1 Див.: Макарчук в. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — к 2001. - с. 580.

На виборах 25 квітня 1947 р. найбільшу кількість голосів і 143 депутатських мандати здобула Соціалістичне партія (комуністи знову мали 4 місця). Уряд соціаліста Катаяма розпочав свою діяльність із встановлення контролю над заробітною платою та цінами (співвідношення між ними було гіршим, між до війни, коли при владі перебували «військові злочинці»), запровадив державні субсидії на відновлення виробництва, що стало причиною зростання податків. Невдачі правлячої партії призвели до її розколу в грудні 1948 р. Від Соціалістичної партії відкололася Робітничо-селянська партія (Роното).

У 1948 р. промислове виробництво в Японії становило полонину від рівня 1937 р., тоді як у Західній Німеччині та Італії практично відновився довоєнний рівень. Складною проблемою для економіки Японії були швидкі темпи інфляції. В результаті виборів у січні 1949 р. абсолютну більшість в палаті представників (264 місця) отримала Демократично-ліберальна партія, утворена в березні 1948 р. внаслідок злиття Ліберальної партії та розкольників з Демократичної партії. Соціалісти втратили З млн голосів і отримали усього 48 депутатських місць. Таке різке «поправіння» японського парламенту дозволило здійснити у повному обсязі переорієнтацію на США та прийняти запропонований окупаційними властями план стабілізації японської економіки, автором якого був головний радник з економічних та фінансових питань штабу окупаційних військ відомий американський фінансист Додж¹.

План Доджа передбачав різке скорочення урядових видатків при одночасному збільшенні надходжень. Додж пропонував ліквідувати державні субсидії на підтримання цін та на відновлення виробництва найважливіших видів продукції. Безвідплатні державні субсидії мали бути замінені комерційними банківськими кредитами. Головний шлях збільшення державних прибутків Додж вбачав у глобальному (на 62%) зростанні податків. За його рекомендацією вносилися зміни і до системи американської економічної допомоги Японії — був створений так званий еквівалентний фонд, що поповнювався за рахунок розпродажу товарів, які надходили до країни в рахунок американської допомоги. Цей фонд призначався для довгострокового кредитування великих компаній під контролем американських властей. З метою скорочення американської допомоги були здійснені

1 Див.: Макарчук в. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — к, 2001. - с. 582.

заходи з розширення японського експорту, в тому числі товарів, яких гостро потребувала сама Японія. Встановлювався твердий обмінний курс у співвідношенні 360 єн за 1 долар США. В 1949 р. була проведена реформа податкової системи Японії, проект якої розробила група американських експертів на чолі з Шоупом. Одночасно зі збільшенням податків був проведений їх «перерозподіл» — знижені податки на корпорації шляхом переоцінки їх постійного капіталу, скасовані податки на надприбутки. За рекомендацією Доджа уряд Японії в 1949 р. провів «упорядкування» адміністративного апарату та державних підприємств, в результаті якого було звільнено понад пів-мільйона робітників та службовців. Тоді ж було переглянуто Закон про профспілки та Закон про регулювання трудових спорів (зокрема, з питань обов'язкової згоди профспілок на звільнення працівників, свободи профспілкової діяльності на підприємствах тощо).

«Затягування поясів» японських трудящих, здійснене за американськими рекомендаціями, зрозуміло, не вирішило усіх проблем, але створило сприятливі умови для використання шансу, що з'явився з початком Корейської війни 1950—1953 рр. Прибутки від американських спецзамовлень (2,5 млрд. доларів протягом трьох років війни) викликали справжній бум в японській промисловості. Вони дозволили покрити зовнішньоторговельний дефіцит та стрімко розширити імпорт сировини. Оборот зовнішньої торгівлі за 1950—1954 рр. був майже у 10 разів більшим, ніж у період 1945—1949 рр. У 1952 р. були зняті обмеження на зв'язки між великими підприємствами та їх дочірніми компаніями. Розпочався процес стрімкої монополізації промисловості країни. Того ж року промислове виробництво досяг-ло довоєнного рівня, а сільськогосподарське виробництво та національний дохід цей рівень перевищили. Свій шанс японська економіка використала сповна і не упустила його навіть після укладення перемир'я між воюючими на Корейському півострові сторонами в 1953 р. Щоправда, за щедрі військові замовлення довелося заплатити фактичною відмовою від утримання власних збройних сил, зафіксованою у Конституції країни. Так, у серпні 1952 р. набрав чинності Закон про утворення Управління безпеки, у віданні якого опинилися сили безпеки загальною чисельністю 120 тис. чоловік — достатньо професійна, хоча й дещо нечисленна армія.

