Тема 3. Держава і право Стародавньої Греції

1. Утворення Афінської держави.

1.1. Період військової демократії, реформи Тесея.

1.2. Реформи Солона.

1.3. Реформи Клісфена.

1.4. Демократизація державного устрою Афін в результаті реформ Ефіальта і Перикла.

2. Державний устрій Афін у V—IV ст. до н. е.

2.1. Народні збори.

2.2. Рада п'ятисот.

2.3. Геліея. Афінська армія. Поліцейські функції.

3. Основні риси афінського права.

3.1. Джерела афінського права. Закони Драконта.

3.2. Право власності.

² Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. М., 1960. - С. 152-155.

¹ Див.: Законы Ману / Пер. С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - M., 1960. - С. 209.

² Див.: Там само. — С. 157.

³ Див.: Там само.

3.3. Зобов'язальне право.

3.4. Сімейне і спадкове право.

3.5. Кримінальне право і судочинство. 4. Рабовласницька держава в Спарті.

4.1. Утворення Спартанської держави.

4.2. Суспільний лад Спарти.

4.3. Державний устрій Спарти.

1. Утворення Афінської держави

1.1.Період військової демократії, реформи Тесея

Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класового рабовласницького суспільства на території Стародавньої Греції припадає на кінець II — початок І тис. до н. е. У країні, поділеній гірськими хребтами, він відбувався нерівномірно і призвів до утворення невеликих за територією держав-міст. Це були політичні общини (поліси) повноправних громадян. Розбіжності у конкретно-історичних особливостях процесів розкладу родового устрою, а також у географічних і природних умовах привели до виникнення різних форм рабовласницьких держав. В одних полісах склалася демократична республіка — більш розвинута форма правління рабовласницької держави; в інших — тривалий час зберігалися в тій чи іншій мірі пережитки первіснообщинних відносин і родоплемінної організації влади. Перше було характерним для Афін, друге — для Спарти — двох полісів Стародавньої Греції, які відіграли важливу роль в її історії.Давня общинна організація, яка зберігала кровно-родинні зв'язки між своїми членами, вже не відповідала потребам часу. Усюди в Греції VIII—VI ст. до н. е. спостерігається так званий синойкізм, тобто злиття декількох дрібних раніше відокремлених общин, які були розташовані одна поблизу одної. Давні форми об'єднання родів — філи і фратрії — ще деякий час продовжують зберігати своє значення у цих нових об'єднаннях, але невдовзі поступаються місцем новим поділам, які грунтуються на майнових і територіальних ознаках. Давні родові установи продовжують існувати,але перетворюються на знаряддя панування аристократів: народні збори майже втрачають вплив на суспільне життя, рада старійшин стає суто аристократичною установою. Поступово відмирає влада «царя» — попереднього племінного вождя; наприклад, в Аргосі, Коринфі, Афінах та інших містах влада пари спочатку була обмеженою аристократичною радою, потім її окремі функції стали передаватися посадо­вим особам з числа знаті, поки царська влада взагалі не була відмінена.

Утвердження панування родової знаті значно погіршило становище широких мас населення. З огляду на суворі звичаї боргової кабали боржники відповідали перед позикодавцями не тільки своїм майном, а й особистою свободою і свободою членів своєї сім'ї. Багато з них були продані за борги у рабство, інші були під загрозою поділити їх участь у недалекому майбутньому; багато з них працювали на полях заможних аристократів, віддаючи їм у вигляді орендної плати левову частку врожаю. Однак, як далі побачимо, широкі маси населення шляхом тривалої та наполегливої боротьби з родовою аристократією зрештою домоглися у багатьох общинах повної відміни боргового рабства. У ліквідації боргового рабства полягає одна з найголовніших відмінностей розвитку рабовласницького ладу у Греції від його розвитку в країнах Стародавнього Сходу. Це пояснюється тим, що у Греції процес становлення рабовласницьких відносин відбувався в умовах, коли у Середземномор'ї було досягнуто значною прогресу в економічному розвитку.Не тільки у Єгипті, в Передній та Малій Азії, а й у Греції вже панував незрівнянно вищий рівень розвитку продуктивних сил, ніж у часи виникнень перших класових суспільств Сходу. Зокрема у Греції вже були підстави для широкого розвитку обміну, чому сприяли також особливості її географічних умов. Своєрідність процесу становлення рабовласницького суспільства у Греції полягала також у тому, що цей процес відбувався майже одночасно з виникненням товарно-грошових відносин, лихварства і боргового рабства, у той час як на Стародавньому Сході він відбувся значно раніше. Особливості господарського розвитку в Греції перешкоджали виникненню потужних царських і храмових господарств, які були у країнах Сходу в період класоутво-рення опорою родової знаті. Ці особливості сприяли швидшому розкладу общини.

