Лабор.діагност.вірус.хв

оточені суперкапсидною оболонкою ліпопротеїдної природи, на поверхні якої розташовані шипики– глікопротеїди. Віріони містять РНК, білок, ліпіди та вуглеводи. Геном віруса – одноланцюгова нитчаста РНК молекулярною масою

близько 4,2 х 106Д. Нуклеокапсид	організований	за
принципом кубічної симетрії. Діаметр його - близько 26 нм.
Віріони флавівірусів містять	три структурні	:білки

капсидний білок VP2 (ММ 13,5КД) та два білки, що входять до складу суперкапсиди. Один з суперкапсидних білків гліколізований – gР 53 ( ММ 53 – 63 КД).

Молекулярна	маса	віріонів-	46 х 106 , коефіцієнт
седиментації – 205 S, плавуча щільність				в	сахарозі- 1,19 –
1,21 г/см3.
Стійкість до фізико - хімічних факторів.
Флавівіруси	чутливі		до	,	ефірухлороформу,
детергентам. Інактивуються формаліном, ультрафіолетовими
променями, термолабільні		- при	температурі 56 – 600С

руйнуються протягом 10 – 30 хв.
Репродукція.
Проникає	вірус		всередину			клітини		шляхом
рецепторного ендоцитозу. Вірусний реплікативний комплекс
органічно пов’язаний з ядерною мембраною. Дозрівання
віріонів відбувається під час брунькування через мембрани
ендоплазматичної сітки.
Вірус класичної чуми свиней.
Класична	чума	свиней(КЧС)		Pestis		suum		–
висококонтагіозна	хвороба		домашніх		і	диких		. свиней
Характеризується	лихоманкою,		віремією,		геморрагічним
діатезом, ознаками ураження органів дихання і травлення,
високою летальністю.
Вірус – збудник		захворювання		відноситься			до	роду
Pestivirus. Віріони сферичної форми, діаметром 40 + 3 нм. В
антигенному відношенні стабільний. Виділені						в	різних
регіонах штами виявились при серологічному дослідженні
близькоспорідненими.		Останнє	стверджується					також

виразною ефективністю вакцини на основі штамів АСВ та К, які застосовуються в різних регіонах. В той же час в природі циркулюють штами вірусу КЧС, які суттєво відрізняються поміж собою за вірулентністю. За цією ознакою, виділені на

території Європи, штами збудника КЧС розділені на три групи: А, В та С.

До групи А відносять вірулентні епізоотичні штами, котрі викликають у свиней всіх вікових груп захворювання з гострим перебігом, а також лапінізовані і“холодні” варіанти

культурального	вірусу. Штами	вірусу	групи –	В
слабовірулентні.	Вони обумовлюють у поросят атипову
форму чуми та	захворювання з	хронічним	перебігом. До

групи С віднесений американський слабовірулентний штам

331.

Вірус КЧС має тісний зв’язок з вірусом діареї великої рогатої худоби. Зв’язок односторонній : антитіла до вірусу діареї нейтралізують вірус чуми свиней, в той час як антитіла до вірусу чуми свиней не здатні нейтралізувати збудника вірусної діареї великої рогатої худоби.

Стійкість		вірусу. Вірус нестійкий. При					50оС	- вірус
інактивується протягом години. Швидко гине під дією ефіру,
хлороформу		дезоксихолату.		Чутливий			до	трипсину,
ультрафіолетових променів. В той же час, знаходячись у
сироватці крові хворих на чуму свиней, - може зберігати
вірулентність при 37оС протягом 10 – 12 діб. У свинарниках
(на стінах, підлозі) залишається життєздатним до року. У
сироватці крові свиней, в умовах побутового холодильника,
виживає	до 6	місяців.	Вірус			досить	чутливий		до
розповсюджених		дезінфектантів,			зокрема		до	гідроксиду
натрію ( 2% розчин), хлорного				вапна ( 1 : 20) та 3 – 6%
крезолового мила.
Спектр патогенності вірусу, патогенез захворювання.
До вірусу чуми свиней сприйнятливі свині всіх вікових груп,
у тому і числі– дикі. В лабораторних умовах збудника
вдалося адаптувати до організму крільчат. Інші види тварин
та людина до вірусу КЧС нечутливі.
Джерелом		інфекції	в		природних		умовах є		хворі
тварини, котрі		виділяють вірус у зовнішнє середовище з
сечею, фекаліями та з виділеннями з слизових оболонок очей,
носа.
Зараження		відбувається,				головним		чином,
аліментарним шляхом через органи дихання, пошкоджену
шкіру і слизові оболонки. Описані факти передачі вірусу
комарами.
Вірус	пантропний.		Репродукується				переважно		в

