Лабор.діагност.вірус.хв

порушення	відтворної	здатності		свиноматок. Однак
остаточний	діагноз	ставлять	на	підставі	результатів
лабораторних	досліджень. Розробленіексперес (ПЛР)				та
ретроспективні методи (РТГА. ІФА і ін)
ІМУНІТЕТ		І	ЗАСОБИСПЕЦИФІЧНОЇ
ПРОФІЛАКТИКИ. ПВСв є сильним АГ, викликаючи в
інфікованих тварин високий рівеньAT у				молозиві - понад

1:4000.	Основну	роль		у	захисті		проти	ПВСв	грає
гуморальний імунітет і для повного захисту потрібно досить
високий	рівень AT.		Свиноматки			передають		імунітет
потомству з молозивом, поросята здобувають пасивний
імунітет досить високого рівня який в окремих тварин може
зберігатися 5-9 місяців.				Однак		пасивний		імунітет
перешкоджає виробленню активного імунітету. У значної
частини	підсвинків (до		50%),	відібраних			для відтворення,

пасивний імунітет закінчується до моменту запліднення, вони в цей період стають чуттєвими до природного й

експериментального			зараження.		У	стаціонарно-
неблагополучних		по	ПВІСв	господарствах			порушення
відтворної	функції		спостерігається, в			основному, у
ремонтних	свинок. Основні			свиноматки		в	результаті

кількаразового природного інфікування стають імунними, і вагітність у них протікає нормально. У первинно інфікованих господарствах порушення відтворної функції відбувається в ремонтних і основних свиноматок. Для специфічної профілактики ПВІСв застосовуються як інактивовані, так і живі вакцини.

ПАРВОВІРУСНА ІНФЕКЦІЯ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ

ХУДОБИ
Парвовірусна	інфекція	, телятобумовлена

гемаглютинуючим вірусом (HADEN-вірусом), розвивається у вигляді гострого ураження кишечнику. У 1961 р. Абінанті й Уордфілд, а в 1970 р. Сторц і Уорен виділили вірус із умісту кишечнику ВРХ, що на відміну від інших ентеровірусів КРС володів ГАд властивостями,

ВІРУС. Уперше про виділення парвовірусу типу 1 ВРХ повідомили Бетес, у 1959 р. У 1973 р. у Японії виділений новий тип ПВ ВРХ. У 1973 р. у штаті Колорадо ПВ від телят,

що	страждали	діареєю, виділені	в 29	чередах	з 35
обстежених. Їх часто виділяли поряд з ентеровірусами.
	Морфологія	і хімічний склад. Віріон		розміром 23 нм

являє собою ізометричну голу частку без оболонки, містить 32 капсомера діаметром 2-4 нм, має ікосаедральний тип симетрії. Питома щільність віріону в CsCI 1,38 г/см3. Замість оболонки маються невеликі, схожі на кільце, утворення розміром 7-8 нм. Розмножуються віруси в ядрі. У віріонах HADEN-вірусу ідентифіковано 3 білки, з ММ 66,8КД (75,6- 82,7%), 76,15КД (10,6-7,7%) і 85,5КД (13,8-9,6%). Білковий склад вірусу подібний з аденоасоційованим вірусом типу3,

але його білки відрізняються від білків аденосателіту по

рухливості в електрофорезі.

HADEN-вірус містить 1-спіральну ДНК підгрупи В з

ММ від 1,2 • 106 до 1,8 • 106 яка in vitro стає 2- спіральною,

ГЦ 39%. У

всіх

експериментально

заражених

телят

з'являються анти-ГА і ВНА. Усі парвовіруси ВРХ ідентичні

між собою, але відрізняються від парвовірусів інших видів і

людини.

КУЛЬТИВУВАННЯ.

Вірус

добре

розмножується

в

первинній

культурі клітин легень, селезінки,

тестикул,

наднирників і нирок ембріонів ВРХ. Титр вірусу, зв'язаного з

клітинами,

вище

титру

позаклітинного

.вірусуЦПЗ

з'являються

лише

після

декількох

. пасажівЦПД

спостерігається через 3-4 днів після зараження і призводить

до повного лізису клітин.