Боротьба широких прошарків населення — відповідно до давньогрецької термінології демосу (народу) — торговців, ремісників, середніх і дрібних землеробів не тільки проти панування родової аристократії, а й водночас проти боргового рабства й інших форм поневолення співплемінників утворює голов-VjHyjnHiro історичного розвитку Греції у VIII— VI ст. до н. е.

Родова знать не хотіла добровільно поступатися пануванням і відчайдушно опиралася наступу нових сил. В процесі цієї боротьби між родовою аристократією та демосом і здійснюється в

Греції перехід від попередніх форм соціально-економічної організації суспільства до нових, від родоплемінних відносин, які перебувають на стадії розкладу, до класового рабовласницького суспільства і держави.

На шлях ліквідації первіснообщинних пережитків стали насамперед передові і розвинені общини Греції, передусім грецькі міста Малої Азії. Процвітання цих міст значною мірою залежало від характеру відносин, встановлених між ними і Лідійським царством, яке розташоване у Малій Азії і зміцнилося на початок VII ст. до н. е. Хоча багато грецьких міст малоазійського узбережжя потрапили у залежність від Лідії, однак залежність ця не була особливо обтяжливою для панівних станів цих міст і багато в чому компенсувалася тими вигодами, які вони отримували від торгівлі з лідійськими купцями. Не маючи власного флоту, лідійці вели заморську торгівлю за посередництвом греків, що давало останнім значні вигоди. У Лідії, як вже зазначалося, розвиток товарно-грошовйх відЧюсин досяг на VII ст. до н. е. високого рівня, шо значною мірою сприяло розвитку грошових відносин, які підточували устої попереднього устрою також і у залежних від неї чи економічно пов'язаних з нею грецьких містах. Ці міста одні з перших стали на шлях соціально-політичної перебудови, супроводжуваної запеклою боротьбою між аристократією і демосом. Перевороти відбувалися один за одним. Як правило, вони супроводжувалися конфіскацією майна аристократії, перерозподілом землі, відміною боргових зобов'язань, кривавими розправами переможців над переможеними, масовими вигнаннями. Не щадили навіть мертвих супротивників, викидаючи їхні кістки з могил.

Такі ж події є характерними і для історії острівних держав, міст Балканського півострова, а також міст, незадовго перед цим заснованих греками на островах Іонічного моря, в Сицилії і Південній Італії.

У тих випадках, коли родова аристократія зазнавала поразки, до влади нерідко приходили верхні, найбільш заможні прошарки демосу. Вони закріплювали свою перемогу реформами. У результаті цих реформ стара родова організація, шо сягала корінням первіснообщинного ладу, змінювалася новою, заснованою на майнових і територіальних ознаках, забезпечувався вільний обіг майна, вживалися заходи, які заохочували розвиток приватної власності, торгівлі та ремесла, здійснювалися перші записи правових норм, які існували перед тим лише в усній традиції, розроблялися нові настанови.

У ряді випадків внаслідок переворотів влада зосереджувалася в руках одноособових правителів, тиранів, які користувалися в тій чи іншій мірі підтримкою демосу (землеробів, торгово-ремісничих прошарків). Терміни «тиранія», «тиран» не мали на той час негативного значення, яке їм почали надавати пізніше. Тираном називали того, хто захопив одноособову владу, як правило, шляхом перевороту. У більшості випадків вістря тиранії було спрямоване проти родової аристократії. Так, наприклад, коли тиран Кіпсел (близько 658—628 рр. до н. е.) захопив владу в Коринфі, звідти були вигнані аристократи, їх землі були конфісковані і розподілені між найбіднішими громадянами. Політику Кіпсела продовжував його син і спадкоємець Пері-андр (близько 628—585 рр. до н. е.). Поряд із міською радою старійшин (яка існувала і раніше) він організував у районі, заселеному землеробами, нову раду, до складу якої входили їх представники, перетворив землеробський культ бога Діоніса на загальнодержавний культ, заснував колонії і ввів зовнішню політику, яка відповідала інтересам коринфських торговців та ремісників. За правління Періандра Коринф перетворився на багате й сильне місто. Будуються нові гавані, у місті споруджуються громадські будівлі; розвивається мистецтво: при дворі тирана найкращі музиканти і поети того часу демонструють і вдосконалюють свою майстерність. Схожу політику проводили Мегар і Сикіона.

