5. Римське право

5.1. Основні етапи розвитку римського права

Римське право, що становило найвищий ступінь у розвитку рабовласницького права, посідає особливе місце в правовій історії людства. Його виняткова роль в історії права визначається тим, що воно, відверто закріплюючи класові інтереси рабовласників, виявилося водночас вельми розробленою і досить абстрактною правовою формою, пристосованою для регулювання будь-яких приватновласницьких відносин, насамперед відносин простих товароволодільців. Римляни вперше розроби­ли право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи.

За більш ніж тисячолітній період історії Римської держави право пройшло великий шлях розвитку. Але його зміст у меншій мірі відображав зміни в державному устрої Риму, ніж у більш глибоких пластах суспільних відносин, особливо тих, які були безпосередньо пов'язані з рабовласницькою економікою. Крім того, римське право пережило ту рабовласницьку державність (Західну Римську імперію), на базі якої воно історично склалося і досягло найвищого розквіту. Тому періодизація історії римського права, незважаючи на її найтісніший зв'язок з найважливішими подіями в політичному житті Риму, не може бути зведена до періодизації Римської держави. Література з римського права містить різні варіанти виокремлення головних і більш дрібних етапів його розвитку. Найзагальнішою і найзручнішою для навчальних цілей видається така періодизація історії римського права.

Найдавніший період (VI ст. до н. е. — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю, архаїчністю, нерозвиненістю і простотою основних інститутів права.

Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме на кінець цього періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує «чиста» приватна власність.

Посткласичний період (IV—VI ст. н. е.). У цей час у зв'язку з розпадом рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загальної економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані головним чином з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формуються, що відбувається, однак, вже в східній частині Римської імперії (Візантії).

5.2. Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів

Джерела права найдавнішого періоду. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї (mores majorum). Римська історична традиція, що піддається, однак, сумніву, згадує про законодавство римських царів (рексів). Оскільки ці джерела права, тісно пов'язані з традицією і релігією римського народу (квіритів), виступали спочатку як патриціанські, в літературі висловлюється припущення про існування особливої системи правових звичаїв у плебеїв. Рух плебеїв за рівноправність, природно, відбився й на правовій сфері, оскільки патриціанські магістрати і жерці (понтифіки) довільно тлумачили неписані звичаї, ігноруючи інтереси плебеїв. З боротьбою плебеїв і патриціїв пов'язується прийняття (близько 450 р. до н. е.) перших писаних римських законів — Законів XII таблиць. Відповідно до традиційної версії для їхнього складання була створена спочатку комісія з 10 патриціїв (децемвірів), що підготувала закони на 10 таблицях, текст яких не задовольнив плебейське населення Риму. В результаті гострого політичного конфлікту була створена нова комісія децемвірів, яка складалася як з патриціїв, так і з плебеїв. Ця комісія доповнила первісний текст ще двома таблицями.

Традиційна версія походження Законів XII таблиць на сьогодні часто ставиться під сумнів. У самому тексті Законів немає положень, що свідчать безпосередньо про зрівняння в правах патриціїв і плебеїв. Але, очевидно, що Закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного, права (jus civile), при призначеного винятково для римських громадян. Хоча в Законах XII таблиць передбачалося використання клятв, здійснення інших ритуальних дій, право вже було відокремлене від релігійних норм і набуло світського характеру.

Закони XII таблиць були виставлені на форумі для загального огляду, що свідчить про їх особливу значущість і авторитет. Справжній їхній текст не зберігся, і вони були реконструйовані за пізнішими джерелами, в основному за творами римських письменників і юристів. З погляду юридичної техніки вони були ще порівняно примітивними, фрагментарними, не містили в собі всього правового матеріалу, не скасовували дії правових звичаїв. Вони були складені у вигляді коротких висловів з різних питань права і містили норми стосовно процесу, сім'ї, власності, договорів, злочинів.