лейкоцитах крові, де його можна виявити вже через6 – 10 годин після зараження тварини. Вірус швидко накопичується

вусіх органах і тканинах. Найбільша концентрація збудника спостерігається в лімфатичних вузлах, в кістковому мозку та

вслизовій оболонці кишечнику, в ендотелії кровоносних судин.

У	високій концентрації вірус виявляється також в
епітелії	мигдаликів,	слизовій	оболонці		глотки, нирок,
сечового	міхура, у	підшлунковій		залозі. Максимальне

накопичення вірусу в організмі спостерігається на3 – 4 добу після прояву лихоманки.

Зорганізму хворої тварини вірус може виділяться вже

вінкубаційний період, проте, найбільш інтенсивно – в період прояву яскравих ознак захворювання.

Вірусовиділення звичайно спостерігається протягом кількох діб і зменшується частіше через 3 – 4 доби після нормалізації температурної реакції. Проте, бувають випадки, коли вірус виділяється протягом 3 місяців після зараження.

Інтенсивне розмноження вірусу в ендотелії капілярів призводить до крововиливів та інфарктів в селезінці, нирках, сечовому міхурі, жовчному міхурі, плеврі. В результаті ураження кровотворної системи розвивається лейкемія. Проникнувши в головний , мозоквірус обумовлює периваскулярний лімфоїдно – клітинний енцефаломієліт.

Вражаючи тканини підшлункової залози, він обумовлює різке підвищення концентрації хімотрипсину, який відіграє суттєву роль в патогенезі захворювання. В результаті

інтенсивного розмноження вірусу в органах і тканинах відбуваються глибокі патолого–анатомічні зміни, серед яких переважають крововиливи (в шкіру і підшкірну клітковину, в

слизисті	та	серозні	покриви	.)і. Лімфатичні вузли
збільшені	в	розмірах, щільної		консистенції,	пронизані
крововиливами,		на розрізі	мають	мармуровий	малюнок. У

селезінці – інфаркти. В результаті виразної імунодепресії, обумовленої вірусом, часто виникають секундарні інфекції, зокрема, пастерельозна, сальмонельозна і .інЯкщо КЧС ускладнюється пастерельозом, виникають ознаки пневмонії, фібринозний плеврит і перикардит, спостерігаються численні крововиливи на слизистій оболонці гортані і трахеї. В разі

приєднання	сальомонельозної			інфекції, яскраві	зміни
спостерігаються,		в	основному, в	шлунково–кишковому
тракті. Слизова		кишечнику різко		запалена,	ознаками
крововиливів.	Інколи		виявляються	так звані“бутони” –

локальні місця гіпертрофічних уражень .
Перебіг захворювання може бути надгострим, гострим,
напівгострим та хронічним. Інкубаційний період триває, як
правило 5 – 8 діб, інколи – 3 доби, ще			рідше – до 2 – 3
тижнів. Надгострий (блискавичний) перебіг характеризується
високою	температурою	тіла(41 –	42оС), різким

