Довідник_2014

монархами й урядами багатьох німецьких держав. У відповідь були здійснені спроби захистити Конституцію: спалахнули збройні народні повстання у Дрездені, Рейнській області, Пфальці та Бадені. Але всі вони були придушені, а парламент розігнано. У червні 1849 р. розпущено і Національні збори Пруссії. Революція зазнала поразки і не вирішила головних завдань: національного об'єднання Німеччини, ліквідації монархії та всіх пережитків феодального ладу Пруссії.

Соціально-економічна і політична криза у другій половині 40-х рр. XIX ст. в італійських державах та в австрійських володіннях Італії у 1848 – 1849 рр. переросла у бурхливі революційні потрясіння. Політична роздробленість, тиранія дрібних монархів, панування дворянства, залежність селян від поміщиків, свавілля чиновників і поліції гальмували подальший економічний розвиток країни, обурювали буржуазію та народ.

Революція розпочалася з народного повстання 1848 р. у м. Палермо на о. Сицилія, потім поширилася на Неаполітанське королівство і Північ Італії. У кількох державах було проголошено конституції.

Згодом повстання вибухнуло у Ломбардії та Венеціанській області. У Венеціанській області було проголошено республіку, а з головного міста Ломбардії – Мілана – вигнано австрійські війська. Проти Австрійської імперії виступив король П'ємонту, війська Австрії розгромили його, а також придушили революцію у Венеції. Після цих успіхів Австрії у Неаполі король скасував Конституцію і розпочав репресії проти демократичних сил.

На початку 1849 р. народне повстання вибухнуло в Римі. Римська область була проголошена республікою. Папа Римський Пій IX звернувся по допомогу до президента Французької республіки Луї Наполеона, і той надіслав війська. Оборону Рима очолив відомий революціонер-демократ Джузеппе Гарібальді. Незважаючи на героїчний опір республіканців, світська влада Папи за допомогою французьких багнетів була відновлена.

Революція зазнала поразки, проте істотно розхитала підвалини феодалізму та абсолютизму.

У багатонаціональній Австрійській імперії метою революційного руху була не лише боротьба проти феодально-абсолютистських порядків, а й визволення народів від національного гноблення. Із понад 34 млн. населення більше половини становили слов'яни (чехи, словаки, хорвати, поляки, українці), близько 5 млн. – угорці, стільки ж – італійці та хорвати. Тому фактично революцію в імперії складали революційні рухи безпосередньо в Австрії, Чехії та Угорщині.

Економічна криза 1846 р., неврожайні 1846 – 1847 рр., дорожнеча, безробіття створили вибухонебезпечну ситуацію. Революція в Австрії розпочалася у березні з демонстрацій та стихійних мітингів віденської бідноти, студентів, ремісників. На вулицях були споруджені барикади, спалахнули сутички з військами. Глава уряду Меттерніх пішов у відставку. Уряд підготував проект конституції, в якому проголошувалися свобода слова, друку, зборів і передбачалося створення двопалатного парламенту. Однак за імператором (Францом-Йосифом І) зберігалися суттєві права. У

відповідь на спробу відновлення абсолютизму віденські демократи створили революційний орган – Політичний комітет Національної гвардії. Спроби розпустити гвардію зустріли збройну відсіч. Імператор і уряд таємно втекли зі столиці.

1848 р. напад австрійських солдат на мирну демонстрацію пражан став причиною повстання в Празі, що було жорстоко придушене.

Імператор вирішив розправитися з революційною Угорщиною. Однак спроба направити з Відня австрійські війська проти Угорщини стала сигналом для збройного повстання робітників, ремісників, студентів столиці. З 6 жовтня по 1 листопада повстанці утримували Відень у своїх руках, але були розгромлені урядовими військами. Загони революційної Угорщини, що поспішали на допомогу повстанцям Відня, також зазнали поразки.

Революція в Угорщині розпочалася у березні 1848 р. її рушійною силою були робітники, ремісники, студенти та демократична інтелігенція угорської столиці Пешта під керівництвом поета Шандора Петефі. Імператор був змушений визнати демократичні свободи, проголошені повсталими. Але після розгрому віденського повстання він вислав війська до Угорщини і скасував її автономію. Тоді угорський парламент проголосив Угорщину незалежною і створив революційний уряд.

