§ 134: «Якщо чоловік буде взятий у полон і в його домі не залишилося засобів до існування, то його дружина може увійти у дім іншого; ця жінка не є винною».

Аналіз цього параграфа показує, що Хаммурапі знав про не­легке становище жінки, яка втратила годувальника, і щоб не

Див.: Синайский В. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 83.

примножувати її горя неможливістю прогодувати дітей, він законодавчо дозволяв їй «увійти у дім іншого». Хтось може вигук­нути: «O témpora, о mores!»¹. Так, Хаммурапі у цій ситуації з погляду моралі виглядає не найкращим чином — чоловіка від­правив на війну, можна сказати, з його волі той опинився у по­лоні, а дружину, рятуючи під голодної смерті, відправляє до ін­шого. І все ж, на нашу думку, це більше, ніж нічого.

§ 135: «Якщо чоловік буде взятий у полон та у його домі не буде засобів до існування і тому його дружина увійде у дім ін­шого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться до своєї общини, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка; діти йдуть за їх батьками»².

Цей параграф допомагає жінці позбутися ностальгії за пер­шим чоловіком. Адже якщо вона увійшла в дім нелюба, виби­рати не доводилось. Але слово «повинна» захищає інтереси во­їна, який повернувся. Він повинен знати, що б з ним не тра­пилось на війні, після повернення додому усе його залишить­ся за ним.

§ 144: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, ця без­плідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню і створить таким чином дітей, а цей чоловік матиме намір взяти собі наложни­цю, то цього не належить дозволяти цьому чоловікові, він не може взяти наложницю»³.

Ця настанова своєрідно вирішує питання бездітності дружи­ни не шляхом розлучення, а тимчасовою заміною її рабинею. Більш того, не чоловік сам бере собі рабиню, а дружина йому її дає («ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню»). Ці тонкощі у такій делікатній справі не обійдені увагою законодав­ця. З тексту випливає, що дружина мала давати чоловіку раби­ню не для любовних утіх, а для народження дітей.

§ 145: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона не дасть йому змоги мати дітей і він не матиме намір узяти собі наложницю, то цей чоловік може узяти собі наложницю і ввес­ти її у свій дім; ця наложниця не повинна урівнюватися з без­плідною дружиною».

Отже, знову закон стає на захист заміжньої жінки, навіть ду­же ревнивої. Він дозволяє чоловікові взяти наложницю для на­родження дітей, позбавляючи сім'ю підстав (безпліддя дружи­

¹ О часи, о нрави!

² Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 17.

³ Див.: Там само. — С. 18.

ни) для розлучення. Більш того, ця настанова регламентує пра­вове становище наложниці («ця наложниця не повинна урівню­ватися з безплідною дружиною»)¹.

§ 146: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона дасть своєму чоловікові рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня прирівнюватиме себе до своєї господині, то, оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до інших рабинь».

§ 147: «Якщо вона [рабиня] не народила дітей, її господиня може віддати її за срібло».

Останні два параграфи дуже точно регламентують станови­ще рабині, яка у разі недотримання закону може бути зарахова­на до інших рабинь або, якщо не народила дітей, — продана.

§ 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо гос­подар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу».

Ця стаття своєю санкцією не залишає альтернативи звичай­ного розлучення, оскільки написано: «Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині...», збереже — означає пробачить їй зраду, отже, вона залишиться у статусі дружини. А якщо гос­подар не збереже життя своєї дружини, то їх втоплять. Отже, закон питання покарання за невірність залишає на розсуд чо­ловіка, він лише визначає санкцію.

2.5. Злочини і покарання

Кримінальне право за законами Хаммурапі засновувало свої вимоги на двох принципах: 1) кapaєтьcя те, що порушує встановлений традицією порядок; 2) карається те, що завдало шко­ди людині чи її підвладному. Відповідно кримінальному стягненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності залежала і від соціального становища злочинця, і від станового статусу потерпілого. Злочин, скоєний рабом, розцінювався законами як більш тяжкий, ніж така ж дія, вчинена вільним. Злочин, скоєний стосовно мушкенума, карався у меншій мірі, ніж стосовно общинників. Водночас образа людини «вищої за становищем» мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Траплялися випадки, коли за злочин відповідала уся община (наприклад, якщо на