5.2. Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині

Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. Інтереси панівних угруповань фашистської партії і магнатів німецької промисловості у досягненні цих цілей повністю збігалися. У 1933 р. була створена Генеральна рада німецького господарства, на яку покладався обов'язок визначати загальні напрями розвитку економіки Німеччини. Це був перший крок до встановлення тоталітарної форми правління в сфері економіки, що проіснувала із середини 30-х до середини 40-х років.

Закон від 27 лютого 1934 р. «Про підготовку органічної побудови народного господарства», що втілив нацистські ідеї «фюрерства» і «самоврядування» у промисловості (як і в інших сферах економіки), передбачав утворення господарських об'єднань, що ставали єдиними представниками відповідних галузей господарства. Усі галузі господарства були розділені на «імперські групи», яких спочатку було 12, а потім іх кількість скоротилося до 6: промисловості, банків, торгівлі, страхування, енергетики, ремісничого виробництва. Паралельно створювалася територіальна структура управління господарством — окружні групи промисловості в господарських округах. І галузеві, і територіальні промислові групи очолювалися «фюрерами» — представниками монополістичного капіталу, які були наділені широкими повноваженнями. Загальне керівництво промисловістю здійснювалося спочатку Міністерством імперського господарства.

З 1935 р. почалася масована мілітаризація німецької економіки, що діставало вияв не тільки в зростанні виробництва озброєнь, а й у підпорядкуванні багатьох промислових галузей, насамперед хімічної, авіаційної, металургійної, завданням підготовки до війни. Оскільки першочерговим завданням в діяльності господарських груп стала підготовка до війні, до їхнього керівництва вводилися і представники військового міністерства. У 1935 р. на основі секретного Закону «Про імперську оборону» була заснована Рада імперської оборони й особливе відомство - Управління генерального уповноваженого з військової економіки.

У 1936 р. було створене відомство з виконання чотирирічного плану переведення всієї економіки на військовий режим, на чолі якого став Герінг. Централізоване планування зачіпало розподіл ресурсів, обмежувало підприємницьку свободу і створення нових підприємств, усувало конкуренцію.

Уже в роки війни було створено імперське Міністерство озброєння і боєприпасів, що формувало відповідно до своїх цілей нові промислові об'єднання, які існували паралельно з імперськими. Нове міністерство відповідно до загальної лінії всеосяжної мілітаризації державного апарату поступово поглинуло більшу частину функцій Міністерства господарства, Міністерства праці та ін. Розширення військового виробництва відбувалося за рахунок значного зростання державного боргу, збільшення податків, скорочення обсягів народного споживання.

Мілітаризація промисловості, всебічне втручання держави в економіку привели до перегляду ряду інститутів цивільного права і спроб створення нового, «народного» ЦИВІЛЬНОГО кодексу основі гітлерівського розуміння індивідуальної свободи, яка "повинна бути обмежена, якщо вона суперечить свободі нації» Особливим нападкам нацистських правознавців у зв'язку з цим піддавалося поняття «суб'єктивні права», які вони хотіли або взагалі скасувати, або замінити поняттям «суб'єктивні права члена НСНРП». Пропонувалося вилучити з кодексу і поняття «правоздатність», замінивши його поняттям «партійний статус особи».

Основним принципом проекту нового цивільного кодексу, робота над яким була розпочата в 1938 p., стала формула: «право — це те, що корисно народу і рейху». Відповідно до цього переглядалися поняття «власність», «юридична особа», відкидалася така її форма, як «товариство з обмеженою відповідальністю», неодмінною умовою діяльності акціонерного товариства ставали його партійне керівництво і партійний контроль. У ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства», прийнятого в 1937 p., прямо вказувалося, що правління акціонерного товариства «має керуватися усвідомленням відповідальності перед загальним благом народу і рейху».

Цілям підготовки і ведення війни підпорядковувалася і політика нацистів стосовно робітників — політика тотального контролю над ними. Відразу ж після захоплення влади фашисти розігнали робітничі профспілки, створили «Німецький трудовий фронт» як єдину, офіційно оголошену організацію робітників, що примикала до Націонал-соціалістської партії, до якої перейшли каси, газети, приміщення колишніх профспілок. До неї були включені і підприємницькі об'єднання, а підприємці оголошувалися «вождями» підприємств. На підставі Закону «Про порядок національної праці» 1934 р. та інших нормативних актів їм надавалося право визначення умов праці, звільнення, стягнення штрафів тощо. Роль «неупередженого посередника» між підприємцями і робітниками відводилася фашистському Міністерству праці. Для окремих економічних районів це міністерство призначало з великих підприємців «опікунів праці».

У 1934 р. був уведений порядок примусового набору робочої сили і її переведення на військові заводи, якщо цього вимагали завдання «особливого державно-політичного значення». А в 1938 р. місцевим органам влади було надане право залучати в примусовому порядку населення до будь-яких видів робіт у вільний від основної роботи час. В умовах «тотальної мобіліза­ції» 1943 р. за розпорядженням генерального уповноваженого з мобілізації робочої сили примусова праця поширювалася на чоловіків від 16 до 65 років і жінок від 17 до 45 років, закривалися всі торгові і ремісничі підприємства, які не були життєво необхідними для військової економіки і постачання населення.