Іншим важливим джерелом квіритського (цивільного) права були закони. Закони XII таблиць завершувалися вказівкою на те, що надалі будь-яке рішення народних зборів повинне мати силу закону (lex). З пропозицією про прийняття нового закону на зборах зазвичай виступали посадові особи (магістрати), потім законопроект обговорювався в сенаті і за три тижні до голосування підлягав оприлюдненню. У прийнятому законі виокремлювалися, як правило, три частини. У першій вказувався ініціатор прийняття закону, друга містила саму норму, тобто правові приписи, а в третій встановлювалася санкція. Прийнятий народними зборами закон негайно набирав чинності, якщо не передбачалася спеціальна відстрочка, і його текст у разі особливої важливості виставлявся на форумі. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату (сенатус-консульти), а у виняткових випадках — і постанови магістратів. Так, на підставі рішення надзвичайної комісії децемвірів були видані, наприклад, Закони XII таблиць.

Тлумачення законів, як і цивільного права взагалі, аж до кінця IV ст. залишалося привілеєм понтифіків. Остаточному звільненню права від релігійної оболонки сприяло оприлюднення в 302 р. до н. е. К. Флавієм формул позовів і записів тлумачень законів і звичаїв, що раніше в строгій секретності зберігалися в архівах понтифіків.

Джерела права в класичний період. На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius praetorium) і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна (по суті потрійна) система джерел права.

Вступаючи на посаду, претор оприлюднював свій едикт, у якому містилися юридичні формули, за допомогою яких він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці формули істотно відхилялися від норм цивільного права, хоча формально претор повинен був діяти в його межах. Положення, що містилися в едиктах, самі не мали сили закону, але були обов'язко­вими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор був зобов'язаний дотримуватися свого едикту, термін дії якого спливав через рік. Наступний претор, як правило, лише дещо змінював едикт свого попередника, вносячи до нього нові положення (ediktum novum) і відкидаючи застарілі. Але оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право завдяки гнучкості і пристосовуваності характеризувалося певною спадковістю і стабільністю.

Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегринів, посада якого була введена в 242 р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими громадянами й іноземцями (перегринами), а тому взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (видаючи едикт) він мав велику свободу розсуду, міг у своїх правоположеннях посилатися на «справедливість» чи на «природний розум» (naturalis ratio). Створене преторами перегринів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому його найбільш розвиненою і досконалою частиною.

З встановленням імперії поступово змінилося і становище преторів у політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їхня активна правотворчість суперечила самовладдю імператорів, що на той час зростало. Тому вже в І ст. н. е. претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Отже, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв'язку з цим імператор Адріан вирішив упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристу Юліану (між 125 і 138 рр. н. е.). Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) був офіційно схвалений сенатус-консультом і одержав назву «вічного едикту» (ediktum perpetum). Він став обов'язковим для всіх наступних магістратів. З цього часу преторський едикт по суті «застигає» і перестає бути джерелом нових правових норм.

Уже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. вкрай рідко приймали нові закони, а потім взагалі були позбавлені цього права. За імператорів знову зросло значення сенатус-консультів, які у попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти зазвичай не мали санкцій, але вони набували обов'язкової сили завдяки едикту претора. Але Адріан знову повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-консульти почали виступати як закон. Їх роль як джерела права зросла, оскільки вони складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.

Поступово зміцнювалася та розширювалася і самостійна законодавча влада імператорів. Спочатку імператорські закони (конституції) розглядалися як результат делегації влади з боку народних зборів, але в II ст. н. е. юристи обгрунтували положення, відповідно до якого римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. На цей час законодавство імператорів перетворюється на найважливіше джерело права. Закони імператорів, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території Римської держави і не були обмежені територією міста чи окремої провінції.