Одним із найвідоміших у давнину тиранів був самоський тиран Полікрат (друга половина VI ст. до н. е.). У роки його влади самоський флот панував у грецьких водах, а Самос став одним з найбагатших і багатолюдних міст Греції. Спираючись на торгово-ремісничі кола, Полікрат повів боротьбу проти аристократії. Багато її представників були вигнані з Самоса. Для того, щоб привернути на свій бік вільне населення, Полікрат організовує великі громадські роботи. Геродот захоплювався трьома «найбільшими з усіх еллінських споруд» на Самосі: тунелем — водопроводом довжиною, за його словами, у 7 стадій (понад 1,3 км), земляним молом у морі (довжиною близько 360 м) і найбільшим з усіх грецьких храмів.

Через тиранію пройшло чимало грецьких міст, у тому числі Афіни, але ніде цей режим не був довготривалим. Дельфійський оракул, за словами Геродота, відповів на запитання Кіпсела про майбутнє: «Блаженний...Кіпсел... цар славного Коринфа, і він сам, і діти його, але не діти його дітей». Вислів оракула, певно, відображав поширену думку про нетривалість тиранії. На пог­ляд більшості громадян, ця форма державного устрою виправдовувала себе остільки, оскільки вона була спрямована проти панування родової аристократії. А вже коли це панування було повалене, тиранський режим переставав відповідати інтересам демосу. Отже, тиранія втрачала свою соціальну опору, і на зміну їй приходили інші політичні форми, які більше відповідали інтересам класу рабовласників.

У Коринфі тиранія занепала невдовзі після смерті Періан-дра. Влада перейшла до найзаможніших станів вже сформованого класу рабовласників, який встановив республіканську форму правління. Приблизно те саме спостерігається і в деяких інших грецьких містах. Загальна лінія політичного розвитку Греції у VII—VI ст. до н. е. вела через тиранію до республіканських форм державного устрою у двох його основних варіантах. В одних державах встановився устрій рабовласницької демократії, тобто панування усієї маси рабовласників за участю широких прошарків вільних, причому верховна влада належала формально народним зборам усіх повноправних громадян. В інших державах встановилася рабовласницька олігархія, тобто панування найзаможнішої частини рабовласників, які управляли державою через раду більш чи менш вузького складу.

Отже, розвиток виробничих сил грецького суспільства, соціально-економічна диференціація і розпад суспільства на класи привели у VIII—VI ст. до н. е. до створення у Греції античного міста-держави — поліса, який дещо відрізнявся від більшості ранніх міст-держав Сходу.

Поліс становив собою громадянську общину, яка спиралася на античну форму рабовласницької власності. Характерні особливості цієї форми полягали в тому, що панівною була приватна власність на рабів і основний засіб того часу — землю, але приватним власником міг бути лише повноправний член громадянської общини. Ті, хто втратив земельну власність, нерідко позбавлялися і громадянських прав. Лише у полісах, в яких перемогла рабовласницька демократія, політичні права поширювалися на всіх громадян незалежно від того, володіли чи не володіли вони землею.

Однак в усіх грецьких полісах незалежно від особливостей їх політичного устрою далеко не усе населення, яке проживало на території, що належала полісу, включалося до складу громадянської общини і користувалося громадянськими правами. Крім рабів, позбавлених будь-яких прав, у кожному полісі існували категорії особисто вільного, але неповноправного населення, наприклад, переселенці з інших полісів, чужоземці. Раби і неповноправні у найважливіших містах-державах становили більшу частину населення поліса, а громадяни — лише привілейовану меншість. Ця меншість, маючи політичну владу, використовувала її насамперед для підтримки існуючого устрою, заснованого на експлуатації праці рабів, а часто й інших категорій залежного чи неповноправного населення.

