§ 4. Принципи цивільиого права

Хоча принципам права у науковій літературі і приділялась певна увага, але останні майже не розглядалися як складова, що у сукупно­сті з предметом та функціями е чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі. При цьому саме принципи визначають зміст норм raлyзi права, iT місце, роль і призначення у системі права, мають важливе значення для побудови нормативноі основи галузі прав та їі застосуванняз. Як слушно зазначаегься у літературі, без них немож­ливо створювати право і вдосконалювати правове регулювання, ос­кільки незрозумілим буде його зміст.

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Хоча ст. 3 вньому присвячена загальним засадам цивільного законодавства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з при­нципами цивільного права5.

Загальннми засадамн (далі - принципами) цивільного законода­вства (цивільиого права) е: неприпусrимість свавільного втручан­ня у сферу особистого житrя людинн; неприпустиміеть позбавлен­ня праsа власності, крілч випадків, ветановлених Конституціею Украіни та законом; свобода договору; свобода підпрнемницької діяльності, не заборонена законом; судовий захисг цивільного пра­ва та інтересу, справедливість, добросовісніеть і розумніrгь.

Між тим вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного пе­реліку принципів цивільного права. З цього приводу доречно згадати С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі пра­ва ми повинні виявити у самих нормах, що складають у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульонані, вони ма­ ють бути виявлені, виходячи із загального змісry норм1. Зокрема, ста­новлення незалежної та суверенної України як правової держави, що зоріентована на принципи життя громадянського суспільства, демок­ратичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, об­умовили, пгрш за все, створення принципу сrужіння держави грома­дянському суспільству. Так, відпоиідно до ст. 3 Конституції людина, їі життя і здоров'я, честь та rідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і обов'язки людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. держава відповідае перед людиною за свою діяльність. Ут­вердження і забезпечення прав та свобод людини е головним обов'яз­ком держави.

Звідси, принципи цивільного права - це не тільки чинник, що доз­воляе виокремити цю галузь права, а й у рамках - робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної по­ведінки учасників цивільно-правових відносинз.

Розглянемо кожен з принцишв цивільнот права окремо.Приицип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно­вої самостійності учасииків цнвільник відноснн. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність - основне начало, яке пронизуе усю систему цивільного правад і означае таке становище учасників, де воля одного з них не запежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа - самостійні у прийнятri тих чи інших рішень,

Безумовно, даний принцип не е абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбуваеться лише у випад­ках, передбачених законом (наприклад, відповідно до іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) вїдповідно до закону, яким в даному разі е Земель­ний кодекс України5 ї зrідно з яким ці особи можуть набувати право власностї на такі ділянки тільки несільськогосподарського призна­чення тощо (статті 81-91 ЗК).Принцип непрнпустнмості свавільного втручання у сферу осо­бнстого житгя люднян. Норми цивільного права як приватного пра­ ва завжди спрямовані на забезпечення приватних іитересів учасників цивіпьних відюсин. Виходячи з цього, діхто, за аинятком випадкіз, передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема, охороняеться таемниця особистого жигтя (ст. 301 ЦК), ко­респонденції (ст. 30 ЦК), стану здоров'я (ст. 286 ЦК) тощо. Непри­пустимїсть свавільного втручання в приватні справи означае заборо­ну нг тільки для публічних утворень, а, навіть, для батьків (напри­клад, впливати на діездатну особу стосовно розпорядження нею свої­ми доходами, заробі•гком тощо).

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлеиня права власності), Bin знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користуаання та розпорядження своїм майном, які він здійснюе вїдповідно до закону за своею волею, неза­лежно вїд волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівнї умо­ви здійснення своїх прав, а держава не втручаеться у їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи об­межений у його здійсненні (статті 316-317, 319, ч. 1 ст. 321 ЦК).

Між тим можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, евободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якоеті землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів цдодо збере­ження пам'яток історії і культури, у противному разі він може бути позбавлений ціеї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені зайорони та обмеження застосовуються лише як заходи захисту публічних інтересів.