пригніченням, апатією, відсутністю

активності, тварини

гинуть

протягом 1

– 3 діб. Гострий

перебіг

КЧС

характеризується

підвищенням температури

тіла до40 – 41

0С, загальним пригніченням і слабкістю. Через 2 – 3

доби

розвивається анорексія, часто рвота, запор, що змінюється на

пронос, кон’юнктивіт Повіки опухають, з очей виділяється

слизисто-гнійний секрет. Свиноматки абортують. У окремих

тварин відмічається кровотеча з носа. Тварини, в основному ,

лежать. Хода їх хитка, невпевнена. На шкірі внутрішньої

поверхні стегна, шиї, вушних раковин з’являються пустули з

вмістимим – жовтого кольору ексудатом., пізніше – крапкові

крововиливи, котрі

поступово

зливаються, утворюючи

темно-багряні плями. Останні при натискуванні пальцем – не

зникають. Слабкість прогресує, наростають ознаки ураження

органів

дихання,

з’являється

серцева

недостатність. Шкіра

п’ятачка, вушних

раковин,

черева

і

кінцівок

набуває

ціанотичного відтінку. В крові спостерігається лейкопенія.

Тварини гинуть з ознаками епілепсії.

Напівгострий перебіг

характеризується переважаючим

ураженням

органів

дихання, триває 2 – 3 тижні. При

ураженні

легень

спостерігаються

ознаки

крупозної

пневмонії, шлунково-кишкового

тракту –

ознаками

крупозно-дифтеритичного ентероколіту. Якщо не лікувати,

більшість тварин гине.

Хронічний

перебіг

триває

понад2 тижні.

Характеризується також ураженням органів дихання(грудна

форма) та травлення (кишкова форма). Гине 30 –60% тварин.

Ті, що

залишились

живими– мають

вигляд

заморишів.

Значну

роль

в

разі

хронічного

перебігу

КЧС

відіграє

секундарна інфекція.

Імунітет при КЧС. Специфічні засоби профілактики.

Тварини,

що

перехворіли

чумою

набувають

стійкого

імунітету.

Для

штучної

імунізації

запропоновано

ряд

інактивованих і живих вакцин. В організмі тварин-

реконвалесцентів

та

щеплених свиней виявляються

вірус–

нейтралізуючі та преципітуючі антитіла. Виразний імунітет

спостерігається		у	поросят		6	з –8	тижневого		віку.
Віруснейтралізуючі антитіла з’являються на 7 – 10 добу після
інфікування		чи		імунізації. Максимальний				їх	титр
реєструється		через 3	–	4 тижні.		Суттєве значення має
колостральний		імунітет,		завдяки		якому	поросята		можуть
бути резистентними до КЧС протягом 1 –2 місяців.
Для	штучної		імунізації		нині		використовується ряд
живих	вакцин. Їх		готують,		як	правило,		на	основі
аттенуйованого лапінізованого штаму збудника,								отриманого

Беккером і ін. ( 1946 р.).

Існує два типи таких вакцин– лапінізовані, в процесі виробництва яких використовують внутрішні органи та кров заражених вакцинним штамом вірусу кролів та культуральні

– вірус вирощується в первинно– трипсинізованих чи перещеплюваних клітинних культурах.

Культуральні вакцини виявились більш імуногенними. Їх імуногенна активність становить1000 – 10 000 Ім Д50 (доз, які створюють захист у50% щеплених тварин) в одній

вакцинній дозіі. Вони обумовлюють у тварин практично довічний імунітет.

Серед живих вакцин найбільшу популярність мають

вакцина	ВДНКІ, при			виготовленні якої		використовується
первинно	–	трипсинізована			клітинна	культура	нирки
ембріона	свині, вакцина			ЛК –	ВНІІВВіМ (вакцинний штам
вирощується		на	первинно–		трипсинізованій клітинній
культурі з тестикул ягнят). Останній препарат розроблено
науковцями		України	і	він набув широкого		застосування	на

території держави.

