологічними, позначив одночасно рішучий розрив з традицією офіційної, «шкільної» філософії університетів і визначив предмет і зміст гуманістичного філософствування першого століття гуманізму. Переважне інтерес Петрарки та його послідовників звернений до всього колі «studia humanitatis», до питань перш за все етичним. Внутрішній світ людини, і до того ж людини «нового», рве зв'язку з середньовічними традиціями і усвідомлює цей розрив, - предмет напруженого інтересу Петрарки.

При цьому відхід від «філософськи» (у дусі Фоми Аквінського) потрактований теології, так само як і від теологічно (в дусі того ж Фоми) потрактований філософії, не означав ні атеїстичного, ні взагалі поза релігійного підходу до цілей і завдань філософствування. Але і релігійна проблематика зводиться в Петрарки до роздумів про людину.

Ця спрямованість до самого себе, до свого внутрішнього світу характерна для ренесансного індивідуалізму: шлях до нової онтології, до нового світорозумінню дається йшов через антропоцентризм нового спрямування. Свого роду антропоцентризм був характерний і для середньовічної свідомості. Але якщо в середньовічному християнстві людина є суб'єктом драми гріхопадіння і спокутування, то гуманізм прокладає шлях до нової антропології. привертаючи увагу до внутрішнього світу людської особистості і до нової трактуванні людської гідності, місця людини у Всесвіту.

спрямованість до себе, до своїх внутрішніх прагнень становить головний зміст усього різноманітного творчості Франческо Петрарки, його віршів, філософських трактатів, листів. У цьому поглибленому самоаналізі неминуче виникало питання про співвідношенні головних компонентів його внутрішнього світу-земних пристрастей, літературних занять, прагнення до слави - з традиційними цінностями аскетичного середньовічного етичного ідеалу.