Приицип свободи договору. І. О. Покровський називав цей прин­цип головною засадою цивільного права, одним з наріжних каменів всього сучасного цивільного устрою2. Відповідно до ст. 626 ЦК сто­рони е вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначен­ні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодав­ства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як перед­бачену законом одну з основних засад цивільного права, що встанов­люе для суб'ектів договірних відносин свободу: вибору контрагентів; свободу укладення договору певного виду;визначення умов догово­ру. Причому свобода договору проявляеться навіть у тому, що сторо­ни можуть укладати не тільки Ti договори, які передбачені актами ци­ вільного законодавства, а й договори, у яких містяzъся елементи різних договорів (змішані договори - ч. 2 ст. 628 ЦК).

Між тхм закон може обмежувати свободу договору для захисту більш слабшої сторони або для захисту публічиих інтересів. Наприк­лад, підприемець під страхом спонукання його до укладення догово­ру в судовому порядху не мае права відмовитхся від укладення пуб­лічного договору за наявності у ньото можливості надання спожи­вачеві відповідних товарів (робіт, послуг) - ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'яз­кові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5 ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободн підпрнемницької діяльиості. Підприемництво може здійснюватхся у будь-якій з організаційних форм, передбачеюпс законом. При цьому суб'екти підприемницької діяльності мають пра­во на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяль­ність, що не суперечить законодавсгву, відповідно до потреб ринку із збереженням комерційної таемниці тощо. Але при цьому саме у сфері підприемницької діяльності повинен бути встановлений баланс сво­боди суб'ектїв такої діяльності і методів регулювання останньої з бо­ку ві,цповідних державних органів. Інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тхм, щоб унеможливити не тільки необrрунтовані перевір­ки їх з боку і безпідставне втручання у підприемницьку діяльність суб'ектів останньої, а й унеможливити утворення монопольного ета­новища будь-кого із суб'ектів вказаної діяльності, не допустити обме­ження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси епожи­вачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захнсту цнвіrlьного права та інтересу. Відпо­відно до ст. 15 ЦК кожна особа мае право на эахист свого цивільнот права у разі йот порушення, невизнання або оспорювання, а також захист Fнтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за­конодавства. Захищеність - необхідна складова права. Між тим захист цивільних прав мае особливості, до яких слід віднести: абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може зверта­тися до суду за захистом свого особистого немайнового або майново­го права й інтересу (ст. 15 ЦК);можливість самій особі вирішувати питання щодо захисту свого права, оскільки звернення за захистом - це ії право, а не обов'язок; наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи дер­жавної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК)• можливість до самозахисгу, тобто застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним заса­дам суспільства (ст. 19 ЦК);універсальність способів захисту, що повною мірою відповідае аб­ солютному характеру захисту і полягае у тому, що певний з способів захисту може бутх застосований незалежно від того, передбачений він чи Hi законодавством (або договором) стосовно певнот правопо­рушення. До універсальних способів захисту слід віднести - визнан­ня права; припинення дії, яка порушуе право; відновлення станови­ща, що існувало до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК).

Між тим існують також і такі способи захисту прав та інтересів: за­вдаток (статrі 570-571 ЦК), відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосовуються fume у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не е вичерпним і суд може захистити ци­вільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором чи законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцнп справедливості, добросовісності та розумності. Поча­ток даний принцип бере ще з періоду Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (Д. 39.3.2.), а Ульпіан наполягав: «коли право су­перечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не ефораryлював принцип добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. З ст. 23 тощо, дозволяе стверджувати, що за допомогою та­ких категорій як добросовісність, розумнїсть, справедливість закон встановлюе межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку осганніх1. Добросовісність і недо­бросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправед­ливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі ви­падках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передба­чае: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозуиного здійснення особою свого права, вважаеться, що по­ведінка особи е добросовісною та розумною, коли інше не ветановле­но судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов'язань та повага і довіра до контрагентів за зо­бов'язаннями, а розумність як дії, що здійснила 6 у конкретній ситу­ ації людина, яка мае нормальний, середній рівень інтелекта, знання та житгевий досвід2. Справедливість - це здійснення своїх прав і вико­нання зобов'язань на законних та чесних підставах.