Незважаючи на певні переваги живих вакцин при КЧС, існує потреба також і в інактивованому препараті. Раніше на території СРСР широко використовувалась інактивована кристалвіолет – вакцина, розроблена І.І. Кулеско ( 1944 р.) За

її	допомогою		вдалось		суттєво		поліпшити			епізоотичну
ситуацію		щодо	КЧС		в державі. Проте,			із	- за	ряду
притаманних			їй		недоліків, зокрема,				недостатньої
імуногенності			та	громіздкої			технології			виготовлення,
незручності		застосування,			вона поступово				була	замінена
живими вакцинами.
	Нині	в	ІВМ		УААН	розробляється				інактивована
культуральна			вакцина. Впровадження					у	виробництво

інактивованого	препарату		поряд		з		живою	вакциною
забезпечить застосування більш раціональної специфічної
профілактики	хвороби,		адекватно			до	конкретних
епізоотичних умов.
Збудник вірусної діареї великої рогатої худоби .
Вірусна	діарея	великої		рогатої			худоби(хвороба
слизових оболонок) – Bovine viral diarea контагіозна хвороба
переважно	молодняку			великої			рогатої,	худоб
характеризується		лихоманкою,			ерозивно-виразковим
запаленням слизових оболонок травного тракту, кров’яним
проносом, кон’юнктивітом і ринітом.
Хвороба	поширена		в	країнах		Європи, Америки,

Близького сходу, Африки і Австралії. Реєструється також в Україні.

Збудник належить до родуPestivirus. Вперше був виділений і ідентифікований Тіллескі і ін. (1961).

Віріони за морфологічними ознаками типові для

пестивірусів. В структурі збудника виявлено чотири білки-
нуклеокапсидний протеїн С(р14) та три глікопротеїди,
віріонної оболонки (gp 48, gр 25, gр53). Глікопротеїди gр25
та др 53 у вірусній оболонці згруповані в гетеромери, тоді як
локалізація gр48 залишається				незначною. Щодо gр 48 існує
думка про те, що він нековалентно з’єднаний з комплексом
gр53 – gр25. Білок gр48 характеризується рибонуклеазною
активністю, функціональне				значення		якої	остаточно		не
зрозуміле. Головним імунопротективним комплексом вірусу
є глікопротеїд gр 53.
Вважаються, що в антигенному відношенні збудник
стабільний. У той же час за допомогою моноклональних
антитіл	встановлено		чітку		антигенну		різницю		поміж
окремими його штамами.
Існує	два	біотипи		віруса :		ВДцитопатогенний		та
нецитопатогенний. Останній, включаючи							нуклеотидні
компоненти клітин, може набувати ознак цитопатогенного
штаму. Встановлено, що цитопатогенні та нецитапатогенні
штами відрізняються між собою за розміром їх геному. Так, у
перших геном		містить	понад165		000	нуклеотидів, а		у -

останніх - лише біля 12 500.

Культивування. Вірус репродукується в первинній (клітинні культури з нирок та селезінки ембріону корови) та в перещеплюваних (НТ, ТР і .ін) клітинних культурах.

Цитопатогенні

штами

обумовлюють

чіткі

цитопатогенні

зміни в заражених клітинних культурах. Вони мають ознаки

дрібнозернистої

інфільтрації.

Уражені

клітини

поступово

відшаровуються від поверхні скла. Частина клітин може

тривалий час знаходитись на поверхні

скла

у

вигляді

невеликих острівців.

Урожайність

різних

штамів

віруса

незначна, як і

правило,

титр

його

не

перевищує105 –

106,5ТЦД50/мл.

Окремі штами віруса вдається адаптувати

до

курячих

ембріонів

шляхом

послідовного

зараження

у

жовтковий

міхур. Титр адаптованого штаму може сягати 108ЕЛД50/мл.

Патогенність. В природних умовах збудник виявляє

патогенність для великої рогатої худоби, буйволів, оленів,

косуль, а в експериментальних умовах вдається

заразити

телят 2 – 6 – місячного віку. При зараженні суягних овець, у

ягнят, що

народжуються, відмічаються

ознаки

ураження

центральної

нервової

системи, випадіння

волосяного

покриву.

Вірус вдавалось виділяти і від людей, в крові яких

реєструвались відповідні йому антитіла.

Патогенез. Зараження відбувається респіраторним або

аліментарним шляхом , іноді через контаміновану сперму.

