5. Неоплатонізм філософії Відродження.

О. Лосєв наголошує: філософія Ренесансу — це світський неоплатонізм; йому властиве звеличення людини й естетичне розуміння буття [14, с. 45]. Філософія Ренесансу опирається на античний неоплатонізм (Плотин, Прокл), що становив ніщо інше, як космологізм. Від античного неоплатонізму вона, зокрема, увібрала розуміння матеріального світу як продукту еманації Єдиного, тому світ поставав величним і піднесеним. Зі середньовічного неоплатонізму з його теорією абсолютної особистості, а отже, теологічного за сутністю, філософська естетика Ренесансу бере ідею людської особистості як універсального творчого начала світу і підносить її у центр світу. Отже, філософія й естетика мають антропоцентричний характер. В естетиці Ренесансу людина постає як особистість, "абсолютна не у своєму надсвітовому існуванні, а в своїй суто людській здійсненності" [14, с. 93]. Особистість мислить себе в нову епоху як суто індивідуальне буття, прагне абсолютизувати себе у своєму "гордому індивідуалізмі" та ні від кого не залежному бутті. Саме на цій підставі естетика ренесансного неоплатонізму характеризується як антропоцентрична. До суттєвих естетичних характеристик антропологізму Відродження дослідники пропонують долучити також його "артистичний" характер.

Філософсько-естетичні основи Ренесансного неоплатонізму започаткував один з найвідоміших мислителів не лише доби Ренесансу, а й новочасної європейської філософії Микола Кузанський.

5. Проблема співвідношення Бога та Універсуму в творчості Кузанця.

Розширення за межі світу (відкриття нових континентів в ХV cт., місіонерська діяльність духовенства, пов'язана з цим) стимулює набуття нових знань, нових розумінь та бачень цього світу. Все це створює певну “мозаїчність” в єдності . Звернувшись до праць кардинала Миколи Кузанського, на сторінках дисертації автор простежує шлях мислителя до висловлених ним “вічних” ідей. Це, в першу чергу, відмова від формалізованого схоластикою Арістотеля, звертання до Платона, містичних ідей ареопаґітизму, німецької містики Майстра Екгарта. Все це приводить Кузанця до величного та всеохоплюючого бачення як Всесвіту в цілому, так і місця людини в ньому. У його концепції "вченого незнання" в першу чергу він відстоює думку про те, що схоластичне знання не може і не здатне дати ані вірогідної картини світу, ані розуміння людської екзистенції. Раціональним шляхом, стверджує Кузанець, неможливо довести буття Бога. Кузанець пропонує нову структуру буття. Бог, відповідно його твердженню, утримує в собі всі речі в "згорнутому" вигляді. Він немов би існує як певне “складання” всіх речей, подібно до того, як числова множина проводить складання всіх точок в одну точку, тобто як певна “компліктація”. Разом з тим Бог виступає і в ролі “експлікації” - Бог у всіх речах і є тим, чим він є, тому що Бог є істиною і в своєму образі. І, нарешті, Бог поданий як наслідок, прояв, маніфестація себе в речах - "контрактація". Як весь світ розгортається з Бога так, разом з тим, світ розгортається і з людини, яка надає останньому зміст, упорядкованість. Це і є основою антропологічних тверджень Кузанця про різні рівні пізнання світу і вершиною цього пізнання - інтуїцією. Стверджується трьохскладовість, трьохчленність світу (в праці "Гра в кулю") - малий світ, тобто людина, максимальний, тобто Бог, і великий, який Кузанець називає універсумом. Найповніше досконалість універсуму проглядається в людині, тому людина і є досконалим світом, малим універсумом. Тим самим Микола Кузанський пропонує нове логічне обґрунтування співвідношення людини і Всесвіту. А якщо врахувати той факт, що в своїй антропологічній доктрині він протиставляє раціональному осягненню істин інтуїтивність, як певний підсумок довготривалих пошуків ( щось певною мірою містичне), які ніколи не зупиняються, то стає зрозумілим, чому ідеї, висловлені в осуді з боку клерикальних кіл за його життя, в подальшому входять в європейську філософію назавжди.