Опором імператорським військам керував Комітет оборони на чолі з Лайошом Кошутом. Навесні 1849 р. австрійські війська були розбиті. Тоді імператор звернувся до російського царя Миколи І за допомогою. Долю революційної Угорщини вирішило вторгнення на її територію російської армії. 1849 р. основні сили угорської армії склали зброю.

Революційні рухи 1848 – 1849 рр. в інших європейських країнах – Бельгії, Іспанії, Швейцарії – також зазнали поразки.

Загалом революції 1848 – 1849 рр. не змінили устрій в Європі: збереглися монархії, роздробленість Німеччини та Італії, Чехія та Угорщина залишились у складі Австро-Угорської імперії.

ЕПОХА РІСОРДЖИМЕНТО В ІТАЛІЇ

Після невдалої спроби об'єднати Італію під час революції 1848 – 1849 рр. країна знову виявилася розділеною, а значна частина Півночі була під австрійською окупацією. У Римі (Папська область) знаходилися французькі війська. У всіх державах конституції та ліберальні закони, що їх народ домігся під час революції 1848 – 1849 рр., було скасовано. Повсюдно влада вдавалася до репресій та гонінь на діячів і учасників революційних подій. Відбувалася консервація феодально-абсолютистських порядків, а надто в Неаполітанському королівстві. Млява економічна політика абсолютистських режимів стала однією з причин застою або дуже повільного господарського розвитку більшості італійських держав. У 1839 р. в Італії було збудовано першу залізницю, але до 1859 р. тут діяло всього 1800 км залізниць, з них близько половини припадало на П'ємонт. Жодна з цих залізниць не перетинала кордону «своєї» держави. Митні бар'єри між державами теж не було ліквідовано. Майже повсюдно в Італії, особливо на Півдні, сільське

господарство, підірване частими неврожаями, переживало в 1850-х рр. гостру кризу. Зросли бідування міського населення. Єдиним винятком було Сардинське королівство (П'ємонт), де збереглися конституційна монархія та ліберальне законодавство. Таке становище тут склалося завдяки діяльності голови уряду Камілло-Бенсо Кавура (1810 – 1861).

Гарібальді характеризував Кавура як досвідченого майстра «лисячої політики», що умів з однаковим мистецтвом форсувати події або вичікувати і готувати їх, наступати або відступати та йти на компроміс. Як головну справу свого життя Кавур визначив об'єднання Італії. Для досягнення цієї мети він використовував будь-які засоби.

Очолюваний Кавуром уряд здійснив низку реформ, які сприяли економічному піднесенню П'ємонту. Було розгорнуто залізничне будівництво, проведено реформу фінансової системи. Почалася розбудова промисловості, активізувалася торгівля. Завдяки цьому П'ємонт став центром об'єднання Італії.

Об'єднання Італії могло здійснитися по-різному: «знизу» – через народну революцію та утворення єдиної демократичної республіки, і «зверху» – способом війн найсильнішої з держав (П'ємонту) під проводом буржуазії та поміщиків і у формі федерації конституційних монархій. Боротьба за об'єднання Італії була одночасно національно-визвольною боротьбою проти австрійського гноблення.

Революційні традиції та настрої в Італії були дуже сильними. Карбонарії, молодоіталійці, гарібальдійці та інші революціонери, кожні посвоєму, прагнули до визволення Італії від іноземного поневолення та об'єднання країни.

У 30-х роках XIX ст. було створене товариство «Молода Італія», яке об'єднало патріотів-революціонерів. Серед діячів товариства особливо вирізнялися Мадзіні, Гарібальді та священик Джоберті. Всі вони головним завданням свого життя вважали об'єднання Італії.

Джузеппе Мадзіні (1805 – 1872), засновник товариства «Молода Італія», став теоретиком революційно-демократичного напрямку боротьби за об'єднання країни. Його ідеалом була демократична республіка. Засобом досягнення цієї мети він вважав народну революцію. Мадзіні був активним учасником революції 1848 – 1849 рр., головою уряду Римської республіки в 1849 р., одним із організаторів походу «тисячі» у 1860 р. Участь у революційній боротьбі вважав релігійним обов'язком кожного італійця. Однак, боячись відштовхнути від національно-визвольного руху ліберальне дворянство і буржуазію, не передбачав радикального розв'язання аграрного питання.