Спочатку збудник репродукується в місті проникнення,

потім

через

кровоносну

та

лімфатичну

системи

розповсюджуються по організму, обумовлюючи патологічні

зміни в різних органах і тканинах; з часом відмічається

виразна імуносупресія.

В

природних

умовах

виразні

клінічні

ознаки

спостерігаються переважно у телят5 –6 – місячного віку. У

дорослих

тварин –

перебіг

хвороби

латентний. Телята

можуть заражатись від тварин– вірусоносіїв та клінічно

хворих тварин. Особливе значення має вертикальний шлях

інфікування. Він

може

мати

місце

ще

під

час

внутрішньоутробного

розвитку

плоду

і

призводити

до

загибелі останнього і аборту. Внутрішньоутробно інфіковані

телята народжуються з явищами імунодепресії. Вони часто

хворіють з ознаками ураження органів дихання, травлення.

Частина

телят

може

народжуватись

з

ознаками

діареї

і

гинути протягом 18 – 96 годин.

Доведено, що персистентна вірусна інфекція у телят

має місце

при зараженні

їх нецитопатогенними

штамами

збудника. Суперінфікуваання їх цитопатогенними штамами обумовлює захворювання з чіткими клінічними ознаками.

Серед останніх –			висока		температура тіла39,5 –					42,4оС,
депресія,	тахікардія, відсутність					апетиту,		поява		ерозій	і
виразок на слизових оболонках ротової порожнини і майже
всього травного тракту. У окремих тварин спостерігаються
слизисто	–	гнійні		витікання			з	носової		порожнини,
кон’юнктивіт, сльозотеча,					зрідка,	помутніння			рогівки. На
губах, яснах, спині і по краях язика – ерозії з різко
окресленими краями. Подібні ерозії нерідко з’являються на
носовому	дзеркалі, в			ніздрях, піхві, на				кінцівках поміж
ратицями.	Приблизно			через тиждень з’являється діарея.
Калові маси водянисті, темні, містять згустки слизу і крові.
Зрідка, випадає			волосся,		тварини		швидко	виснажуються			і
гинуть.
В	залежності				від	вірулентності			,	штамуімуно-
фізіологічного		стану		тварин, умов їх утримання хвороба
може проявлятись гостро, напівгостро, хронічно та латентно.
Вірус обумовлює імунодепресію і якщо не сам призводить до
виразних	патологічних				явищ, то		створює			умови	для

виникнення захворювань, обумовлених іншими патогенами. Іншими словами вірус ВД призводить якщо до непрямих, то до прихованих економічних збитків.

Важливим моментом в патогенезі хвороби є тривала персистенція її збудника. В органах тварин, що перехворіли він може зберігатись до 200 діб, респіраторному тракті до 56, в лімфатичних вузлах кишечнику до39 діб. З крові тварини, що перехворіла його вдавалось виділяти протягом4 місяців.

З організму хворих тварин та тварин– вірусоносіїв вірус виділяється з калом, сечею, слиною, секретами з носа і очей, з спермою, а також з ексудатом місцевих уражень.

Лабораторна діагностика. Лабораторна діагностика вірусної діареї ВРХ включає: 1)виявлення антигену в патологічному матеріалі (мазках, відбитках, зрізах, за допомогою РІФ); 2) виділення збудника; 3) виявлення антитіл у сироватці крові хворих тварин та –тварин реконвалесцентів (ретроспективна діагностика).

Остаточний діагноз ставлять в разі позитивних даних РІФ та виділення збудника, позитивних результатів РІФ та виявлення антитіл у 30% досліджуваних проб крові в титрах ¼ (РЗК) та 1/16(РН), а також в разі4 – кратного приросту

антитіл при дослідженні парних сироваток крові.
Імунітет та специфічна профілактика. Імунітет при ВД
вивчений	недостатньо.		Доведено,		що		телята –
реконвалесценти		зберігають		резистентність			до	повного
зараження 12 – 16 місяців від інфікування, особливо в перші
триместри	його розвитку, оскільки,				імунокомпетентність
більш старших плодів забезпечує їх захист.
Для	специфічної			профілактики		вірусної			діареї
застосовують живі та інактивовані вакцини. Однак перші
можуть уразити ембріони на ранніх стадіях							тільності, а
останні менш ефективні і мають високу вартість. Живими
вакцинами імунізують в основному тільних корів(на 7 – 8
місяці тільності).		При цьому		телята	набувають		імунітету,

який може тривати до 6 – 12 місяців.

