§ 2. Романо-германська цивільно-правова система

Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім'я континентального права) об'єднує багато держав Єв­ропейського континенту (за винятком Великобританії), а також вели­чезне число держав, які розташовані у інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Ближній і Далекий Схід)) і котрі в силу колонізації або через рецепцію сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Пра­во держав, що входять у названу правову сім'ю, поєднує таке загаль­не явище як рецепція права Древнього Риму, яка стала визначальним у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні рома-но-германська цивільно-правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою зв'язаний з римським правом. Сприйняв­ши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції римського права, будучи результа­том його якісного розвитку, але аж ніяк не його копією.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундамен­тальний поділ права на приватне й публічне. Представниками рома-но-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов'язковим учасником яких є суб'єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право по-кликане забезпечувати і захищати інтереси юридичне рівних приват­них осіб, регулюючи відносини лише між названими суб'єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім'ї очевидно, що відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві їм проблеми, і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між при­ватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть Луги зважені на Однакових вагах»1.

Однак, який диференціюючий критерій не був би обраний, тради-ційно основу приватного права складає цивільне право. А часом ці І срміни правознавці романо-германської правової сім'ї використову­ють як синоніми.

Характерний раніше для континентальної правової сім'ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове пра-во, породжений специфікою історичного розвитку відносин, які скла-дали предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за цими - доктрини цивільного й торгового права. Між тим з другої по­ловини XIX ст. почався процес «комерціалізації» цивільного права, коли ряд принципів й інститутів торгового права поступово втрачали тільки їм притаманну специфіку (особливість суб'єктного складу торгових відносин, мета участі суб'єктів у відносинах тощо) і «поглиналися» цивільним правом. У результаті в законодавстві окремих

країн з'явилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання

приватно-правових відносин, що полягала у включенні норм торго-вого права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 р., Зобов'язальний кодекс Швейцарії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та інші). То­му, незважаючи на збереження в ряді держав романо-германської правової сім'ї чинних торгових кодексів, правники зазначають про мгальну спрямованість вектора розвитку приватного права до уні­фікації приватно-правового регулювання в рамках цивільного права. Зокрема, в Німеччині торгове право - частина цивільного права, що становить спеціальне приватне право комерсантів. Загальні норми цивільного права є основою і передумовою торгового права.

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Конти­нентальна правова система розвивалася у рамках багатонаціональної Європи, представленої багатьма державами, що мають свої неповтор­ні правові традиції й особливості. Тому на її формування впливали різні національні університетські «школи» права (наприклад, галль­ська, німецька, іберійська, італійська тощо). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими у XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю багатьох загальних ознак цивіль­ному праву названих країн властиві деякі значні відмінності, що да­ють підстави розглядати їх як певним чином відокремлені цивіль­но-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших держав, що входять у романо-гер-манську правову сім'ю.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугу­вало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і ні­мецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літера­турного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Фран­цузький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом На-полеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (регзоше); б) речі (тез); в) позови (асйопез). Згідно з нею і здій­снюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Ци­вільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга П «Про майно і різні видозміни власності» присвя­чена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право і низку інших положень.

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке ци­вільне уложення 1896 р. (далі НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'я­зана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектнєтів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові (асііопез іп гепі) і особисті (асіїопез т регзопат). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов'я- ІплІ.ні, що лягло в основу пандектної системи1. Крім того, розробни­ки НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані нор­ми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і ГК оливу частину, яка містить норми окремих інститутів - зобов'я­зального, речового, сімейного і спадкового права.

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континен­тальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до система­тизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпірично­му підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції с прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеч­чині - її супротивники»).

