3. Розвиток цивільного і торговельного законодавства в XIX—XX ст.

ЦК Франції досить точно відображав основні умови життя тогочасного суспільства. Однак з часом він зазнав великих змін.

Наприкінці XX ст. первісну редакцію зберігали не більше половини статей. Понад 100 статей були скасовані, близько 900 дістали нову редакцію. Кодекс було доповнено майже 300 статтями. Найбільшого перегляду зазнала перша книга, де збереглося лише близько 10% первісного тексту.

У першій книзі відповідно до низки законодавчих актів (1938, 1964, 1970, 1975 р. та ін.) був здійснений практично повний перегляд норм, що регулювали шлюбно-сімейні відносини. З неї були виключені статті, що закріплювали підлегле становище заміжньої жінки.

Відповідно до нової редакції ст. 108 чоловік і дружина мають право проживати роздільно, якщо це не порушує правил про спільне життя подружжя. Неповнолітній, не звільнений під батьківської влади, повинен проживати у свого батька і матері.

За загальним правилом ЦК (ст. 144) шлюбний вік для чоловіків встановлюється у 18, а для жінок — у 16 років, але згідно з доповненнями до ЦК прокурор Республіки «за наявності серйозних підстав» вправі дозволити укладення шлюбу до досягнення зазначеного віку. Відповідно до ст. 180 шлюб може бути оспорений одним з подружжя, якщо він був укладений без «вільної згоди обох з подружжя» або в силу омани.

Стаття 103 вказує, що самим фактом укладення шлюбу дружина і чоловік беруть на себе зобов'язання годувати, утримувати і виховувати своїх дітей. А згідно зі ст. 205 діти зобов'язані надавати утримання своїм батькам (чи іншим висхідним родичам), що «перебувають у нестатку».

Відповідно до ст. 212 дружина і чоловік зобов'язані додержувати взаємної вірності, допомагати і підтримувати одне одного. Вони спільно здійснюють моральне і матеріальне керівництво сім'єю, піклуються про виховання дітей і «підготовляють їхнє майбутнє».

Відповідно до ст. 215 ( в редакції 1970 р.) «дружина і чоловік взаємно зобов'язуються жити разом». Місце проживання сім'ї вони обирають за взаємною згодою. Згідно зі ст. 216 (в редакції 1965 р.) кожен з подружжя має повну правоздатність.

ЦК передбачає такі причини розірвання шлюбу: смерть одного з подружжя або розлучення, вчинене у законному порядку. Розлучення може мати місце з таких підстав (ст. 229 в редакції 1975 р.): за взаємною згодою, через розлад спільного життя або через винну дію.

Якщо обидва з подружжя вимагають розлучення, вони не зобов'язані повідомляти його причину. Дружина і чоловік мають лише подати на схвалення судді проект угоди, що визначає наслідки розлучення. Розлучення за взаємною згодою не дозволяється протягом перших шести місяців шлюбу. Чоловік може вимагати розлучення через тривалий розлад подружнього життя, якщо подружжя фактично проживає окремо протягом шести років (ст. 237).

Новацією Кодексу є ст. 238, відповідно до якої один з подружжя може вимагати розлучення через тривалий (протягом шести років) психічний розлад другого з них. Проте суд може відхилити цю вимогу, якщо внаслідок розлучення можуть виникнути занадто тяжкі наслідки для хворого подружжя.

Згідно зі ст. 240 суддя може відмовити в розлученні одному з подружжя, якщо другий з них доведе, що розлучення матиме для нього, з урахуванням, зокрема, його віку і тривалості шлюбу, або для його дітей тяжкі матеріальні чи моральні наслідки.

Вимога про розлучення може бути заявлена одним з подружжя через винні дії другого з них, якщо ці дії є серйозним або повторним порушенням подружнього обов'язку і роблять нестерпним подальше спільне життя.

