§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи як об'єкти цивільного права

Особистими немайновими благами фізичної особи є невід'ємні від особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її мож­ливої поведінки в особистій життєдіяльності, а також у соціально­му та суспільному бутті, можливість існування {здійснення котрих забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів для забезпечення захис­ту останніх на випадок порушення або невизнання.

Стаття 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняю­ться цивільним законодавством, визнає здоров'я, життя; честь, гід­ність і ділову репутацію; ім'я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пе­ресування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; сво­бода об'єднань; безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Вказа­ний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним.

Особисті немайноьі права надають носіям останніх право вимага­ти від усіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Наприклад, праву на захист честі, гідності та ділової репутації суб'єктів цивіль­ного права кореспондує відповідний обов'язок усіх інших осіб утри­муватись від порушень прав, пов'язаних з особистими немайновими благами. Виходячи з того, що уповноваженій особі протистоїть неви-значене коло зобов'язаних осіб, обов'язки яких є пасивними (утриму­ватися від порушень особистих немайнових прав інших осіб), осо­бисті немайнові права є абсолютними.

У порівнянні з іншими абсолютними правами права на особисті немайнові блага мають специфіку. По-перше, вони є особистими, то­му що їх виникнення, реалізація та припинення безпосередньо пов'я­зані з відповідною особою. По-друге, виникнення та правова охорона останніх не залежать від волі їх носіїв. По-третє, вони є невідчужува-ними і не підлягають передачі іншим суб'єктам. По-четверте, їм при­таманний немайновий характер, тому що вони не мають економічно­го змісту та безпосереднього правового зв'язку з майновими відно­синами. По-п'яте, особисті немайнові блага передбачені цивільним правом, але у більшості випадків не підлягають детальній правовій регламентації. По-шосте, особисті немайнові блага не підлягають віндикації як об'єкти інших абсолютних прав. Віндикація є найбільш дієвим засобом захисту права власності як абсолютного права. Поши­рення речових засобів захисту абсолютних прав суперечило б сутно­сті особистих немайнових благ як невіддільних від особи.

Особисті немайнові блага фізичної особи класифікуються залежно від їх призначення у цивільному обороті. За цією підставою вони по­діляються на такі, що забезпечують:

природне існування людини - право на життя, охорону здоров'я, усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю, медичну допо-югу і медичне страхування, на інформацію про стан свого здоров'я, таємницю про стан здоров'я, безпечне для життя та здоров'я до-ілля тощо (глава 21 ЦК);

соціальне буття фізичної особи - право на ім'я, на його зміну, на икористання імені, на повагу до гідності та честі, на недоторкан­ість ділової репутації тощо (глава 22 ЦК);

автономію особистості - право на свободу та особисту недотор-нність, недоторканність особистого і сімейного життя, адвокатську ємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікар-;ьку таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таєм-листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес-юнденції, недоторканність житла, вибір місця проживання, вільне Іересування, особисті папери, власне зображення та його викорис-Іння тощо;

спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяль-:ості - право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч-:ої творчості.

Право на життя є природним, невід'ємним правом кожної людини, иходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшо­сті країн Європи, скасована смертна кара. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ", забороняє також задоволення прохання фізичної особи про при­пинення її життя (евтаназію). Право на життя треба розуміти як забез­печену законами та визначену моральними засадами суспільства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов'язане право давати нове життя (мати дітей ) і право життєздатно­го людського ембріону (зародка) бути народженим. Стосовно можли­вості визнання останнього особистим немайновим благом слід заува­жити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових правовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове жит­тя та право бути народженим, цивільне законодавство пов'язує з во­лею і волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених за­коном. Визнаючи право людського ембріону бути народженим, вагітна жінка уже в момент вирішення питання подальшої долі вагіт­ності діє як його законний представник. Чинне законодавство (ч. 6 ст. 281 ЦК) надає вагітній жінці право вирішення питання штучного переривання своєї вагітності, термін якої не перевищує 12 тижнів. У деяких випадках (за медичними та соціальними показаннями), штуч­не переривання вагітності може бути проведене і без згоди жінки. Пе­релік обставин, які дають право на переривання вагітності після спли­ву 12 тижнів з моменту її початку, встановлюється законом. При відсутності зазначених обставин вагітність у таких випадках перери­ванню не підлягає. Це правило є гарантією здійснення права жит­тєздатного людського ембріону бути народженим як необхідна скла­дова права на життя. У відповідності з ч. 7 ст. 281 ЦК повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію зародка. Згідно з ч. 5 вказаної статті ЦК стерилізація (на­слідком якої є неможливість мати дітей як для жінки, так і для чоло­віка) може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. На загальнолюдських гуманістичних засадах грунтується визначена законодавством більшості країн заборона дослідів над людськими ембріонами. Гуманістичний характер має також боротьба громад­ськості європейських країн за заборону на законодавчому рівні штуч­ного переривання вагітності, крім випадків, визначених законом, а також дослідів щодо клонування людини.