ГЕМАГЛЮТИНАЦІЙНА

АКТИВНІСТЬ.

Парвовірус

ВРХ аглютинує еритроцити коня, барана,

кози,

морської

свинки, хом'ячка, качки,

гусака,

собаки

і

людини

і

не

аглютинує

еритроцити

ВРХ, кроликів, мишей

і

курей.

Аглютинація проходить при рН від5 до 8. Після адсорбції

вірус не елюює, що вказує на відсутність у його структурі

нейрамінідази.

Рівень

ГА,

зв'язаних із клітинами, досягає

максимального

титру через48 ч.

У

екстрацелюлярному

середовищі ГА виявляються через 36 годин, а максимального

титру 1:512

досягають

тільки

через60

години

після

зараження.

СТІЙКІСТЬ ВІРУСУ. Вірус термо- і кислотостійкий,

резистентний

до

,ефірухлороформу,

трипсину

і

дезоксихолату, не руйнується при 50°С протягом 60 хвилин у

присутності

1М

MgCl2.

Обробка

хлороформом

і

додецилхлоратом

натрію, нагрівання при 56°С

протягом 60

хвилин і вплив середовища із рН3 протягом 60 хвилин не

впливають

на

інфекційну

і

ГА

активність.

вірусу

Інфекційність вірусу не придушується при впливі54°С протягом 4 годин. ГА активність вірусу при термічному впливі знижується паралельно з інфекційною. HADEN-вірус стійкий у діапазоні рН від3 до 9. Лише після 2-годинного впливу рН 2 вірулентність його значно знижується.

ПАТОГЕННІСТЬ. Ураження, обумовлені HADENвірусом вивчені недостатньо. Відомо лише, що цей вірус здатний викликати в телят гостре захворювання кишечнику.

При інтраназальному зараженні вірусом у сполученні з апатогенною пастереллою у телят з'являлися ознаки яскраво

вираженого ураження	органів дихання і . діареяВірус
удавалося реізолювати з	носових змивів і проб фекалій. Крім

цього, для цієї інфекції характерні церебральна гіпоплазія, кортикоцеребральний некроз, аборти, мертвонародження. У США при обстеженні ВРХ у 83% черід виявлені тварини, що

містять	AT до	парвовірусів. За		даними		Сторца(1972			р.)
частота	парвовірусної		інфекції		в		інфікованих		чередах
варіювала від 14 до 100%. У телят, з фекалій яких виділяли
парвовіруси		протягом 1-го		тижня		після		народження,
спостерігалася		діарея. Інфекція		була		встановлена			також
методом прямої РІФ клітинних зрізів тонкого кишечнику
полеглих телят.
ЛАБОРАТОРНА			ДІАГНОСТИКА.				Ідентифікацію

ПВ проводять на основі ПЛР, РЗГА і РГАд.

ЕНТЕРИТ НОРОК

Ентерит норок (хвороба форту Віліам, інфекційний

ентерит	норок)	-	гостра		контагіозна		хвороба, що
характеризується			пригніченням			тварин	і	фібринозно-
геморрагічним ентеритом.				Хвороба		поширена	в	Канаді
(провінція	Онтаріо),		США	й	у Скандинавських		країнах. У

СРСР уперше зареєстрована в 1965 р. на Сахаліні.

ВІРУС. Уперше вірус виділив і описав Шефілд у1949 р. в Канаді.

Морфологія і хімічний склад. Детально не вивчені. КУЛЬТИВУВАННЯ. Вірус розмножується в первинній

культурі клітин нирки молодих норок і кошенят. Особливості внутрішньоклітинної репродукції не вивчені.

ГЕМАГЛЮТИНАЦІЙНІ			ВЛАСТИВОСТІ. У		цих
культурах	ГА	накопичувалися в		титрах1:128-1:1024.
Матеріал	володіє	високою	антигенною	активністю	і може

бути

використаний

для

виготовлення

вакцин

діагностикумів.

Джерелом інфекції служать хворі чи перехворілі норки.