Відповідно до ст. 296 передбачається інститут розлуки подружжя. Вона може бути прийнята на вимогу одного з подружжя у тих же випадках і на тих же підставах, що і у разі розлучення. Розлука подружжя не припиняє шлюбу, але припиняє обов'язок жити разом. Розлука подружжя завжди тягне за собою поділ майна. На вимогу одного з подружжя судове рішення про їхню розлуку перетвориться в силу закону на рішення про розлучення, якщо розлука подружжя зберігатиметься протягом трьох років.

Істотні зміни відбулися і в другій і третій книгах Кодексу, у тому числі такі, що відображають загальну тенденцію розвитку цивільного права в XX ст.: обмеження прав власника, а також свободи договору. Так, наприклад, поряд зі ст. 547, де йдеться про те, що плоди землі (природні чи промислові) належать власнику на праві приєднання, ст. 548 (в редакції 1960 р.) зазначає: «Плоди, вироблені річчю, належать власнику, але з покладенням на нього обов'язку відшкодувати витрати на оранку землі, обробку посівів, понесені третіми особами».

У третій книзі особливо значних змін зазнали статті Кодексу про спадкування (титул 1) і договори (титул 3).

У законодавчому порядку було закріплене обмеження в ступені спадкування майна (до шостого ступеня споріднення) для побічних родичів.

Дещо поліпшилося становище позашлюбних дітей (природних спадкоємців). Згідно зі ст. 756 (в редакції 1972 р.) позашлюбне походження дітей надає право на спадщину лише за умови, що це походження законним способом встановлене. Позашлюбна дитина має в цілому ті ж права, що і законна дитина, на спадщину свого батька і своєї матері та інших висхідних родичів, так само як і своїх братів і сестер та інших побічних родичів (ст. 757).

Якщо у померлого не залишилося родичів такого ступеня, що допускає спадкування, то майно, що входить до складу йо­го спадщини, належить на засадах повної власності тому з подружжя, який його пережив.

Відповідно до ст. 768 (в редакції 1958 р.) за відсутності спадкоємців спадщина набувається державою.

Особливо істотній переробці був підданий дев'ятий титул третьої книги, присвячений товариствам. Оновлений текст зазнав впливу відповідних положень про торговельні товариства, внаслідок чого відбулася певна комерціалізація цього цивільно-правового інституту. У 1978 р. до ЦК було включене поняття юридичної особи, але воно було пов'язане саме з товариствами цивільного права. Останні згідно зі ст. 1842 «користуються правами юридичної особи з часу їхньої реєстрації».

В останні десятиліття зміни до цивільного права Франції вносяться не тільки шляхом включення новел до тексту самого Кодексу, а й шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів, що регулюють ті чи інші сфери майнових відносин. Так, поряд із фрагментарним згадуванням страхового договору у ЦК (ст. 1964) у 1976 р. була здійснена фактична кодифікація страхової справи спеціальним урядовим декретом.

У Франції ще в першій половині XIX ст. були встановлені законодавчі обмеження для власників: власники землі зобов'язані дозволяти протягнення електроліній над своєю ділянкою, допускати над нею польоти літаків, не мають права саджати дерева поблизу аеродромів тощо. Спеціальне законодавство (1919 і 1938 рр.) визначило, що власники землі не можуть використовувати рушійну силу води, не одержавши спеціальної концесії від держави.

У 20-ті роки французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть якої полягала в обмеженні права власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймодавець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендарю-підприємцю в подовженні договору оренди.

Результатом розвитку усуспільнення виробництва і сфери обігу стала зміна концепції власності, яка розглядається не тільки як право індивіда, а й як його соціальний обов'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значення індивідуальної приватної власності, збільшується роль асоційованої і державної власності.

У XX ст., особливо після Другої світової війни, сама держава у Франції виступає як найбільший власник, як вкладник капіталу, як підприємець. Результатом післявоєнної націоналіза­ції було зростання частки державного сектора (31% продажів, 33% інвестицій тощо). Значна денаціоналізація, проведена в 1986 p., не означала зменшення ролі державної власності в економічному і правовому житті Франції.