Кожна фізична особа має право на охорону здоров'я. Воно в Укра­їні забезпечується низкою організаційних та профілактичних заходів і здійснюється державними та альтернативними (наприклад, приватни­ми) закладами охорони здоров'я. Право на медичну допомогу забез­печується можливістю фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти ро­ків, вільно вибирати лікаря та метод лікування відповідно до його рекомендацій. З правом на охорону здоров'я тісно пов'язане право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК) і на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК). Чинне законодавство визначає право фізичної особи не тільки на медичну допомогу, а й на медичне страху­вання. Цілий комплекс прав має особа, яка перебуває на стаціонарно­му лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК). . Право на безпечне для життя та здоров'я довкілля забезпечується низкою природоохоронних заходів, які визначаються екологічним за­конодавством України. В ім'я нинішнього та майбутніх поколінь всі фізичні, а також юридичні особи повинні утримуватись від дій або бездіяльності, які призводять до погіршення екологічної ситуації у нашій країні.

Право на ім'я забезпечує індивідуалізацію особистості як у су­спільстві, так і у цивільному обороті, їм 'я у фізичної особи, яка є гро­мадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК). Зміст права на ім'я включає повноваження особи називати себе закріпленим за нею в ре­єстрації актів цивільного стану ім'ям в усіх сферах соціального жит­тя; право змінити ім'я, по батькові або прізвище (ст. 295 ЦК), а також визначити ім'я своїх дітей. Порядок надання імені дитині визначаєть­ся положеннями Сімейного кодексу України.

Ім'я людини нерозривно пов'язане з її особистістю і є засобом ін­дивідуалізації останньої у цивільному обороті. При здійсненні окре­мих цивільних прав фізична особа відповідно до закону має право ви­користовувати псевдонім або діяти анонімно (без вказання імені). Псевдонімом називають вигадане ім'я, яким особа користується, не маючи наміру оприлюднювати своє справжнє ім'я. Ним найчастіше користуються автори літературних творів, політики, критики, пуб­ліцисти, інші відомі особистості. Використовуючи псевдонім при здійсненні відповідних публікацій, вони переслідують мету не опри­люднювати справжнє ім'я. Слід зазначити, що у переважній біль­шості випадків добре інформованим щодо стану справ у даній сфері суспільних відносин людям відома особистість автора чи іншої осо­би, яка використовує даний псевдонім.

Стаття 297 ЦК визначає право на повагу до гідності та честі фізич­ної особи. Гідність і честь - етичні категорії. Поняття гідності вжи­вається для визначення самооцінки особи щодо належних їй мораль­них якостей та її особистих рис як людини. Дане поняття включає як складову усвідомлення індивідом своєї особистості як представника ! тієї чи іншої соціальної спільноти.

Честь виражає оцінку (визнання) моральних якостей особистості суспільством, іншими людьми, громадську значущість конкретної людини. Перебуваючи у соціумі, людина враховує відбиття обраної нею поведінки і моральних якостей на уявлення про себе з боку лю­дей, які її оточують. Таким чином, честь має важливе значення не тільки для її носія, а й для оточуючих.