ІІід системою права розуміють обумовлене економічним і соціаль­ним устроем суспільства внутрішне об'еднання в узгоджене, підпо­рядковане і едине ціле правових норм і одночасний їк поділ на відпо­віднї галузі, котрі як такі відносно самостійні, vсталені і автономно функціонуючі. Структуру системи права складають норми права, ін­ститути права, підгалузі та галузі права.

Система цивільного права-це сукупність окремих частин-під­галузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм, що зна­ходяться у внутрішньому логічному зв'язку та залежності між собою.Структура системи цивільного права визначаеться особливостями

тих відносин, що нею регулюються, а ії елементами е цивільно-пра­вові норми, інститути, субінститути й підгалузі.

Цивільно-правові норми - правові приписи, які регулюють осо­бисті немайнові і майнові відносини їх учасникїв. Наприклад, фізич­на асоба-підприемець, яка неспроможназадовольнити вимоги креди­торїв, пов'язані із здійсненням нею підприемницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом; представництво, що грунтуеться на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Цивільно-правовий інrгитут - це певні групи цивільно-право­вих норм, що регулюють одноріднї відносини. Наприклад, такий ін­ститут, як юри.дична особа, регулюе вїдносини, пов'язані зі створен­ням; організаційно-правовими формами, правовим стаryсом юридич­них осіб приватного права.

Субінститут - складова цивільно-правового інституту, яка е гру­пою цивїльно-правових норм, що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту. наприклад, інститут купівлі-продажу мае такі субїнститути: роздрібна купівля-продаж., поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приеднану мережу, міну, А їнституг віlппко­дування шкоди містить, наприклад, такі субінститути; відшкодуван­ня шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків това.рів, робіт (послуг). ІнсиТути і субінститути мають загальні положения, що свідчить про юридичну однорідність цивільних норм, які ними охоплюються1.

Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відносини, складають цівільного права.Вважаємо, у цивільному праві України існуе п'ять таких підгалузей, а саме: Особисті немай­нові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майне; Право інтелектуальної власності; Зобов'язальне право; Спад­кове право. Наприклад, право інтелектуальної власності поеднуе де­кілька юридичних інс~итутів, а саме інститут авторського права та інститут патентного права. Така підгалузь як спадкове право - інсти­тут спадкування за заповітом й інститут спадкування за законом. Зо­бов'язальне право складаеться з двох інститутів - договірнот права (договірних зобов'язань) та недоговірних зобов'язань, які усвою чер­гу поділяються на субінститути. Так, недоговірні зобов'язання міс­тять у своїй сrруктурі, зокрема, ті, що виникають з односторонніх правочинів, деліктні зобов'язання тощо.

Цивільне право України побудовано за пандекгною системою (pandectae - всеохоплюючий)1, тобто структуровано таким чином, що вся система поділяеться на дві частини - Загальну та Особливу2. Загальну частину складають норми про: цивільне право як приватне право, коло цивільних відносин; джерела цивільного права; учасни­ків цивільних відносин, об'екти цивільних відносин, підстави виник­нення цивільних прав і цивільних обов'язків; угоди, представництво і довіреність, строки тощо. Норми Загальної частини застосовуються до всіх цивільних відносин, поширюються на всі підгалузі, інститути та субінститути, що дозволяе не включати в останні правила, які вже містяться у Загальній частинї. Мїж тим кожна з підгалузей та, навіть, окремі інститути мають свої загальні положення. Наприклад, загаль­ні положення мають такі інститутн як право власності, інститут речо­вих прав на чуже майно, інститут послуг, інститут відшкодування шкоди тощо.

Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про; осо­бисті немайнові права фізичної особи; право власності та іншї речові права; право інтелектуальної власностї; зобов'язальне право; спадко­ве право.

Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від си­етеми ЦК та інших кодифікованих актів (Кодексу торговельного мо­реплавства, Житлового кодексу тощо), які е лише зовнішньою фор­мою цивільного права і представляють собою зведені, внутрішньо узгоджені акти цивиьного законодавства, що з максимальною повно­тою охоплюють певиу комплексну підгалузь суспільних відносин

АКТИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА