§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права- одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах.

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй дого­вором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому

застосування положень актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру диспозиції норми, яка буде застосовувати­ся - диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» пра­вило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначе­ним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положен­ня, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, і але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у II договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої

відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленіс­тю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК} тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують шввні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений ха­рактер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допуска-

- еться» тощо).

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здійсненні цивільних прав та обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законо­давства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позов­ну давність, встановлену законом; у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переве­дення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «пише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивіль­ного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Для регулювання деяких суспільних від-

носин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов'язані з оборо­том цінних паперів, чи відносини, пов'язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначе­ності у законі.

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формують­ся і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, тер­мінів, які за неоднакових умов різні суб'єкти можуть розуміти досить

неоднозначне. Тому в праві застосовується такий прийом як тлума­чення актів цивільного законодавства, що надає можливість забезпе­чити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відно­син, конкретної життєвої ситуації.

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно-правову) - це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з ме­тою правильного застосування і реалізації останньої.

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та спо­собів. Спосіб тлумачення це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів4. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення5, у відповідності з якими вони поділяються залежно від: способу тлумачення, суб'єктів тлума­чення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і гра­матичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з'ясовується на підставі виявлення її системних зв'яз­ків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, посилальних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргумен­тів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагу­вання, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб'єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофі­ційне. Неофіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом права, а його результати не є фор­мально-обов'язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з'ясування, усвідомлення норматив­них положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктривальне (науково обґрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юри­дичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи на­уково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов'язковим, однак його вплив на з'ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, яке здійс­нюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з'ясування, і тлумачення-роз'яснення. Між тим ре­зультат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нор­мативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного Значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер-претаційних, є обов'язковими лише в тому розумінні, що містять Офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми1.

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне2 та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення - це тлумачення ци­вільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб'єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення - це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що наймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Консти-Іщ органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення онституції та законів, є Конституційний Суд України (далі — Кон-Іституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповід­ності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивіль-мо-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов'яз-, новими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України.

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації рми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду України; має право давати роз'яснення з питань судової практики, яке є обо'язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розрахова­не тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз'яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, будучи обов'язковим до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз'яснення не має обов'язкового характеру для всіх інших су­дових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється - на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поши­рювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасни­ками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і, навіть, охоплюються понят­тям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 яко­го присвячений участі держави Україна, АРК і територіальних гро­мад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення по­лягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (пов­ноліття). Між тим, використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бу­ти надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір'ю або батьком дитини.

Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, |цо у процесі державного правозастосування можуть виникати ситу­ації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнен­ня такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхід­нії для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві1. Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована анало­гія1: аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.І ст.8 ЦК).

Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або дого­вором. Виходячи з цього, посилання в ч. 2 ст. 109 ЦК, яка регулює відно­сини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють від­носини, які виникають при припиненні юридичної особи (чч. 1, 2 та ч. 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеться про застосування аналогії закону. В даному разі застосовується при­йом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК.

Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому, є так зване субсидіарне (додаткове) застосування актів цивільного за­конодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказаних прийомів полягає у тому, що, як і при аналогії за­кону, так і при субсидіарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситу­ацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначеними прийомами існують відмінно­сті, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у то­му, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права2. Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі — СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими чле­нами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відпо­відними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Таким чином, субсидіарне застосування норм права своєю характер­ною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема, ї цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних відносин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидіарного застосування є те, що ' воно ґрунтується на схожості також у методах правового регулюван­ня1. Так, і цивільному, і сімейному праву притаманний диспозитив­ний (координаційний, приватно-правовий) метод правового регулю­вання.

Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія пра­ва - це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (при відсутності можливості застосувати ана­логію закону), інших актів цивільного законодавства або договору відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч .2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже раніше зазна­чалося, закріплені у ст. З ЦК.