Акти імператорської влади (конституції) поділялися на такі основні види:

едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов'язкові лише за життя того чи іншого імператора. Але вже з II ст. їх починають дотримуватися і його спадкоємці;

рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам чи магістратам, що потребують консультації з правових питань;

декрети - рішення, винесені імператором у судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція;

мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, що у ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, які застосовувалися і до перегринів. Спочатку конституції імператорів стосувалися лише питань публічного порядку (організації адміністрації, злочинів тощо), але поступово вони дедалі більше охоплювали всі сфери правового регулювання. Багато з вироблених в імператорську епоху форм правових актів мали у подальшому значний вплив на законодавчу техніку феодальних монархій.

Роль римських юристів у розвитку права. Винятково важливим і своєрідним джерелом розвитку римського права в класичний період стає діяльність юристів, яка сприяла розвитку стрункості і цілісності всієї правової системи Стародавнього Риму.

Римська юриспруденція набуває суто світського характеру, починаючи з плебейського понтифіка Тіберія Корунканія (з 254 р. до н. е.), правові консультації якого вперше почали мати публічний характер. Юристи республіканського періоду відігравали важливу роль у судовій практиці. Вони надавали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, формулюючи в зв'язку з ними правові відповіді, редагували і складали юридичні акти, у ряді випадків брали участь у самому судовому процесі, надаючи допомогу одній зі сторін. Юристи республіканської епохи походили, як правило, з аристократичних кіл — із сенаторської знаті, а в І ст. до н. е. також і з вершників. Найвідомішими з них були Катон Старший, Публій Муцій Сцевола, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій, причому двох останніх часто вважають засновниками римської юридичної науки. Вони вперше здійснили спробу узагальнити судову практику, систематично виклавши цивільне право (Сцевола) і склавши перший коментар преторського права (Сульпіцій).

В епоху принципату коло юристів розширюється. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Модестін та ін., були вже не римлянами, а вихідцями зі східних провінцій. Юристи цього часу відігравали більш активну роль у розвитку юридичної доктрини і практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливого значення набуває викладацька діяльність юристів. У І — на початку II ст. н. е. виникають дві основні школи права: сабіньянці (засновник Капітон) і прокульянці (засновник Лабеол), що викладали право і давали різне тлумачення деяких (щоправда, другорядних) правових інститутів. Найвідомішими представниками перших були Сабін і Юліан, а других — Прокул і Цельз.

Римські юристи укладали численні праці. Одні з них призначалися для навчальних цілей, інші — для практичного використання. Важливе місце серед цих робіт посідали інституції, що систематично викладали римське право в навчальних цілях. Найпопулярнішими були Інституції Гая (середина II ст.), що давали стислий і логічно побудований виклад широкого правового матеріалу. Інституції Гая складалися з чотирьох книг: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Ця система значною мірою вплинула на подальшу історію права. Великою популярністю користувалися коментарі цивільного і преторського права, а також дигести — найбільш значні твори зі складним планом, зі спробами синтезу цивільного і преторського права.

Але навіть найблискучіші юристи цього часу були не теоретиками, а насамперед практиками, що прагнули за допомогою логічних прийомів вирішувати складні правові питання.

Вони розглядали право не в абстрактному вигляді, а як серію життєвих і таких, що підлягають судовому розгляду, проблем. У цей час активізується практична діяльність юристів, переважно у формі правових консультацій. Ці консультації (так звані відповіді) справляли значний вплив на суддів, які часто дотримувалися думки авторитетних юристів.

Імператор Август здійснив спробу дещо уніфікувати діяльність юристів, дозволивши тільки певному їх колу давати відповіді, що мають офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свою печатку, щоб тим самим засвідчити легальність правового джерела. Ця система була закріплена за імператора Адріана, який підтвердив встановлений порядок, відповідно до якого лише думки певних юристів мали правову, тобто обов'язкову, силу. Якщо такі

юристи з якого-небудь питання приходили до загальної згоди, суддя зобов'язаний був враховувати це під час винесення рішення.

Джерела права посткласичного періоду. У період домінату в зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігаються в попередньому вигляді. Найістотніші зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права, серед яких усе більшої питомої ваги набуває законодавство імперато-рів. У зв'язку із встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми, як це вже раніше відбулося з преторами.