У більшості країн вакцини проти вірусної діареї використовують в комплексі з препаратами проти ІРТ, ПГ –3, аденовірусної і хламідійної ,інфекціїлептоспірозу, пастерельозу в двох – трьох – і полівалентних поєднаннях.

Література: 1.Калиніна О.С., Панікар І.І.. Скибіцький В.Г. Ветеринарна вірусологія. К., 1994. «Вища освіта», 431 с.

2.Панікар .І І., Скибіцький В. Г., Калініна О. С. Практикум з ветеринарної вірусології. – Суми: Козацький вал, 1997. – 236 с.

3Скибіцький В.Г., Ташута С.Г. Ветеринарна вірусологія. Посібник (КД), 2003.

4..Скибіцький В.Г., Панікар І.І., Ткаченко О.А. і ін . Практикум з ветеринарної вірусології . К., «Вища освіта». 2005. – 208 с.

5.В.Н. Сюрин, Н. В. Фомина. Частная ветеринарная вирусология: Справочная книга. – Москва.: Колос, 1979. – 472 с., ил.

6.В.Н. Сюрин, Р.В. Белоусова, Н. В. Фомина. Диагностика вирусных болезней животных: Справочник. – Москва.: Агропромиздат, 1991. – 528 с.

7.В.Н. Сюрин, А.Я. Самуйленко, Б.В. Соловьёв, Н. В. Фомина. Вирусные болезни животных. – Москва, ВНИТИБП, 928 с, ил.

1.Б.Филдс, Д. Найп, Р. Ченок, Б. Ройзман, Дж. Мельник, Р. Шоуп. Вирусология в 3 – х томах. Москва.

«Мир», 1989.

2.В.А. Сергеев. Вирусные вакцины. – Киев.:Урожай, 1993. – 368 с.

3.А.А. Авакян, А.Ф. Быковский. Атлас анатомии и онтогенеза вирусов человека и животных. – Москва.:

«Медицина», 1970. – 272с.

4.В.Н. Сюрин, Р.В. Белоусова, Н. В. Фомина. Диагностика вирусных болезней животных: Справочник. – Москва.: Агропромиздат, 1991. – 528 с.

5.В.Н. Сюрин, А.Я. Самуйленко, Б.В. Соловьёв, Н. В. Фомина. Вирусные болезни животных. – Москва, ВНИТИБП, 928 с, ил.

6.Букринская А. Г. Вирусология. – М.: Медицина, 1986. – 336 с.

7.Кадымов .Р А., Кунаков А. А., Седов В. А. Инфекционные болезни овец. – М.: Агропромиздат, 1987. – 303 с.

8. Методы		лабораторной	диагностики	вирусных
болезней	животных:	Справочник / В. Н. Сюрин, Р. В.
Белоусова, Б. В. Соловьев, Н. В. Фомина. – М.:
Агропромиздат, 1986. – 351 с.
9. Скибіцький		В..,Г Ташута	С..Г Ветеринарна
вірусологія. Посібник (КД), 2003.
10.	Рurchio	A.F. Сharacterisation of bowine virol
diarrhoea proteins //J/Virolodgy/-1984/-50–P/415-427.

Ключові слова: флавівірус, пестивірус, чума свиней, вірусна діарея

Питання для самоконтролю:

-Таксономічна класифікація флавівірусів?

-Фізична структура та хімічна будова пестивірусів?

-Охарактеризуйте будову генома у пестивірусів?

-Особливості патогенезу КЧС?

-Імунітет при вірусній діареї великої рогатої худоби.