3. Особливості корпоративної реструктуризації економіки України.

Формування корпоративного сектору в Україні здійснювалось переважно через приватизацію — перетворення діючих підприємств у акціонерні товариства. Структура таких підприємств була неоптимальною, у зв'язку з чим вони потребували реорганізації. Така діяльність отримала назву «реструктуризація» і являла собою багатогранну роботу, яка стосувалась різних сторін діяльності підприємств. Проте в переважній більшості випадків під реструктуризацією розуміли процеси розукрупнення окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб кількох суб'єктів госпо­дарювання з визначеними функціями. Водночас відповідно до чинного законодавства створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало затверджуватись загальними зборами 3/4 більшістю голосів. Водночас українська законодавча база тривалий період не давала чіткого визначення категорії "дочірнє", або "залежне" підприємство, що змусило створювати такі підприємства на власний розсуд і обґрунтовувати його перед державними реєструючими органами.

Значна частина акціонерних товариств пішла шляхом участі в інших господарських товариствах, віддаючи в них частину майна, яке давало змогу контролю, офіційно не називаючи їх дочірніми. Крім того, реорганізації були піддаш також внутрішні служби підприємств, яким ніхто не надавав права юридичної особи, але які набували нової якості через запровадження жорсткої самоокупності, так званих центрів прибутків та центрів витрат, центрів фінансової самоокупності та інших форм, які намагались пристосувати до потреб ринкової трансформації економіки.

Організаційні структури, які формувались на основі колишніх державних підприємств, досить різноманітні і залежать від масштабів виробництва, мети розвитку корпорації, інших вагомих чинників. У рамках корпорації може бути створена ціла низка окремих підприємств, а може бути, навпаки, сформована жорстка система управління за принципом лінійно-штабної, де рівень прийняття усіх більш-менш важливих рішень замикається на першій особі. Слід зазначити, що в основному реорганізаційні заходи були спрямовані на дроблення підприємств створенням окремих юридичних осіб. При цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, що існував у вигляді цінних паперів, оскільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій між новими суб'єктами господарювання. Хоча якщо суворо підходити до поділу акціонерних товариств, то він передбачає також поділ цінних паперів, що потребує окремих розрахунків і досить складних процедур.

Вигідність створення окремих підприємств для акціонерного товариства була насамперед продиктована їх самостійністю і повною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалась для проведення через них найбільш вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства створювались для "викидання" в них збиткових структурних підрозділів, житлово-комунального господарства, інших елементів соціальної сфери. При цьому материнська компанія нічим крім переданих фондів (від яких сама корпорація намагалась позбутися) не ризикувала у разі банкрутства такого підприємства.

На сьогодні специфіка розвитку корпоративних відносин в України полягає в наступному:

1. левова більшість акціонерних товариств (АТ), яких в Україні налічується приблизно 35 тис., серед яких близько 12 тис. — відкритих, е номінальними власниками акцій, вплив яких на діяльність "своїх" АТ є дуже сумнівним. Таке становище об'єктивно ускладнює процеси управління, контролю та концентрації капіталів, процес консолідації пакетів акцій, достатніх для вирішення названих завдань, і воно є закономірним.

2. існування найпотужніших олігархічних угруповань, які контролюють цілі сектори економіки і є активними учасниками боротьби за ліквідні об'єкти приватизації, а в тих галузях, де приватизація вже здійснена, — ініціаторами перерозподілу власності із застосуванням того, що називають адміністративним ресурсом. Наслідком цього є безвідповідальні і не правові судові рішення, приховані затим чи іншим варіантом тлумачення законодавства;

3. в Україні існує близько 1,5 тис. АТ, в статутному фонді яких є участь держави. Стратегії контролю держави за діяльністю таких підприємств та відчуження пакетів акцій, що є у власності держави (близько 25%), сьогодні оцінюються як низько ліквідні, що гальмує їх відчуження, а відповідно, і розвиток корпоративних відносин;

4. існування тіньової економіки впливає на інвестиційний контекст розвитку господарських товариств, головним чином АТ. Приховані, штучно мінімізовані прибутки під тиском податкового та адміністративного тягаря впливають на дивідендну політику АТ, що, в свою чергу, не сприяє попиту на акції і фактично підриває фондовий ринок, а та­кож є перешкодою залученню коштів громадян через обіг цінних паперів;

5. синтетична інфраструктура корпоративних відносин (яка включає в себе інфраструктуру ринку цінних паперів, а також більш загальну інфраструктуру ринку фінансових послуг, інфраструктуру інвестиційних відносин) не є ефективною, відпрацьованою, завершеною як на законодавчому, так і організаційному, функціональному рівнях. Сьогодні відсутнє законодавче регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів, установ довірчого управління майном тощо. Існування в Україні домінуючого позабіржового обігу акцій, робить стан фондового ринку практично непрозорим і погано передбачуваним;

   6. низька корпоративна культура стримує розвиток корпоративних відносин. Дотримання принципів корпоративного управління і впровадження Кодексу корпоративної поведінки, що є реальним регулюючим чинником у розвинутих країнах, буде сприяти залученню інвестицій в АТ.