Тема 20. Франція в XX ст.

1. Третя республіка та її падіння.

2. Четверта республіка.

3. П'ята республіка.

1. Третя республіка та її падіння

Партійна і виборча системи. Державний розвиток Франції в XX ст., на відміну від Великобританії, відбувався в умовах поляризації і відкритого протиборства правих і лівих сил, партій і угруповань, що спричиняло не тільки часті зміни у політичному режимі, а й викликало необхідність проведення реформ дер­жавного устрою, періодичної трансформації проголошуваних конституційних принципів.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва партійних блоків особливого значення набувала боротьба навколо виборчих реформ. Закон 1919 р. передбачив заміну мажоритарної системи системою пропорційного представництва. Однак нова система була перекручена тим, що в законі було передбачене одержання партіями додаткових місць у вигляді «премій» за перемогу у виборчому окрузі. У 1927 р. мажоритарна система була відновлена.

Згідно з Законом 1927 р. Франція і деякі її заморські володіння поділялися на сотні виборчих округів, від кожного з яких до парламенту обирався один депутат. Вибори проводилися в два тури. У першому турі для обрання необхідно було одержати абсолютну більшість голосів. Якщо цього не відбувалося, то в другому турі кандидату від якої-небудь партії було достатньо отримати відносну більшість голосів, тобто їх мало бути більше, ніж у кожного із суперників.

Нова система виборів забезпечувала перевагу численним правим партіям. Центр ваги виборчої кампанії переносився на другий тур, де ці партії могли виступати єдиним блоком і виставляти загальних кандидатів. Перекручення волі виборців дією мажоритарної системи доповнювалося «перекроєнням» виборчих округів, створенням нерівних за кількістю населення округів у промислових і сільських районах.

Зміни в державному апараті. Після Першої світової війни основи державного устрою Франції, як і раніше, формально визначалися конституційними законами 1875 р. Однак поступове ослаблення фактичної ролі глави держави — президента, зведення його повноважень до «церемоніальних», не супроводжувалося скільки-небудь серйозним відновленням рівноваги виконавчої і законодавчої влади за рахунок законодавчого закріплення повноважень уряду. Адже посада голови Ради міністрів і організаційна структура уряду одержали юридичне оформлення лише в 1934—1935 рр.

Звичайно, на практиці загальносвітова тенденція відносного зростання ролі виконавчої влади не обійшла і Францію. Так, у міжвоєнний період до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державного життя. При цьому воно спиралося на сформовану ще в XIX ст. доктрину «регламентарної влади». Відповідно до цієї доктрини уряд міг видавати нормативні акти без делегування йому законодавчих повноважень парламентом, на основі власних прерогатив. Формально урядові декрети повинні були лише доповнюва­ти, уточнювати законодавство і мали підзаконний характер. Насправді ж уряд неодноразово приймав акти, що мали силу закону, і скасовував попередні законодавчі акти. Крім того, парламент періодично надавав правим кабінетам надзвичайні повноваження і виключне право законодавствувати у формі «декретів-законів» (наприклад, у 1918, 1921, 1934, 1938—1939 рр.).

Водночас Третя республіка до Другої світової війни не випадково іменувалася «режимом Зборів» або «абсолютним парламентаризмом». Контроль парламенту з великою кількістю його фракційних угруповань (близько 20 у 30-ті роки) над урядом набув гіпертрофованих форм, що призводило до політичної нестабільності, частих урядових криз і відставок кабінетів. Середня тривалість перебування кабінету у влади не перевищувала шести місяців. Нерідко кабінети ішли у відставку в результаті висловлення їм недовіри лише верхньою палатою — Сенатом. Явне порушення рівноваги гілок влади і «системи стримань» на користь парламенту, при його нездатності ефективно виконувати урядові функції управління, серйозно підірвали здатність політичної системи Франції протистояти економічній і політичній кризі 30-х років, посиленню авторитарних тенденцій і німецької агресії.

Народний фронт. На початку 30-х років у міру поглиблення економічної кризи і загострення соціальних протиріч у Франції зросла активність крайньо правих організацій фашистських напрямів («Вогненні хрести», «Аксьон франсез» та ін.). У лютому 1934 р. була здійснена спроба організувати фашистський путч, що провалився завдяки солідарності демократичних сил країни, які організували масові антифашистські виступи. Скориставшись обстановкою, уряди правих сил, які змінювали один одного у влади, видали ряд надзвичайних декретів, що ущемляли демократичні свободи.

Посилення реакційних тенденцій у політичному житті країни створило умови для об'єднання антифашистських сил, яке отримало назву Народного фронту. До нього увійшли партії комуністів, соціалістів і радикалів, що підписали угоду про єдність дій, а також понад 40 різних демократичних організацій. У січні 1936 р. була опублікована програма Народного фронту. У політичній галузі основними вимогами Фронту був розпуск і роззброєння фашистських організацій, скасування репресивного законодавства, створення системи колективної безпеки в Європі. В економічній сфері планувалися заходи щодо підвищення життєвого рівня населення і боротьби з безробіт­тям, реорганізація Французького банку і встановлення контролю за найбільшими банками, націоналізація військової промисловості.

На виборах у 1936 р. Народний фронт здобув перемогу. Був сформований уряд із соціалістів і радикалів. До 1937 р. була виконана частина програми лівих сил: підвищена заробітна плата робітникам, запроваджений 40-годинний робочий тиждень, проведена реформа Французького банку, скасовані надзвичайні декрети, частково націоналізована військова промисловість. До фашистських організацій був застосований Закон про розпуск воєнізованих угруповань.

Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спробам французьких правих сил встановити режим авторитарного типу. Однак внутрішні розбіжності в антифашистському блоці спричинили його розкол. У результаті послідовної зміни урядів у 1938 р. у влади закріпилося праве крило радикалів, що пішло на ліквідацію основних заходів лівого блоку й остаточний розрив з Народним фронтом.

Падіння Третьої республіки. Рух Опору. Падіння Третьої республіки стало закономірним результатом поразки Франції у війні з гітлерівською Німеччиною влітку 1940 р. Після капітуляції в 1940 р. більша частина Франції управлялася німецькими окупаційними органами. У південній неокупованій зоні влада формально перебувала в руках пронімецького уряду маршала Петена. Він одержав назву «уряд Віші» — за назвою курортного містечка, його резиденції. Конституція 1875 р. формально не була скасована, однак фактично Республіка припинила існування. Низкою декретів Петен скасував посаду президента Республіки і поклав на себе обов'язки глави держави, наділеного всією повнотою державної влади. «Режим Віші» був військово-авторитарним, хоча самостійна роль цього уряду була досить відносною. Його функції були ще більш обмежені з осені 1942 р., коли німці ввели до південної зони свої війська.

Боротьбу проти нацистів на території Франції очолили комуністи, з ініціативи яких численні антифашистські організації об'єдналися в Національну раду Опору. Інший центр руху Опору був створений генералом де Голлем в еміграції («Франція, що бореться»). У 1943—1944 рр. після об'єднання французького і лондонського центрів в Алжирі був заснований єдиний французький Комітет національного визволення як Тимчасовий уряд Французької Республіки. Тимчасовий уряд на чолі з де

Голлем здійснював управління країною в перший період після визволення в 1944—1946 рр.