- •Головні риси та основні напрямки розвитку філософії Відродження: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський.
- •Ренесанс як культурна цілісність. Основні риси світогляду.
- •Ставлення ренесансного світогляду до античного та середньовічного філософського доробку. 4. Антропологічна орієнтація гуманістичної філософії.
- •Данте Аліг’єрі як предтеча культури Ренесансу. Основні філософські ідеї.
- •Гуманізм Франческо Петрарки. Самопізнання та самосвідомість особистості.
- •Етико-філософські дебати Поджо Браччоліні та Леонардо Бруні.
- •Неоепікуреїзм Лоренцо Валла та його етична позиція щодо розуміння блага, природи задоволення, принципу шляхетної насолоди.
- •Неоплатонізм філософії Відродження.
- •Проблема співвідношення Бога та Універсуму в творчості Кузанця.
- •М. Кузанський: вчення про пізнання.
- •Ідея саморозгортання Абсолюту в творчості Кузанця.
- •Містичний пантеїзм Кузанця.
- •Нікола Кузанський: вчення про богоподібність людини.
- •Основні риси філософії Джованні Піко делла Мірандоли.
- •Якоб Бьоме як представник християнського неортодоксального містичного теїзму з пантеїстичними елементами.
- •Натурфілософський етап у розвитку філософії Ренесансу.
- •« Нова філософія Всесвіту» Франческо Патриці.
- •Філософія природи Бернардіо Телезіо: матерія, простір і час, саморух, життя і діяльність.
- •Філософська антропологія Мішеля Монтеня: роздуми про людину, спосіб філософствування.
- •Гуманістична концепція християнської філософії Еразма Ротердамського.
- •Гуманізм і реформація у теологічній спадщині Мартіна Лютера.
- •Політична філософія Ніколо Макіавелі.
- •Соціальні утопії доби Відродження: Томас Мор і Томмазо Кампанелла.
- •Зміна парадигм філософування – від Античності через Середньовіччя та Відродження до філософії Нового часу.
- •Передумови становлення Нової філософії: політичні, економічні, релігійні, світоглядні
- •Емпіризм та раціоналізм як дві тенденції у філософії Нового Часу.
- •Місце, роль та значення проблеми людської природи у новочасній філософії.
- •59. Імматеріалізм Дж. Берклі. Критика загальних ідей. Нова теорія зору. Людське пізнання і духовна субстанція.
- •60. Вчення про людську природу д. Г’юма. Специфіка скептичної позиції д. Г’юма.
- •61. Основні положення «Теодіцеї» г. Ляйбніца.
- •62. «Етика» б. Спінози. Загальна характеристика.
- •63. Данте Аліг’эрі «Божественна комедія».
- •64. Франческо Петрарка «Моя таємниця».
- •65. Лоренцо Валла «Про істинне і хибне благо».
- •66. Поджо Брачолліні «Лист до Леонардо Бруні».
- •67. Леонардо Бруні «Проти лицемірів».
- •68. Франческо Петрарка «Лист до нащадків».
- •69. Н. Кузанський «Про вчене незнання».
- •70. Н. Макіавелі «Правитель».
- •71. Т. Мор «Утопія»
- •72. Томмазо Кампанелло «Місто Сонця».
- •73. Е. Ротердамський «Похвала глупоті».
- •74. Ф. Бекон «Новий органон». Загальна характеристика.
- •75. Р. Декарт «Міркувння пр метод».
- •76. Р. Декарт «Метафізичні роздуми».
- •77. Т. Гоббс «Левіафан».
- •78. Г. Ляйбніц «Монадологія». Загальна характеристика.
- •2. Модель "відносин між монадами"
- •3. Життя і внутрішній стан монад
- •79. Дж. Берклі «Трактат про принципи людського знання».
- •83. К.А. Гельвецій «Про людину, її розумові здібності та її виховання».
- •84. Англійський матеріалізм д. Толанда, а. Коллінза.
- •85. Моральна філософія а. Шефсбері, ф. Хатчесона, б. Мандевіля.
- •86. Філософська іронія Вольтера.
- •87. Соціальна філософія ж.-ж. Руссо.
- •88. Просвітницькі ідеї д. Дідро, к. Гельвеція, п. Гольбаха.
- •89. Ж.Ламетрі «Людина-машина».
- •90. Метафізика Хр. Вольфа. Основні риси та особливості.
Зміна парадигм філософування – від Античності через Середньовіччя та Відродження до філософії Нового часу.
Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності «за образом і подобою» духу. В цьому плані людина феодального суспільства постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотвореною» (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становили передусім (і безпосередню) люди, або, як було прийнято тоді висловлюватися, -«душі» (згадаймо, що гоголівський Чичиков скуповував саме «душі», оскільки соціальний статус поміщика визначався кількістю «душ», якими він володів, а не розмірами земельних угідь).
Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як «зовнішню видимість» більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі й суто «земних», проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.
На цьому «ґрунті» і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим (так би мовити, «найконцентрованішим») втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов'я) підноситься за цих умов на рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує «неістотними» тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найзначущіші. «Нема різниці поміж юдеєм та гелленом», «нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі»1. Подібні твердження заперечують традиційні (кровноспоріднені, антропологічні тощо) критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають «ключ» для нового (духовно-особистісного) «прочитування» книг Старого Заповіту.