Зараження відбувається через травний . трактХвороба

поширюється

при

контакті

і

через інфіковані

предмети

Частіше спалах хвороби виникає після появи в череді нової

тварини (хворого, що знаходиться в інкубаційному періоді,

чи вірусоносія).

ПАТОГЕННІСТЬ. Частіше хворіють норки починаючи

з 8-місячного віку. Влітку і ранньою осінню число захворілих

тварин

збільшується.

Інкубаційний

період

продовжується

близько 9 днів. Захворілі тварини не виходять з будиночків,

не приймають корм. Часто з'являється діарея. Калові маси

сірувато-білого чи жовтувато-кремового кольору, з нудотним

запахом. Хвороба швидко поширюється на звірів сусідніх

кліток і далі на інші павільйони. До 75% тварин гине через 2-

3 дні. Якщо за цей час норки не загинули, настає видужання.

При

розтині

трупів

знаходять

фібринозно-геморрагічне

запалення тонкого кишечнику. Товстий кишечник уражений

у меншій ступені, немає уражень в шлунку й у прямій кишці.

При

гістологічному

дослідженні

в

слизистій

оболонці

тонкого кишечнику знаходять некроз і злущування епітелію

кишкових ворсинок.

ЛАБОРАТОРНА

ДІАГНОСТИКА.

В

основі

лабораторної діагностики – виділення збудника у клітинних

культурах. Ідентифікація йог за допомогою РН, ПЛР, РІФ,

РзГА.

ІМУНІТЕТ І СПЕЦИФІЧНА ПРОФИЛАТИКА

З профілактичною метою застосовують інактивовану і

живу

вакцини. Розроблена

і

випробувана

асоційована

вакцина проти чуми, ентериту, ботулізму і псевдомонозу

норок на базі існуючих моновакцин. Норок вакцинують цією

вакциною у віці 55-60 днів. Вакцина забезпечує напружений

імунітет

до

вірусу

ентериту

і

ботулінічному

токсину

протягом

15

місяців,

до

вірусу

чуми

м'ясоїдних

і

псевдомонозу - не менш 12 місяців.

Як живу вакцину застосовують гетерологічний вірус

панлейкопенії

кішок,

родинний

в

антигенному

й

імунологічному

відношеннях

вірусу

ентериту .

норок

Вакцина створює імунітет до1 року. У січні вакцинують доросле поголів'я, у червні - молодняк.

АЛЕУТСЬКА ХВОРОБА НОРОК

Алеутська хвороба (вірусний плазмоцитоз норок, АХН)

– контагіозна інфекційна хвороба, що повільно розвивається і

характеризується			розповсюдженою				плазмоклітинною
проліферацією (плазмоцитозом), гіпергамма-глобулінемією,
явищами	геморрагічного			діатезу, артеріїтом, гепатитом,
анемією	і		прогресуючим		виснаженням .			Цезвірів
імунологічна		хвороба		норок, що		виникає		внаслідок
персистентної		вірусної		інфекції. Для		АХН	властивий
повільний неминучий прогресуючий розвиток з летальним
результатом		протягом 2-24		місяців.	Інкубаційний			період
коливається від 30 днів до 2 років.
Вперше		АХН описали Хартзауг і Гор у Північній
Америці	в 1956		р. Хвороба		заподіює		колосальний

економічний збиток звірогосподарствам у зв'язку з високою смертністю (70-80%), погіршенням якості хутра, зниженням плідності самок, підвищеною стерильністю самців і великим відходом молодняку.

ВІРУС. У 1962 р. незалежно один від одного Картсед і Прідхем, Рассел, Траутвейн і Гембольдт успішно відтворили АХН в експерименті. Цими дослідами було доведено, що етіологічний фактор АХНвірус. Збудник АХН дотепер вивчений слабко.

Морфологія і хімічний склад. Розмір віріонів від 10 до 23 нм, капсид має форму ікосаедра. Вірус проходить через мембранні фільтри з норами 50 в нм і осаджується центрифугуванням при 95000 g. По морфології подібний із ПВ, містить ДНК, капсид без оболонки. Плавуча щільність у CsCI 1.36±0,02 г/см3, а в градієнті щільності сахарози1,21. ДНК, екстрагована із селезінки хворої норки, при введенні здоровій викликала типову АХН.