Ведучи мову про зміст права на повагу до честі та гідності, слід ви­знати, що висловлювання, які принижують людину, не зменшують її значущість як особистості, її гідність. Проте такі висловлювання обра­жають її особисто, викликають у неї моральні страждання і можуть не­гативно позначитися на її престижі, репутації, оцінці як людини з погля­ду інших. Саме тому п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК визначає, що моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню, може полягати у приниженні честі, гідно­сті, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Честь і гідність є благом для людини у її стосунках з іншими людь­ми та тісно пов'язана з повагою у собі цих почуттів і особистої мо­ральної оцінки. Самооцінка поведінки та особистих рис особи мож­лива не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки рівню свого психологічного розвитку може усвідомлювати значу­щість своєї особистості.

Відомості, що впливають на честь і гідність людини, можуть бути фактичного або оціночного характеру і стосуватися її вчинків (пове­дінки) чи моральних якостей, рис. При цьому часто значна частина інформації' про людину доводиться до громадської думки у формі оцінок. Не маючи можливості визначити фактичний зміст спірних оцінок, суд повинен встановити: чи мали насправді місце факти, які стали підставою для такої оцінки.

Відомості, які порочать людину, розуміють у трьох аспектах: з точки зору їх існування (вираження), викладу (виконання) та поши­рення (доведення до інших осіб). Форма існування (вираження) відо­мостей може бути письмовою, усною, образотворчою тощо. Виклад означає манеру подання матеріалу (різку, м'яку, непристойну, гро­теск тощо). Поширення відомостей, як їх доведення до необмеженого кола інших осіб, визначає відповідний спосіб передачі інформації.

Відомостями, що принижують честь і гідність особи, є інформація, яка може перекрутити погляди на її особистість у громадській думці чи у сприйнятті окремих осіб, з точки зору додержання законів, за­гальновизнаних правил співжиття, принципів людської моралі, і не відповідає дійсності або неправдиво викладена1. Коло відомостей, що порочать особу, не підлягає визначенню в законодавстві, тому що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть принижувати, а у інших - ні. Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, ро­динного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до люди­ни, а також її самооцінка, можуть бути різними. Крім того, якщо окремі однакові факти можуть зганьбити людину з добрим ім'ям, то стосовно іншої вони не можуть вплинути на загальну моральну оцін­ку особи, яка і без цього характеризується у суспільстві негативно.

Узвичаєним є те, що до принижуючих гідність не належать Висло­влювання, які стосуються професійної діяльності іншої особи (на­приклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Не підлягають розгля­ду як такі, що принижують честь та гідність відповідної особи, критичні рецензії, негативна оцінка певних фактів, недоліків, які мали місце, якщо вони стосуються не особи автора, а створених ним образів2.

Наведене значною мірою стосується і захисту ділової репутації. Стаття 299 ЦК визначає право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Останньою є позитивна оцінка особи як кваліфі­кованого, а також добросовісного у виконанні своїх зобов'язань під­приємця або фахівця-професіонала з боку інших осіб, з якими він має ділові, професійні відносини. Найчастіше правового захисту потре­бує ділова репутація підприємців. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репута­ції чи майновим інтересам іншого підприємця, одержання, викорис­тання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди вказаній репутації визнаються недобросовісною конкуренцією. Такі дії заборонені Законом України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конку­ренції в підприємницькій діяльності»1.

Вищий господарський суд України роз'яснив поняття «поширення відомостей» як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телеба­ченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюд­нення у іншій формі, у тому числі у заявах, оголошеннях тощо2.

Не вважається протиправним поширення відомостей (за умови пе­ревірки їх достовірності), розповсюдження яких входить до складу професійних обов'язків відповідних осіб. Наприклад, згідно з поло­женнями Закону України «Про інформацію» редакція зобов'язана пе­ревірити відомості, що надійшли, про чиюсь протиправну або безвід­повідальну поведінку; і з цією метою з'ясувати їх достовірність, вико­ристовуючи відповідні джерела можливого надходження останніх.

Суб'єктом відповідальності при захисті честі та гідності є особа, яка поширила відомості, що принижують честь і гідність, незалежно від того: вона сама їх вигадала чи лише передала те, що їй повідомив хтось інший. Разом з тим для суду має значення джерело одержання відомостей такою особою. Так, якщо громадянин передає відомості, які стали загальновідомі через радіо, телебачення, пресу, то очевид­но, що залучати як відповідача необхідно не цього громадянина, яким міг би стати кожний, хто прослухав передачу або прочитав статтю, а автора такої передачі чи публікації. При неможливості встановлення або притягнення до відповідальності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку окремого провадження - про встановлення факту невідповідності по­ширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення тому, що їх встановлення має наслідком право на відновлення доброї репутації потерпілої особи.