Згідно з міркуваннями, що їх знаходимо насамперед у посланнях апостола Павла, юдеї, які (за Старим Заповітом) спершу були «обраним народом», неправильно зрозуміли Божу «благу звістку», тлумачили її як закон, «букву» (буквально-текстуально), а не як дух. Тому юдеї, мовляв, і втратили свою «обраність», тому й знадобилися Новий Заповіт і новий «обраний народ» — християни, які не знають «ні юдея, ані геллена», тобто «обраність» яких визначається їхньою духовною, а не «тілесною» (кровноспорідненою, етнічною і т. п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.
Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою «включеність» в ціле як щось саме собою зрозуміле. «Громадянин давньогрецького міста-держави, — писав О. Ф. Лосєв, —досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного мислю з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного «зором», наочно даного, відчував свій органічний зв'язок із цілим, з державою»2. Людина, індивід постають тут соціальною, «політичною» істотою, істотою природно-тілесною, «політичною твариною» (Аристотель).
Інша справа — середньовіччя. Узи, що залучають індивіда у «справжні» (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають виключно духовний характер. Все ж «земне», «світське» — держава та інші суспільні інституції — набувають характеристик «справжнього» існування, лише отримуючи санкцію «божественного буття» — благословення церкви.
Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином «двоїстого» буття. Передуєш — це «справжній» (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи «тварною» (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово «непорівнянні» (реальність була притаманна виключно духовному, «божественному» буттю, що ж до «земного» світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з... «ніщо»), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й наднаціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх «контактів».
Відродження - перехідна (від середніх віків до Нового часу) історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філософській парадигмі. На етапі раннього, або італійського, Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного, Відродження наголос явно змішується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль. Відрізняється й етноментальне підґрунтя парадигми на зазначених етапах Відродження.
Як відомо, характерною рисою середньовічної філософсько-теологічної свідомості в тодішній Європі було різке протиставлення духовного («божественного», «справжнього») буття матеріально-речовому («тварному», «земному») буттю, ідея їх принципової несумірності. Середньовічна антитетика ідеального і матеріального, проте, знала один виняток — людину. Внаслідок конфлікту між духовним і тілесним людська душа відчуває себе в тілі, як у темниці. Причому тіло мислиться як узагальнюючий чинник, тоді як душа —чинник індивідуалізуючий (усе тілесне твориться Богом із загалу небуття, з «ніщо», —тому тілесно всі люди однакові; душа ж дається Богом кожній людині персонально — тому духовно кожна людина унікальна, неповторна). І все ж, попри несумірність тіла й духу, тіло поступово зазнає певного впливу духу («одухотворюється», через що вже у II ст. представник «східної» апологетики Іреней Ліонський зауважує, що й тіло «може бути «угодне» Богові); тим людське тіло відрізняється від природних тіл («речей»), набуваючи навіть спеціальної назви — «плоть». Оскільки ж безпосереднім «місцеперебуванням» душі в тілі вважається серце, то воно в теологічному слововживанні (а згодом і у філософії) практично стає синонімом духу (душі). В результаті «серце»-душа стає джерелом своєрідного містико-екзистенційного розумування про пріоритетність у людському житті духовних первнів — кордоцентризм (від лат. соrdis —серце).
Доба Ренесансу тому й починається з продовження теми людини, але її тлумачення виявляється багато в чому відмінним від середньовічного тлумачення і навіть суперечним йому. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. «теос») стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм (від грец. «антропос» -людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути «хазяїном» - творцем світу, з'являється постать людини, практично«співмірної» з Богом. Гуманізм (від лат. homo — людина) стає чи не найуживанішим терміном цієї доби. Але формуючи феномен гуманізму, Відродження, як уже зазначалось, уносить істотні корективи в середньовічну концепцію людини. На цей час виникає й концепція гуманітарності (гуманітарна освіта, гуманітарні науки, гуманітарна культура тощо). Сама семантика слова «гуманізм» безпосередню пов'язана з виникненням нового кола знань, що з'являються наприкінці XIII — на початку XIV ст. — studia humana (людське знання) поряд з традиційним для західноєвропейського середньовіччя офіційним (освяченим церквою і тому «божественним» знанням —studia divina). На відміну від офіційної («божественної») науки, людське знання (studio humana) фактично мало значення «світського» (нецерковного) знання. Це нове коло знань і постало як початок гуманітарного знання —studia humanitatis, яке спершу включало в себе комплекс лінгвістично-літературних досліджень, спрямованих на аналіз середньовічної латини - тодішньої універсальної мови культури. Такий інтерес був спричинений тією обставиною, що середньовічна — «схоластична» — латинська мова за 1,5 тисячоліття свого існування істотно відійшла від норм класичної («римської») своєї парадигми (адже мусила служити мовною формою чужої — неримської — культури) і, зрозуміло, спотворилася, стала, як тоді говорили, «варварською» латиною. Тому перші гуманісти поставили своїм завданням «очищенім» схоластичної латини від «варваризмів», повернення її до чистоти класичної форми.