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося і розвивалося в університетах у процесі вив­чення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропоновани­ми законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула і на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-правой акт -закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаго:я винятково органами законодавчої влади, будучи формально-виз-аченими нормативно-правовими актами, покликані охопити всі ас-екти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі ідлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законо­давстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони містять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким власти-їий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлу­мачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до Конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному «онкретному випадку.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: конститу­ції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верх­ній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила,закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційністю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні ко­декси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юри­дичне та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація ци­вільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнарод­ні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших пра­вових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правфвої сім'ї принципу (який у деяких державах зведе­ний у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні дого­вори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повин­ні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм зна­ченням прирівнюються до конституції та конституційних законів.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Європи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними ор­ганами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегова­ного законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів мо­же відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же дер­жавах (наприклад — ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосо­вується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону».

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин- нип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоря­ються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивіду-ально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика це є джерелом права, а прецеденте право в романо-германській пра­вовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом по­ступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією їростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення судцями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників су­дової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак ви­ражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (ціл­ком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі.

Доктрина цивільного права в XIII — XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розроблення основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права. Проте не можна примен­шувати хоча і непрямий, але важливий вплив доктрини на законопро-ск гну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислен­ня правознавців держав романо-германської правової сім'ї, що вияв­ляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систе­матизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб'єкти, речове та зобов'язальне право тощо).

Суб'єктами цивільного права є люди чи їх об'єднання та орга­нізації, що, відповідно, іменуються фізичними і юридичними особа­ми. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності і діє-Ідатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови виникнен­ня і припинення. Значна увага доктриною й законодавцем при­діляється інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою для того, щоб забезпечити більшу визначеність у юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і у правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх деталь­но розроблений інститут законного представництва.

Введення терміна «юридична всоба» у науковий обіг, виділення її ОІІІак, розроблення різних теорій стосовно її сутності є заслугою док­трини цивільного права держав романо-германської правової системи.

Континентальним правом запропонована класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяються юридичні особи приватного •права і юридичні особи публічного права. У свою чергу юридичні осо-, -би приватного права поділяються на: корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організацій належать різноманітні види господарських товариств (які групують-'ся вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відпо-"ВЇдальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою і, одночасно, легальною вимо­гою, що висувається до створюваних корпорацій.

Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, "При цьому спеціального правоздатністю останнім часом володіють Чшекомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб 'основною тенденцією є легалізації їх правоздатності як загальної.

Характерним для цієї правової системи є групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи - речове і зо­бов'язальне право1.

7 Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відносигн, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ са-Тйостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаю­ться як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку ре­чових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких пра­вомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Ре­чові права поділяються на право власності і права на чужі речі (воло­діння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власно­сті. Право власності - це речове право, що характеризується най­більш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроко­вим пануванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі, як до своєї, обмеження якого допускається лише у передбачених зако­ном випадках і порядку. В наведеному вище визначенні зосереджені практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континенталь­не право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панува­ла у епоху феодалізму, і виходить з принципу, який сягає до римсько­го права. Відповідно до останнього неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим у порівнянні зі зміс­том права власності, крім того їх здійснення залежить не тільки віл молі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежую­ться їхнім установленням.

Спираючись на римське право, доктрина у країнах романо-герман-ської правової сім'ї створила зобов'язальне право, яке окремі дослід­ники зважають центральним розділом цивільного права, головним обєктом юридичної науки1. Основним у зобов'язальному праві є по­няті я зобов'язання. Зобов'язання у континентальному праві - це пра-•овідношення, у якому на одну особу (боржника) покладений обов'я-юк вчинити певні дії чи утриматися від їх здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють наступні підстави виникнення юбов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх - за­кон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу розроблена чітка система таких юридичних фактів як договір і делікт. Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом римського приватного права і передбачають як універ-гшіьне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права і обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що складають спадщину, певній особі (особам) пе­редається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (мнгулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за за-коном. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випад-мх, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визна­ється повністю недійсним, чи коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосується лише певної частини майна тощо), встановлюються певні Групи (черги, парантели, розряди) осіб, котрі закликаються до спад-к мшння. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються »к оби, вказані у заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізич­ної особи на випадок смерті належним їй майном, яке робиться у пе­редбаченій законом формі. У різних державах передбачені неоднако­ві форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публіч­ного акту тощо.