КУЛЬТИВУВАННЯ. У лабораторних умовах вірус підтримують на норках. У фіолетових норок його виявляли в селезінці через 6 днів після експериментального зараження. Перші симптоми хвороби(летаргія, анорексія) виявлялися через 40 днів після зараження. Вірус уперше виростив у культурі клітин курячої бруньки Траутвейн(1974). На 6-му пасажі вірус викликав ЦПЗ і накопичувався в цій системі. По мірі адаптації вірусу до КЕ він утрачав патогенність для норок. В останні роки встановлена здатність вірусу АХН

репродукуватися в перещеплювальній лінії клітин нирки

кішки (лінія ССС, клон 81).

СТІЙКІСТЬ ВІРУСУ. Вірус стійкий до формаліну і

високої

температури,

ефіру,

дезоксихолату,

протеазі,

нуклеазі.

Інфекційність

не знижується і після обробки

фреоном чи ефіром. У неушкоджених тканинах хворих норок

вірус більш стійкий до несприятливих факторів унаслідок

стабілізуючої дії білкових домішок.

ПАТОГЕННІСТЬ.

АХН протікає гостро, підгостро,

хронічно (частіше) і латентно. Звірі занедужують, головним

чином, у серпні. Другу хвилю захворювання відзначають у

травні і

червні. Інфекція звичайно затягується на багато

років, маючи схильність до ензоотичного плину. Спочатку

реєструють

спорадичні

випадки

серед

алеутських

і

сапфірових

норок.

У

хворих

тварин

угасають

відтворні

функції. У більшості звірків першою ознакою захворювання

служить зниження приросту маси, апатія, схуднення, хоча

апетит

може

зберігатися; у

фекаліях

з'являються

неперетравлені частки корму. Далі відзначається млявість,

пригнічення, підвищення температури тіла. У прогресуючій

стадії хвороби можуть виникати кровотечі з ротової і носової

порожнин,

ознаки вторинних

чи

змішаних

інфекцій. У

калі

з'являється кров, чи калові маси стають подібними на дьоготь

(пронос);

можуть

розвиватися

явища

анемії, менінгіту

(порушення

рівноваги, координації,

обертання

тулуба,

скривлення

шиї

і

.), т.дпарези

і

паралічі. Хвороба

закінчується

кахексією

і загибеллю звірів у коматозному

стані. У вагітних самок можуть спостерігатися аборти,

мертвонародження

чи

народження

нежиттєздатних

щенят.

Для АХН характерні довічна віремія, системна проліферація

лімфоїдних клітин і генералізований плазмоцитоз, сильно

виражена гіпергаммаглобулінемія, гломерулонефріт, артеріїт

і гепатит.

При розтині спостерігається генералізоване набрякання

лімфовузлів тіла й органів, збільшення селезінки, печінки і

нирок. Лімфовузли збільшені, поверхня розрізу сіро-білого

чи сіро-коричневого

кольору, вологі. Нирки

збільшені,

набряклі, блідо-коричневого

кольору.

Зовнішній

вигляд їх

строкатий, корковий шар засіяний множинними сіро-білими

вузликами і петехіальними крововиливами. У хронічних

випадках

нирки

можуть

бути

зморщеними. Печінка

збільшена,

повнокровна.

Іноді при

дифузійному ожирінні

вона здобуває мускатний малюнок. Селезінка збільшена, з ознаками гіперплазії. У шлунку, так само як на слизуватій

ротовій порожнині, видні дрібні кровоточиві ерозії, у вмісті

кишечнику – кров. Слизисті

оболонки

бліді.

У

результаті

хронічного перебігу хвороби трупи виснажені, з ознаками

кахексії.

ЛАБОРАТОРНА ДІАГНОСТИКА. Діагноз на АБН

ставлять

комплексно

з

урахуванням

епізоотичних,

вірусологічних, клінічних

і

патоморфологічних

даних.

Однак, відсутність методів дезагрегації імунних комплексів,

так само як і невдалі спроби культивування вірусуin vitro,

довго стримувало розробку специфічних методів діагностики

хвороби.

Для

лабораторної

діагностики

АХН

Маллен

запропонував неспецифічний метод йодно-аглютинаційний

тест (реакція йодної аглютинації, йодна проба, йодний тест,

скорочено

ЙАТ).

Він

заснований на

властивості

розчину

йоду осаджувати гаммаглобуліни при підвищенні їхньої

концентрації в сироватці крові. Метод простий у постановці,

але

недостатньо

чуттєвийвиявляє

лише 40 -

60%

інфікованих норок.

Запропоновано

другий

тест

неспецифічної

лабораторної

діагностики

АХН-

тимолову

пробу.

Вона

заснована на тім, що при уражені печінки змінюються білки і

їхнє співвідношення, унаслідок чого порушується фізико-

хімічний стан колоїдних розчинів. У

тимоловому

буфері

вони

випадають

в

осад і викликають його помутніння.

Результати

тесту

виражають

в

одиницях

,

екстинції

помножених на 100. У

здорових норок

величини

тимолової

проби коливаються від 0 до 4 од.; показники в межах 4,1-7

вважаються

сумнівними (звірі

підлягають

вторинній

перевірці);

величини вище 7 од. свідчать про захворювання.

Для

діагностики

хвороби

використовується

також

глютаровий альдегід - глютарадьдегідний тест (ГАТ). Суть

методу полягає в , тімщо глутаральдегід взаємодіє з

аміногрупами

Ig

і

внаслідок

полімералізації

утворює

видимий неозброєним оком гель. Цей тест ще не знайшов

широкого

практичного

застосування. У

прижиттєвій

діагностиці

має

значення

виявлення

в

низькомолекулярних

білків

Бенс-Джонса. Одним

з

неспецифічних методів служить також проста радіальна імунодифузія g- глобуліну в агаровому гелі. Для постановки

реакції потрібно гомогенний норковий сироватковийIgG,
кроляча антисироватка проти нього і кров норок. Принцип
реакції полягає в дифузії випробуваного матеріалу в агаровій
пластинці,	що		містить AT до	того чи		іншого білкового
компонента. Надійність тесту можна підвищити проведенням
повторного дослідження через визначений .часНайбільш
достовірним тестом у діагностиці АХН є патоморфологічні
дослідження.
Специфічні методи діагностики. При АХН це непряма
РІФ. Полімеразна ланцюгова реакція виявилася придатною
як метод індикації вірусу АХН на ранніх етапах інфекції.
ІМУНІТЕТ			І		ЗАСОБИ			СПЕЦИФІЧН
ПРОФІЛАКТИКИ. Усі захворілі норки гинуть, тому питання
про природний імунітет відпадає. У США випробували
інактивовану		вакцину (10%-ний			гомогенат			селезінки	і
печінки	експериментально			заражених			норок, підданий
термоінактивації і змішаний з ад’ювантом Фрейнда в рівних
обсягах). Вакцина виявилася не імуногенною, підвищувала
сприйнятливість			норок	до	наступного			зараження		і
підсилювала		ступінь уражень		органів. У		1964	р.	Рассел і

Максфельд запатентували інактивовану формолвакцину. Її вводять підшкірно, внутрішньом’язево чи внутрішньошкірно по 1-2 мл. Вакцина створює неміцний імунітет, але дозволяє

підвищити резистентність тварин і перервати поширення інфекції.

Література: 1.Калиніна О.С., Панікар І.І.. Скибіцький В.Г. Ветеринарна вірусологія. К., 1994. «Вища освіта», 431 с.

2.Панікар .І І., Скибіцький В. Г., Калініна О. С. Практикум з ветеринарної вірусології. – Суми: Козацький вал, 1997. – 236 с.

3Скибіцький В.Г., Ташута С.Г. Ветеринарна вірусологія. Посібник (КД), 2003.

4..Скибіцький В.Г., Панікар І.І., Ткаченко О.А. і ін . Практикум з ветеринарної вірусології . К., «Вища освіта». 2005. – 208 с.