У вересні 1951 р. США за підтримки Англії скликали у Сан-Франциско мирну конференцію, на якій був оприлюднений розроблений цими країнами проект мирного договору з Японією. Всього на конференції були представлені 52 країни, включаючи й СРСР. Не отримали запрошення КНР, КНДР, МНР та ДРВ. Делегації СРСР, ПНР, та ЧССР не підписали Сан-Франциський мирний договір під тим приводом, що англо-американський проект був відступом від взаємно узгоджених рішень Каїрської та Потсдамської конференцій періоду Другої світової війни. Сан-Франциський мирний договір формально відновлював суверенітет Японії, одночасно допускаючи можливість роз­міщення чи збереження іноземних збройних сил на її території, якщо про це буде укладено спеціальну угоду. Договір не встановлював обмежень щодо ремілітаризації Японії та її участі у військових блоках.

У Договорі зазначалося, що «Японія відмовляється від усіх прав, правооснов та претензій на Курильські острови та на ту частину острова Сахалін та прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія набула за Портсмутським договором 5 вересня 1905 р.». В ньому зафіксовано також відмову Японії від Тайваню, островів Пенхуледао та ін. Разом з тим в Договорі не було вказано, що Південний Сахалін та Курильські острови повертаються Радянському Союзу, а Тайвань та острови Пенхуледао — Китаю (КНР), як це було передбачено угодами союзних держав часів світової війни. Одночасно з Сан-Франциським договором між Японією та США було укладено Договір безпеки, який надавав Сполученим Штатам право утримувати свої війська в Японії під приводом «запобігання збройному нападу на Японію». Передбачалася також можливість використання американських військ «для придушення великих внутрішніх бунтів та безпорядків».

Економічний прорив, здійснений в роки Корейської війни, дозволив японському уряду розпочати активну перебудову національної промисловості. Ще в березні 1952 р. набрав чинності Закон про сприяння раціоналізації підприємств, згідно з яким почала надаватися державна допомога, податкові та інші фінансові пільги підприємствам, які здійснювали модернізацію виробництва, оновлення устаткування. За цим Законом виділялися великі державні кошти на розвиток інфраструктури: доріг, портів, ліній електропередач тощо.

Тим часом продовжувала зберігатися напруженість у відносинах офіційного Токіо з Радянським Союзом. З ініціативи СРСР у червні 1955 р. у Лондоні розпочалися переговори між делегаціями СРСР і Японії, метою яких було укладення мирно­го післявоєнного договору (де-юре Москва відмовилася від підписання Сан-Франциського договору 1951 р.). США «рекомендували» уряду прем'єра Сігеміцу «не поспішати» з укладенням угоди. Японська сторона, заохочена американською підтримкою, висунула претензії на південну частину Курильських островів (Кунашир і Ітуруп) та Малу Курильську гряду (острови Шикотан, Юрій, Зелений, Полонського, Танфільєва, Сигнальний та ін.). Переговори зайшли у безвихідь і були перервані 8 вересня 1955 р. Проблема «північних територій» понині залишається неврегульованим питанням російсько-японських відносин. Цікаво, що в середині 50-х років Японія в цілому охоче йшла на підписання мирних договорів та репараційних угод зі своїми азіатськими сусідами (Індією в червні 1952 р., Бірмою в листопаді 1954 р., Філіппінами та Індонезією в 1956 р.). Погоджуючись на сплату репарацій, Японія здійснювала їх поставками своєї техніки, що, в свою чергу, міцно прив'язувало економіку постраждалих в 30—40-х роках від військової агресії країн до післявоєнної Японії (завоювання ринку, поставки запчастин тощо). Радянсько-японські ж економічні відносини були заморожені разом з політичними.