В цілому поліс як особлива форма рабовласницької держави порівняно з давньосхідними рабовласницькими деспотіями того часу, безперечно, був явищем історично прогресивним.

Територія, яка належала місту-державі (в цьому і полягає одна з найхарактерніших особливостей поліса), як правило, займала незначну площу. Володіння поліса зазвичай вичерпувалися безпосередньо прилеглою до нього сільською округою. На території Беотії, яка сягала близько 2,58 тис. кв. км, знаходилося близько 10 самостійних полісів; на території Фокіди, яка становила близько 1,615 тис. кв. км, було 22 окремих поліси. Родос, площею в 1,404 тис. кв. км, був тривалий час поділений на три самостійних поліси. На території Криту (близько 8, 59 тис. кв. км) налічувалося кілька десятків полісів. Територія такого значного поліса, як Коринф, налічувала усього 880 кв. км. Найбільшою з держав Балканської Греції була Спарта, яка після підкорення сусідньої Мессенії володіла територією у 8,4 тис. кв. км.

З часів глибокої давнини Аттика була заселена; найдавніші з поховань, відкритих на її території, належать до неоліту. У IІ тис. до н. е., як ми бачили, в Аттиці існував один з центрів мі-кенської культури. Дорійське вторгнення Аттику не зачепило.

У грецькій літературній традиції про історію Аттики найдавніших часів збереглися лише розмиті спогади у формі легенд про царів. З іменами цих царів пізніший афінський переказ пов'язував походження найдавнішого поділу общини афінян на чотири родові філи (племені), на фратрії і роди, а також поділ жителів на евпатридів — родову аристократію, геоморів — землеробів, деміургів — ремісників, тобто поділ, який виник історично в період розкладу первіснообщинного ладу.

Легендарному цареві Тесею, часи життя якого належать до покоління, що передувало Троянській війні, тобто до XIII ст. до н. е., афіняни приписували проведення синойкізму, що полягав згідно з переказом в об'єднанні навколо Афін 12 раніше відокремлених общин. Насправді процес поступового об'єднання населення Аттики навколо Афін тривав довго і повніс-

тю завершився, певно, лише на VII ст. до н. е., коли так званий царський період вже став далеким минулим, а афіняни управлялися колегією, що складалася з дев'яти старійшин — архонтів, які щорічно обиралися з евпатридів. Зі спливом строку повноважень архонти ставали членами ареопагу. Ареопагом в Афінах називалася (за місцем, де вона засідала, — на пагорбі, присвяченому богові війни Аресу) давня рада, колись рада старійшин, яка тепер перетворилася на орган правлячої аристократії.

У розглядуваний час Аттика поділялася на 48 навкрарій — територіальних округів; кожна навкрарія повинна була поставити, озброїти і укомплектувати екіпажем одне військове судно для афінського флоту. «Ця установа, пише Енгельс про навкра-рії, — підривала двояким чином родовий устрій: по-перше, вона створювала публічну владу, яка вже не збігалася із сукупністю озброєного народу; по-друге, вона вперше поділила народ для суспільних цілей не за родинними групами, а за територією проживання»¹.

Економічною передумовою панування родової аристократії в Аттиці, як і в інших місцях, була насамперед концентрація в її руках земельного фонду. Характеризуючи обстановку, яка склалася на кінець VII ст. в Аттиці, вчений IV ст. до н. е. Аристотель зазначав, що «бідні перебували в неволі у багатих не тільки самі, а й діти їх і дружини. Називалися вони пелатами і шестичастинниками, оскільки на таких орендних умовах обробляли поля багатіїв. Уся ж взагалі земля була в руках небагатьох». «Шестичастинниками» вони називалися тому, що сплачували 5/6 врожаю за орендовані ділянки; якщо вони не вносили вчасно орендну плату, то, як писав Аристотель, «можна було взяти у кабалу і їх самих, і їхніх дітей».

Панування афінської родової аристократії однак не могло тривати довго. Продуктивні сили афінського суспільства у VII— VI ст. до н. е. швидко розвивалися. Зростали ремесло і морська торгівля. В результаті розкладу общини поряд із збезземелен-ням значної частини землеробів виокремилися заможні й середні прошарки. На історичну сцену вийшла нова соціальна сила рабовласницького суспільства — демос. В соціально-економічному відношенні демос не був однорідним. Якщо в цілому він був заінтересований в ліквідації економічної переваги і по