§ 4. Створення юридичної особи

Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Тобто, хоча юридичні особи і засновуються за волевиявленням засновників, держава в інтересах всіх учасників цивільного обороту, в особі спеціально уповноваже­них органів, здійснює нагляд за додержанням законодавства при, створенні нових суб'єктів права. Це означає, що між рішенням засно­вників і створенням юридичної особи проходить певний строк, про­тягом якого не тільки засновники, а й державні органи здійснюють певні фактичні і юридичні дії. Виходячи з цього, створення юридич­ної особи - це багатостадійний процес, який закріплюється чин­ним законодавством і становить систему фактичних та юридич­них дій засновників (учасників) і державних органів. Засновниками юридичних осіб можуть бути фізичні особи при до­сягненні ними дієздатності, юридичні особи, а також держава, АРК та територіальні громади. Причому публічно-правові утворення, на відміну від фізичних та юридичних осіб приватного права, можуть виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного зна­чення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі держав­ній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Те, що відповідно до Закону державній реєстрації підлягають всі юридичні особи незалежно від порядку створення, організаційно-правової форми, підпорядкування, тобто й публічні юридичні особи, момент виникнення яких за раніше чинним законодавством визна­чався винесенням рішення про їх створення, в жодному разі не свід­чить про те, що не може існувати ніяких особливостей при реєстрації певного виду або організаційно-правової форми юридичної особи. Відповідно до ч. 2 ст. З вказаного Закону можуть встановлюватися особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торго­во-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок, бірж, а також інших установ та організацій).

Таким чином, державна реєстрація - одна зі стадій виникнення будь-якого виду юридичних осіб незалежно від того, яким способом останні будуть створюватися. Засновники повинні юридичне офор­мити виникнення нового суб'єкта права, для чого і передбачається його реєстрація. Причому факт подачі засновником (засновниками) відповідних документів до органів реєстрації треба розцінювати ли­ше як намір останнього (останніх) реалізувати суб'єктивне право, зокрема, на заняття підприємницькою діяльністю у певній організа-ційно-правовій формі юридичної особи, на створення благодійної ор­ганізації тощо, тобто бажання одержати визнання державою нового суб'єкта права, який буде відрізнятись від самого засновника і зможе стати учасником цивільного обороту. Звідси, відповідно до чинного законодавства, державну реєстрацію слід розглядати як «універсаль­ну» завершальну стадію порядку створення юридичної особи неза­лежно від встановленого законом способу її виникнення. Державна реєстрація призначена гарантувати відповідність тих вимог, які став­ляться до юридичних осіб певного виду, їх реальним можливостям. Тобто йдеться не про дозвільний, а про нормативно-явочний спосіб.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів законові є підста­вою для відмови у державній реєстрації цієї юридичної особи. Відмова з інших мотивів не допускається. При цьому юридична особа може бути ліквідована на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію, а та­кож учасника юридичної особи за рішенням суду про визнання недійс­ною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її ство­ренні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 110 ЦК). Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи. Установчі документи повинні викладатися письмово і підписуватися всіма учасниками (засновниками), якщо коном не встановлений інший порядок їх затвердження. Вони є ком­плектом документів встановленої законом форми, згідно з яким дося-(Іасться зовнішнє відокремлення юридичної особи від інших ;уб'єктів права за допомогою визначення найменування, місця зна­ходження, органів управління, мети діяльності тощо.

Статті 88 ЦК імперативне встановлює ті вимоги, яким повинні від-Іовідати установчі документи, виходячи з того, що вони мають різну Іравову природу. Статут, на відміну від засновницького договору, не кладається між засновниками, а затверджується ними. Але статут Ік само, як і засновницький договір, визначає правове становище ридичної особи і регулює відносини між засновниками і юридич-Іою особою, хоча і набуває юридичної сили лише з моменту реєстра-(ії останньої.

Статут - це особливий локальний нормативний акт, положення сого обов'язкові не тільки для юридичної особи, а й для її контра­ктів. Зміст статуту повинен відповідати вимогам закону, а саме міс-Іти такі дані: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, ^ресу, органи управління, їх компетенцію, порядок прийняття ними Іішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, хоча додат-сові вимоги до статуту можуть встановлюватися і ЦК, і спеціальним рконодавством. Так, відповідно до ст.154 ЦК статут акціонерного овариства має містити відомості також і про: розмір статутного ка­піталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їх номінальну вартість і кількість; права акціонерів тощо.

Засновницький договір - це цивільно-правовий договір, за прави­лом, багатосторонній, правовою метою якого є створення нового учасника цивільного обороту - юридичної особи і котрий регулює відносини між засновниками у процесі створення і діяльності юри­дичної особи.Засновницький договір є обов'язковим не тільки для засновників (учасників), а й самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. У даному договорі визначаються зобов'язання учасників створити то­вариство, порядок їх спільної діяльності щодо цього, умови передан-ня товариству майна учасників тощо (ч. 2 ст. 88 ЦК). Між тим і ЦК, і спеціальне законодавство можуть встановити й додаткові вимоги. Так, відповідно до ст. 120 ЦК засновницький договір повного това­риства повинен також містити дані про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір і порядок зміни часток кожного з учасни­ків у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. При цьому слід розрізняти засновницький договір, договір І про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 |ЦК) та договір про створення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 153 [К). Договір про заснування товариства з обмеженою відповідаль-істю та договір про створення акціонерного товариства укладають-ся тільки у тому разі, коли вказані підприємницькі товариства ство­рюється декількома особами. Вони не належать до установчих доку­ментів, а тому подання їх при здійсненні державної реєстрації не обов'язкове. Вказані договори теж цивільно-правові, але на відміну від засновницького договору мають зовсім іншу мету - визначення взаємовідносин, що виникають і тривають між засновниками до мо­менту державної реєстрації нового учасника цивільних правовідно­син - товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного то­вариства. За своєю правовою природою вони є договорами про сумісну діяльність, але мета їх інша - організувати засновників на створення юридичної особи.

Індивідуальний установчий акт - це односторонній правочин; а спільний установчий акт — багатосторонній правочин, що спрямовані на створення юридичної особи. В установчому акті вказується, перш за все, мета, визначається майно, яке засновник (а у разі його смерті -зобов'язана особа) передає установі після її державної реєстрації і котре необхідне для досягнення мети, структура управління устано­вою. Закон передбачає, що якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі з вказаних положень, їх встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію (ч. З ст. 88 ЦК).