45. Загальна характеристика розвитку філософсьокої думки в ку

Восени1834 р. першим у Київському університеті розпочав свою роботу філософський факультет, де згідно зі статутом було відкрито 13 кафедр.

Кафедру філософії очолив тоді професор О. М. Новицький. Але викладання філософії у новоствореному університеті тривало недовго. Викриття у Києві Кирило-Мефодіївського товариства призвело до того, що в 1849 р. було заборонено викладання філософії. Кафедра філософії була загальноуніверситетською і забезпечувала читання лекцій з логіки, психології, історії філософії з природним правом. З іменами М. Максимовича та О. Новицького пов´язане становлення професійної філософії в Університеті Св. Володимира. Праці Максимовича мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства, збагнути зв´язок філософії з природознавством та іншими науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань, творчий потенціал. Однак, відчуваючи до філософії скептично-негативне ставлення навіть серед освічених представників суспільства, нерідко й сам у приватних бесідах критично висловлювався щодо філософських теорій і навіть заперечував доцільність викладання історії філософії в університетах. Незважаючи на це, моральна атмосфера в університеті за його ректорства, вимоги конкретного історичного підходу до вивчення природи, феномену культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня розвитку науки того часу, її системного критичного переосмислення, які він демонстрував у своїх лекціях та наукових працях, істотно вплинули на сприйняття студентами нових ідей світової філософсько-суспільної думки. Перу українського філософа Ореста Новицького (1806—1884) належать праці: «Про духобори» (1831); «Про первісний переклад священного письма на слов´янську мову» (1837); «Про зауваження щодо філософії в теоретичному і практичному аспектах, їх силу і важливість» (1837); «Про розум як вищу пізнавальну властивість» (1840); «Керівництво до логіки» (1844); «Коротке керівництво до логіки з попереднім нарисом психології» (1844); «Поступовий розвиток древніх філософських учень у зв´язку з розвитком язичницьких вірувань» (1860—1861). Настанови Новицького певною мірою зумовили розуміння історико-філософського процесу філософами-професіоналами не тільки Київської академічної школи (С. Гогоцький, П. Юркевич), а знайшли своє втілення у філософії всеєдності В. Соловйова, в пошуках представників філософії російського духовного ренесансу кінця XIX — початку XX ст. — Є. і С. Трубецьких, С. Булгакова, П. Флоренського, В. Розанова, Л. Карсавіна, М. Бердяева та ін. Сильвестр Гогоцький (1813—1889) належав до тієї когорти вітчизняних філософів, які через осмислення надбань західноєвропейської філософії, зокрема І. Канта та Г.-В.-Ф. Гегеля, прокладали шлях до нового філософування, обстоюючи цінність і самоцінність філософії у період загострення кризи. У цьому плані він пішов далі не лише від своїх попередників (І. Скворцова, В. Карпова), а й сучасників (О. Новицького). Філософські погляди українського і російського філософа Олексія Козлова (1831—1901) змінювалися в процесі його творчості, пройшовши шлях від матеріалізму і позитивізму до створення своєрідної системи панпсихізму (вчення, яке стверджує, що все існуюче має душу), а в останні роки життя — до визнання примату релігії над філософією, хоча він не сприймав російської святості і моралізаторства. Філософ вважав, що тільки філософія здатна протистояти моральній та інтелектуальній анархії, яка почала формуватися в тогочасному суспільстві. Однак, на його думку, це не під силу ні емпіричному позитивізму, ні панлогізму німецької класичної філософії, зокрема Гегеля, оскільки перший зводить філософське знання до конкретно наукового, другий підпорядковує його всезагальності, тоді як свідомість, мислення завжди індивідуальні, особистісні. Щоб філософія виконувала своє завдання, слід чітко усвідомити, у чому її сутність, який її предмет, і створити таку систему, яка б здолала названі недоліки. Інший філософський напрям в Університеті Св. Володимира представляв український філософ Олексій Гіляров (1855—1938). Перу О. Гілярова належать праці: «Платонізм як підґрунтя сучасного світогляду у зв´язку з питаннями і завданнями філософії» (1887), «Значення філософії» (1888), «Передсмертні думи XIX ст. у Франції. Досвід світорозуміння сучасної Франції в їі великих літературних творах» (1901), «Вступ до філософії» (1907), «Лекції з історії Нової філософії» (1915), «Філософія в ії сутності, історії і значенні» (1916), «Керівництво з вивчення філософії», декілька бібліографічних посібників з нової західноєвропейської філософії. За радянських часів праці О. Гілярова як «останнього оплоту ідеалізму», «ворожого елементу у ВУАН» не видавали.