5.В.Н. Сюрин, Н. В. Фомина. Частная ветеринарная вирусология: Справочная книга. – Москва.: Колос, 1979. – 472 с., ил.

5.В.Н. Сюрин, Р.В. Белоусова, Н. В. Фомина. Диагностика вирусных болезней животных: Справочник. – Москва.: Агропромиздат, 1991. – 528 с.

7.В.Н. Сюрин, А.Я. Самуйленко, Б.В. Соловьёв, Н. В. Фомина. Вирусные болезни животных. – Москва, ВНИТИБП, 928 с, ил.

8.Методы лабораторной диагностики вирусных болезней животных: Справочник / В. Н. Сюрин, Р. В. Белоусова, Б. В. Соловьев, Н. В. Фомина. – М.: Агропромиздат, 1986. – 351 с

Скибіцький В.Г, Ташута С.Г Ветеринарна вірусологія. Посібник (КД), 2003.

1. .

2.Beersma M. F. С, Claas Е. С. /., Sopaheluakan Т., KroesA. С. М. Parvovirus B19 viral loads in ivl;i tion to VP1 and VP2 antibody responses in diagnostic blood samples // J. Clin. Virol.

—2005. — Vol, 34.-P. 71-75.

3.Cassinott P., Siegl G. Quantitative evidence for persistence of human parvovirus B19 DNA in ли immunocompetent individuals // Eur. J. Clin. Microbiol. Infect. Dis. — 2000. — Vol. 19. - И 886-887.

4.HeegaardE. D., Brown K. E. Human parvoviras B19 // Clin. Microbiol. Rev. - 2002. — Vol, Ш -No. 3.-P. 485505.

5. Koppe lman M. H., Cuypers H. Т., Emrich Т., ZaaijerH. L. Quantitative real-time detection of pai'VQ virus B19 DNA in plasma // Transfusion. - 2004. - Vol. 44. - P. 97-103. .»

6.Nguyen Q. Т., Sifer C, Schneider V. et al. Novel human erytoviras associated with transient iiplnslld anemia//J. Clin. Microbiol. - 1999. -Vol. 37. - P. 2483-2487.

7.Salvatori L., Lavorino C, Giglio A. et al. Seroprevalence of anti-human parvovirus B19 antibodies | patients attending a centre for sexually transmitted diseases // New Microbiol. J. — 1999. — Vol, J -No. 3.-P. 181-186.

8.YongN. S., Brown K. E. Parvovirus B19 // N. Engl. J. Med. - 2004. - Vol. 350. - P. 586 59

Питання для самоконтролю:

-Морфолгія парвовірусів.

-Репродукція парвовірусів в клітині.

-Антигенна структура парвовірусів.

-Класифікація парвовірусів.

-Діагностика та профілактика парвовірусних захворювань тварин тварин.

ЛЕКЦІЯ 7

Тема лекції : ПАПОВАВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ

АНОТАЦІЯ. Викладено основні положення про родину

паповавірусів.		Охарактеризовані			основні		представники
родини	та	показана	їх	роль	в	патології		ссавців	та
птахів.Висвітлені сучасні методи діагностики

План

1. Біологічні властивості представників родини паповавірусів.

2.Характкристика папіломатоз великої рогатої худоби,конй, кролів,собак

3.Діагностика папіломатозів тварин.

				ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ
	ЗАГАЛЬНА			ХАРАКТЕРИСТИКА				РОДИНИ
PAPOVAVIRIDAE
	Назва		родини	утворена зі сполучення перших двох
букв	найменування			вірусівpapilloma, polyoma і vacuolating
agent	(раннє		найменування SV		40). Паповавіруси		-	група
вірусів, що уражає хребетних. Віріони паповавірусів являють
собою		позбавлені		суперкапсидної оболонки			ікосаедричні
частки		діаметром 40-55 нм.			Капсид	побудований		з72
капсомерів. Ліпіди і вуглеводи в складі віріонів не виявлені.
Молекулярна			маса	віріонів	складає25-47 МД,		плавуча
щільність у CsCI 1,34 г/см3, коефіцієнт						седиментації 240-