15 листопада 1955 р. відбулося об'єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія дістала назву Ліберально-демократичної (ЛДП). Після найближчих виборів вона отримала 298 мандатів з 467 в палаті представників та 119 з 250 у палаті радників і надовго перетворилася на провідну політичну силу, чию монополію на владу в країні можна порівняти з політичним засиллям Інституційно-революційної партії (ІРП) в Мексиці чи партії «Індійський національний конгрес» (IHK) в Індії. ЛДП використовує у своїй політичній практиці оригінальні прийоми. Так, у 1978 р. вона провела кампанію з масового залучення нових членів, в результаті чого її чисельність збільшилася більш ніж утричі — до 1,5 млн чоловік, що вдвічі перевищує кількість членів усіх опозиційних партій, разом узятих. В листопаді 1978 р. були проведені вибори нового голови ЛДП за безпосередньої участі усіх її членів (по суті члени партії обирали нового прем'єра країни, що знову ж таки сприяло припливу нових партійців). У 1979 р. чисельність партії становила вже З млн чоловік, але потім зменшилася внаслідок скандалу навколо «справи Танака».

З метою тиску на Японію уряд СРСР у березні 1956 р. прийняв постанову «Про охорону запасів та регулювання промислу лососів у відкритому морі в районах, суміжних з територіальни­ми водами СРСР на Далекому Сході». Японська сторона була вимушена приступити до переговорів з укладення рибної концепції, питання про яку Радянський Союз пов'язував і укладенням мирного договору між двома країнами та встановленням між ними дипломатичних відносин. Державний секретар США Даллес заявив міністру закордонних справ Японії, що в разі визнання Токіо радянських прав на Південний Сахалін та Курильські острови США назавжди збережуть за собою групу островів Окінава архіпелагу Рюкю, окупованих їх військами після закінчення Другої світової війни. Тепер вже Радянський Союз поспішив продемонструвати своє «приязне ставлення» до Японії. 19 жовтня 1956 р. в Москві була підписана Спільна радянсько-японська декларація про нормалізацію відносин, яка припиняла стан війни між двома країнами і встановлювала між ними дипломатичні та консульські відносини. СРСР не тільки оголосив про свій намір сприяти розвитку двосторонньої торгівлі, а й активно підтримав намагання Японії вступити до ООН (18 грудня 1956 p.). Хоча територіальні спори залишалися невирішеними, хрущовська дипломатія скористалася можливістю засвідчити прояв «дружньої, миролюбної зовнішньої політики СРСР», протиставленої «американському імперіалізму», який нібито вперто продовжує окупацію Окінави всупереч інтересам трудящих Японії.

В лютому 1957 р. японський прем'єр Кісі проголосив «три принципи зовнішньої політики» Японії: «прихильність до ООН, співробітництво з вільним світом, зміцнення позицій Японії як азіатської країни». Особливо активно розвивалася японська економічна експансія в Азії: на пільгових умовах (часто в рахунок репарацій) здійснювалися поставки машин та устаткування, надавалися послуги японських спеціалістів.

19 січня 1960 p. у Вашингтоні між США і Японією був підписаний Договір про взаємне співробітництво та безпеку. Цим Договором передбачалося проведення взаємних військових операцій та використання американськими збройними силами військових баз на японській території. Водночас американський уряд давав згоду проводити консультації з японською стороною у разі значних змін у дислокації та озброєнні американських військ, розміщених на японській території. Порівняно з Договором 1951 p. у цьому документі не було положення, яке дозволяло американським військам брати участь у придушенні «великих внутрішніх бунтів та безпорядків». Встановлювався 10-річний термін дії Договору з можливістю її поновлення на нас­тупний строк. Хоча укладення нового японо-американського пакту викликало сильне невдоволення населення Японії (ще живою була пам'ять про атомні бомбардування), офіційний Токіо зумів прагматично використати Договір 1960 р. для зміцнення відносин з США на новій, більш рівноправній основі. Японія зуміла різко збільшити збут своєї продукції на американському ринку. Вже на початку 1963 р. США вимагали обмежити експорт японських текстильних товарів, журналісти навіть поспішили назвати це «текстильною війною». Але, прагнучи зберегти «особливі» відносини з Токіо, американська сторона згодом була змушена зняти майже усі свої вимоги. Саме за рахунок зміцнення відносин з США Японії вдалося порівняно легко подолати економічну кризу 1964—1965 рр.