Великі зміни відбулися в XX ст. і в галузі договірного права. Так, Державна рада як вищий орган адміністративної юстиції і суди почали відходити за надзвичайних обставин від принципу непорушності договору. З цією метою використовувалася середньовічна доктрина «Застереження про незмінність обставин» («Clausula rebus sic stantibus»).

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поширення набули й адміністративні, де однією зі сторін є державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними компаніями з метою забезпечення певних програм економічного розвитку, реалізації завдань з інвестицій, з обсягу виробництва, зі створення додаткових робочих місць тощо.

У таких адміністративних договорах його сторони не є рівними як в економічному, так і в юридичному відношенні. Відповідні державні органи мають право контролювати виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умови і навіть розірвати договір. А контрагенти держави можуть розраховувати на податкові знижки, пільгові кредити та ін.

Ще більш ґрунтовному перегляду в XIX—XX ст. був підданий ТК Франції. Так, у 1838 р. був прийнятий спеціальний закон, який упорядковував процедуру банкрутства, у 1844 р. — закон про винаходи і патенти на винахід, у 1852—1862 pp. — закони про реорганізацію банківських установ тощо. Закон 1867 р. легалізував акціонерні («анонімні») товариства, які створювалися явочним порядком.

У ТК дотепер в первісному вигляді зберегли чинність приблизно 20 статей. Французькі юристи не безпідставно розглядають ТК як «руїни». Але саме торговельне право дістало найбільший розвиток у другій половині XX ст. у зв'язку з ускладненням механізмів правового регулювання господарського життя.

Багато змін у торговельному законодавстві Франції в XX ст. були викликані приєднанням до міжнародних конвенцій (наприклад, до Женевської вексельної конвенції 1930 p.). Особливо значна ревізія торговельного й іншого господарського права Франції була здійснена під впливом права Європейських Співтовариств. Так, наприклад, відповідно до директив CEC у 1983 р. був здійснений перегляд системи бухгалтерської звітності, що спричинило перегляд відповідних статей першої книги ТК.

Отже, французьке право не уникло інтернаціоналізації, яка є наслідком інтеграційних процесів, міжнародного поділу праці і розширення зовнішньоекономічних зв'язків. Ця тенденція дістала вияв у таких галузях підприємницького права, як патентне, чекове, акціонерне право тощо.

Розвиток торговельного права Франції з огляду на недосконалість самого ТК ще в минулому столітті (особливо це характерно для XX ст.) здійснювався шляхом виключення з Кодексу деяких важливих інститутів (банківське, вексельне право та ін.).

Так, починаючи з закону 1867 р., як самостійна сфера регулювання торговельного законодавства виділилося акціонерне законодавство. Часткові реформи акціонерного законодавства мали місце ще в 30—40-ві роки XX ст., але на сьогодні його основу становить закон від 24 липня 1966 р., що істотно модернізував акціонерне право Франції. Цей закон доповнений урядовим декретом від 23 березня 1967 р., присвяченим торговим товариствам. У цілому обидва акти налічують понад 800 статей, тобто перевершують за обсягом сам ТК.

На відміну від традиційного торговельного права, яке має приватноправовий характер, чинне акціонерне законодавство має значну кількість кримінальних і процесуальних норм. У ньому містяться розгорнуті правила створення і діяльності всіх основних видів торгових товариств, а саме: повних, простих, командитних, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних. Останні стали основним предметом турботи французького законодавця в останні десятиліття.

Так, були передбачені нові форми організації управління справами компанії (директорат, наглядова рада та ін.), право випуску облігацій, що обмінювалися потім на акції, посилення контролю великих держателів акцій за функціонуванням органів управління, розширення звітності акціонерних товариств з метою забезпечення більш високого рівня вірогідності і повноти інформації. Був підвищений і ступінь відповідальності акціонерної компанії перед третіми особами у випадках, коли органи управління такої компанії або товариства з обмеженою відповідальністю діють поза межами встановленої для них правоздатності.