Стаття 275 ЦК визначає можливість захисту особистого немайно-вого права особи. Способи захисту особистих немайнових прав у від­повідності з вказаною статтею викладені у статтях 16,17 ЦК. Можли­вість поновлення порушеного особистого немайнового права визна­чає ст. 276 ЦК. Поновленням особистого немайнового права є віднов­лення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 277 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інфор­мації. Потерпілий або його спадкоємці у відповідності з вказаною нормою мають право на відповідь, а також на спростування неправ­дивої інформації. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність дійсності поширених відомостей. Обов'язок спрос­тування покладається на відповідача. За загальним правилом відомо сті, що принижують особу, повинні спростовуватись у спосіб, най­більш близький до того, яким вони були поширені (шляхом публі­кації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни офіційного доку­мента тощо).

Якщо відомості, що порочать честь і гідність, були опубліковані у пресі, обов'язок написати спростування покладається на автора, а обов'язок його опублікувати - на редакцію. Законодавче встановле­но, що відомості, розміщені у пресі, також у ній спростовуються. Від­повідно до ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»1 спростування повинно бути надруко­ване у тій же газеті або журналі, що друкували невірні відомості, у спеціальній рубриці чи на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: у газеті — не пізніше місяця з дня на­брання рішенням законної сили, у інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску. Якщо редакція друкованого засобу масової інформації не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявни­ка опублікувати їх спростування у найближчому випуску друковано­го засобу чи зробити це за власною ініціативою.

Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати об­сяг фрагмента, який спростовується, опублікованого повідомлення або матеріалу. Встановлено заборону вимагати, щоб спростування було менше половини стандартної сторінки друкованого тексту. Ско­рочення чи інші зміни у тексті спростування заявника без його згоди не допускаються. Законом передбачений місячний строк від дня над­ходження вимоги, протягом якого редакція зобов'язана: опубліку­вати спростування; письмово сповістити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його пуб­лікації із зазначенням підстав відмови. В останньому випадку, а та­кож при порушенні порядку публікації заявник має право звернутися зі скаргою до суду. Якщо відомості опубліковані у книзі, суд повинен у відповідному рішенні вказати спосіб спростування і періодичне ви­дання, у якому воно буде розміщене. Текст спростування суд не за-їверджує, але у необхідних випадках він може його викласти2.

Крім спростування відомостей, що принижують честь, гідність і Ділову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також врахування майнових і не-иайнових інтересів, які при цьому можуть бути порушені. Таким ін­тересами, зокрема, можуть бути:

1) довіра до особи його контрагентів (як наявних, так і потенц них); 2) добра репутація; 3) втрата клієнтури фізичної особи-підщ ємця; 4) родинні стосунки; 5) претензія на певне суспільне станови] і визнання.

Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси осо( що тісно пов'язані між собою, оскільки у формі відшкодування ». ральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію в шкодозується у крайньому разі потенційна майнова шкода. Справ часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки: побігти поширенню відомостей та даних, які компрометують особу майбутньому.

Слід зазначити, що особисті немайнові права можуть належати' кож юридичним особам, їх коло значно вужче, ніж коло особистих І майнових благ фізичних осіб. Особистим немайновим благом є пра юридичної особи на найменування (ч. 1 ст. 90 ЦК), на зміну найме? вання (ч. 4 ст. 90 ЦК). Право на комерційне (фірмове) найменуванні відповідності з ч. 2 ст. 90 ЦК мають тільки підприємницькі товарі тва. У відповідності зі ст. 94 ЦК юридична особа має право на недої рканність її ділової репутації, на інформацію та інші особисті немг нові права. Зокрема, вона має право на комерційну таємницю, коне денційну інформацію, таємницю службових телефонних розмов співробітників, таємницю службової телеграфної та іншої кореспс денції, право на свободу літературної й технічної творчості (резуль' том якої, наприклад, може бути виникнення та здійснення прав службові винаходи). Перелік особистих немайнових прав юридичі особи, як і фізичної, не може бути вичерпним.