У 60-х роках завершилося формування політичної системи Японії. Поряд з традиційними правими (ЛДП та ін.) та лівими (Соціалістична партія, Комуністична партія Японії) в листопаді 1964 р. на політичній арені з'явилася Партія чистої політики (Комейто), яка проголосила своїм завданням встановлення в країні «справедливого суспільства» — «суспільства третьої цивілізації», відмінного як від соціалізму, так і від капіталізму. Партія висунула програму боротьби з бідністю, стабілізації цін, скасування прибуткового податку з низької заробітної плати, допомоги дрібним та середнім підприємцям, будівництва житла для трудящих, боротьби з корупцією в державному апараті тощо. Іншою центристською партією стала Партія демократичного соціалізму, яка принципово відхиляла співробітництво з Комуністичною партією Японії. Надалі ліберальним демократам доводилося в критичні моменти блокуватися з центристами і частково задовольняти їхні політичні вимоги.

У червні 1971 р. уряд США погодився повернути Японії адміністративні права на Окінаву, яка після цього стала 47 префектурою країни. Але японський уряд був змушений погодитися з тим, що на Окінаві залишаться американські військові бази. У вересні 1972 р., вже після нормалізації відносин США з КНР, японський прем'єр Танака відновив дипломатичні відносини з Пекіном. Японія визнала невід'ємні права КНР на Тайвань. У 1978 р. в Пекіні був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між цими країнами.

У 1972 р. новим лідером ЛДП та прем'єр-міністром Японії став Танака, який висунув власну програму реорганізації японської економіки в 70-ті роки. Вона передбачала ліквідацію найбільш глибинних диспропорцій японської економіки; подолан­ня надмірної концентрації виробництва і населення у великих містаx, що породжувала забруднення навколишнього природного середовища, житлову та транспортну кризу; Створення по вих індустріальних районів у недостатньо економічно розвинутих місцевостях країни; побудову нових міст з населенням близько 250 тис. чоловік, швидкісних залізничних та шосейних шляхів тощо. Виконання цієї програми викликало справжній бум в індустрії житлового та дорожнього будівництва. Але пісня початку «нафтової кризи» 1973 р. (Японія отримувала з Близького Сходу до 75% поставок нафти) країна в 1974—1975 pp. зіткнулася з такими труднощами, яких не знала з часів світової війни. Це поставило Японію перед необхідністю розпочати докорінну перебудову структури своєї економіки. За допомогою державних важелів було забезпечено пріоритет наукоємних виробництв, що не вимагають великих затрат сировини, енергії та робочої сили; скорочення і закриття енерго- та матеріалоємних виробництв; реконструкцію галузей, які опинилися в стані кризи внаслідок іноземної конкуренції (текстильна промисловість, кораблебудування тощо).

На початку 80-х років за активної підтримки держави в Японії було налагоджено виробництво мікроелектронної техніки, великих і надвеликих інтегральних схем, нових засобів зв'язку, медичної апаратури тощо. Держава активно шукала нові ринки збуту для вітчизняної промисловості. Так, в 1974 р. прем'єр Танака відвідав 12 країн Тихоокеанського басейну, міністр закордонних справ Кімура — 5 африканських. Далеко не всюди візитерів зустрічали з відкритими обіймами: в Мексиці та Бразилії було оголошено, що ці країни не погодяться зняти обмеження з проникнення японського капіталу у ключові галузі їхньої економіки; не пішли на надання японцям рівних умов в інвестиційній та комерційній діяльності австралійці. Але тенденція збереглася і надалі — держава виступає активним проштовхува-чем японських товарів і послуг на світові ринки, застосовуючи для цього усі доступні засоби: кредити, гуманітарну допомогу тощо. Наприклад, у серпні 1978 р. в Куала-Лумпурі японський прем'єр Фукуда обіцяв країнам АСЕАН по 1 млрд доларів кредитів на будівництво одного великого об'єкта в кожній з них. Сьогодні Японія звернула свої погляди на СНД, зокрема вона доволі щедро спонсорує злиденну українську медицину, виявляє інтерес до наших наукових розробок.

У жовтні 1983 р. Японія пережила гостру парламентську кризу, пов'язану зі справою колишнього прем'єр-міністра від

ЛДП Танака. Його визнали винним в отриманні хабарів від американської авіабудівної компанії «Локхід» і засудили до чотирьох років ув'язнення та штрафу в розмірі 500 млн єн. Ліберальним демократам вдалося з величезними труднощами зберегти монополію на політичну владу.

Сучасна Японія — розвинута капіталістична держава з добре налагодженою державно-правовою системою. Невирішеною залишається так звана «проблема північних територій». Саме тому не був укладений договір про дружбу і співробітництво ні з СРСР, ні з його правонаступницею Росією. В 2000 р. намітився деякий прогрес у нормалізації відносин з КНДР.