Інтереси третіх осіб одержали додаткові гарантії (закон від 25 січня 1985 р.) і у випадках, пов'язаних з неспроможністю акціонерного товариства. Отже, дістала вияв характерна для ос­таннього часу тенденція до розширення контролю за діяльністю акціонерних товариств з боку самих акціонерів, третіх осіб і держави.

Іншою характерною рисою французького акціонерного законодавства (починаючи з 1917 р.) є розповсюдження цінних паперів компанії серед її робітників та службовців. Ця тенденція дістала вияв у серії законів 60—80-х років.

Так, закон 1970 р. надав акціонерним товариствам право розповсюджувати серед своїх працівників акції товариства (шляхом підписки або купівлі). У 1980 р. у законодавчому порядку був встановлений обов'язковий безкоштовний розподіл частини акцій серед працівників підприємств, що належать акціонерним товариствам.

Отже, розвиток французького торговельного, а по суті економічного, права відбувався не в рамках традиційних кодексів приватного права, а шляхом видання великої кількості самостійних господарських актів.

Для цих актів властиве посилення публічно-правових засад у регулюванні економічних відносин, внаслідок чого відбувається стирання раніше нездоланних меж між публічним і приватним правом.

Прикладом можуть служити численні нормативні акти, спрямовані на захист навколишнього природного середовища, підтримку ринкової конкуренції, захист інтересів споживачів товарів і послуг тощо.

Так, у 60—80-ті роки у Франції була прийнята низка природоохоронних актів, які запровадили жорсткий контроль за станом навколишнього природного середовища, сприяли недопущенню його забруднення в результаті промислової та іншої виробничої діяльності. У 1964 р. був прийнятий декрет про реактивні відходи, у 1974 р. — про охорону повітря від забруднення, у 1975 р. — про обмеження рівня шуму тощо.

Показником успішного проведення природоохоронної політики стало прийняття в 1970 р. спеціальної державної прогрми з охорони навколишнього природного середовища, відповідно до якої було утворено нові природоохоронні органи, у тому числі Міністерство охорони природи і навколишнього природного середовища.

Важливою віхою у здійсненні природоохоронних заходів було видання закону 1976 р., що містив широкий перелік природних ресурсів, які перебувають під захистом держави (флора, фауна, вода, грунт тощо). За порушення цього закону передбачалася не тільки цивільно-правова та адміністративна відповідальність, а й кримінальна.

Своєрідне поєднання публічно-правового і приватноправового регулювання можна бачити в законодавстві (починаючи з ордонансу про ціни 1945 р.), присвяченому підтримці конкуренції і запобіганню домінуючим (тобто монополістичним) позиціям окремих підприємців, акціонерних компаній та їхніх об'єднань.

Значним етапом у розвитку конкурентної й антимонопольної політики став урядовий ордонанс І986 р. про свободу цін і конкуренції. За цим законом (ст. 7) забороняються узгоджені дії, договори, виражені у відкритій формі, або такі, що маються на увазі угоди, а також об'єднання, що мають за мету або можуть мати одним зі своїх наслідків недопущення, обмеження або порушення конкуренції на ринку.

Такі монополістичні змови можуть бути спрямовані на обмеження в доступі на ринок інших підприємств, недопущення вільного встановлення цін, обмеження виробництва або збуту, поділ ринків чи джерел постачання тощо.

Згідно зі ст. 8 ордонансу 1986 р. підприємству або групі підприємств забороняється зловживати панівним (домінуючим) становищем на внутрішньому ринку, а також економічною залежністю, в якій від нього перебувають інші підприємства, що є їх постачальниками або клієнтами.

Для порушників закону ордонанс передбачив різні види відповідальності: цивільну, адміністративну і кримінальну. Останній підлягають не тільки фізичні особи, керівники підприємств-порушників, а й юридичні особи, самі підприємства, товариства та їх об'єднання.