Скорочується кількість класичних юристів, праці і думки яких, як і раніше, розглядалися як джерело права. У 426 р. н. е. спеціальними законами Феодосія II і Валентіана III про цитування була визнана юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна і Гая. Судді повинні були з'ясовувати загальну думку цих юристів, а у разі розбіжностей між ними — думку більшості. У випадку рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж у такому разі Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.

Втрата римським правом колишнього динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, з одного боку, і «правом народів» — з іншого, оскільки цей поділ в єдиному імператорському законодавстві втрачає свій зміст, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи із систематизації права велися в східній частині римської імперії (Візантії). Тут наприкінці ІІІ ст. були укладені приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана і Кодекс Гермогеніана, а в 438 р. здійснена перша офіційна кодифікація імператорських конституцій (Кодекс Феодосія).

Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528—534 pp. н. е., тобто вже після падіння Західної Римської імперії, за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційними роботами здійснював видатний юрист Трибоніан. Результатом роботи комісій було укладення ряду великих збірників римського права, що зазнало деяких інтерполяцій — включення норм пізнішого, зокрема грецького і східного, права. На більш пізньому етапі історії права (вже в серед­ні віки) ці збірники почали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана (Corpus juris civilis).

Першу частину Зводу становлять Інституції Юстиніана, видані в 533 р. н. е. Вони були укладені на основі подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана, однак, не були простою компіляцією з книг попередніх авторів. Це був оригінальний твір, хоча і побудований за традиційною схемою з чотирьох книг, що, у свою чергу, поділяються на титули. Перша книга присвячена праву в цілому і правовому становищу осіб, друга — речам і речовому праву, третя — спадкуванню, договорам і зобов'язанням, четверта — деліктам і позовам. Інституціям було надано силу закону, на них могли посилатися судді, виносячи рішення.

Найважливішу за багатством використаного правового матеріалу частину Зводу Юстиніана становлять Дигести (або Пандекти), також видані в 533 р. н. е. Під час їх укладення були використані праці 39 юристів, близько 1,5 тис. творів. З цих творів узяті витяги, які були підібрані і розташовані за певною системою з усуненням багатьох протиріч. Дигести містять приблизно 150 тис. фрагментів, найбільше в них цитат з Ульпіана (1/5) і Павла (1/6). Дигести складаються з 50 книг, кожна з яких поділяється на титули, а потім на фрагменти із зазначенням авторів цих творів. Усі цитовані в них уривки з творів класичних юристів одержали силу закону. Дигести стали найбільш відомим і широко використовуваним джерелом римського права для наступних епох.

Третій законодавчий звід, укладений за вказівкою Юстиніана і під керівництвом Трибоніана, — це Кодекс (перше його видання було здійснене в 529 p., друге, виправлене і доповнене, — у 534 p.). Кодекс охопив усі конституції імператорів, починаючи з Адріана і закінчуючи самим Юстиніаном (усього було включено 4,6 тис. конституцій). Кодекс Юстиніана складався з 12 книг, з яких 1,9—12 були присвячені різним питанням публічного права (церковне, кримінальне тощо), а книги 2—8 — приватному праву. Кожна книга поділялася на титули, у межах яких імператорські конституції систематизувалися в хронологічному порядку. Титули, у свою чергу, були поділені на параграфи.

Кодифікація Юстиніана стала своєрідним підсумком усієї історії римського права. Тому Звід законів Юстиніана, хоча і відбив деякі посткласичні і суто візантійські риси, є у своїй основі джерелом римського права.

У 535—555 pp. н. е. вказані вище три збірники римського права були доповнені збірниками конституцій (новел) самого Юстиніана, в яких більшою мірою відбилися вже особливості не римського, а візантійського суспільства і права. Однак ці збірники були укладені приватними особами і не мали офіційного характеру. Найбільший з них містив 168 новел, з яких 153 належать Юстиніану. Значно пізніше (у середні віки) збірники новел Юстиніана почали включатися в Corpus juris civilis як його четверта частина.