Джузеппе Гарібальді (1807 – 1882) був практиком революційної боротьби. Він гадав, що об'єднання країни можна домогтися лише збройною боротьбою, і використовував задля цього будь-яку можливість. Він став, за образним висловом, «шпагою італійського об'єднання».

Священик Джоберті у справі об'єднання Італії покладав надії на папу римського, зокрема на Пія IX, який отримав папський престол у 1846 р.

Поразка революції 1848 – 1849 рр. завдала удару по революційнодемократичному табору.

На передній план боротьби за об'єднання країни вийшов Кавур. Він намагався дипломатичними і воєнними засобами досягти визначеної мети, розраховуючи на підтримку з боку Франції. Задля цього П'ємонт узяв участь

уКримській війні проти Росії на боці Англії, Франції й Туреччини.

У1858 р. між Наполеоном III (імператор Франції) і Кавуром було укладено таємний договір, за яким французька армія (200 тис. вояків) та армія П'ємонту (100 тис. вояків) спільними діями мали визволити Ломбардію (Мілан) і Венецію від австрійського панування. Ці території повинні були увійти до складу П'ємонту, що дозволило б оголосити його королівством Північної (Верхньої) Італії. Натомість П'ємонт зобов'язувався передати Франції області Савойю та Ніццу. Кожна зі сторін угоди переслідувала власні цілі. Наполеон ПІ, за словами Бісмарка, прагнув «що-небудь приєднати», а заразом і встановити французьку зверхність над Італією. Кавур сподівався, що Італія, об'єднавшись з допомогою Франції, зможе протистояти її територіальним зазіханням.

Воєнні приготування П'ємонту занепокоїли Австрію, і вона оголосила війну. Проте франко-італійська армія перейшла в наступ, у битвах під Мадменто, Сольферино і Сан-Мартіно розгромила австрійців і визволила Ломбардію. В італійських державах Модені, Пармї, Тоскані та Ломбардії розпочалися народні повстання. Ці держави вирішили приєднатися до П'ємонту Аж тут Наполеон III, порушивши свої союзницькі зобов'язання, уклав мир з Австрією (1859 р.). За що договором Австрія передавала П'ємонтові Ломбардію, Франція одержувала Савойю та Ніццу. Інші держави Італії поверталися під контроль Австрійської імперії.

На початку 1860 р. за ініціативою Кавура у державах, що повинні були повернутися під зверхність Австрії (Тоскана, Модена, Парма, Романья), було проведено плебісцит проти злиття цих держав із Сардинським королівством. Отже, франко-італо-австрійська війна, хоч і не досягла кінцевої меті все ж таки започаткувала об'єднання Італії.

Війна дала сильний поштовх об'єднавчому рухові на Півдні та в Центральній Італії. Республіканці на чолі з Мадзіні готували народне повстання в Неаполітанському королівстві. Центром повстання мав стати острів Сицилія. Керівники повстання звернулися до Гарібальді з проханням очолити загін добровольців, що знаходився в Генуї (П'ємонт). Очолювані ним загін у 1100 бійців («тисяча») на двох кораблях відбули до Сицилії. Прибувши в травні 1860 р. на острів, Гарібальді своїми декретами скасував феодальні повинності та оголосив про розподіл землі між селянами. Це забезпечило підтримку повстання селянами. Вирішальна битва між повстанцям неаполітанськими військами сталася під Калатафімі. За Гарібальді («червоносорочечники») стрімкою атакою розгромили неаполітанські війська, які переважали чисельно (25 тис. вояк). Після цієї перемоги загін Гарібальді рушив на Палеї (головне місто Сицилії). Завдяки спільним діям гарібальдійців і повсталого населення місто 27 травня було

захоплене. Визволивши Сицилію, повстанська армія за 18 днів пройшла від «носка» Апеннінського півострова до Неаполя. Королівська армія капітулювала. У Неаполі Гарібальді оголосив про передачу влади в Неаполітанському королівстві Вікторові-Еммануїлу, королю П'ємонту. Після цього Гарібальді відразу рушив на Рим і завдав поразки армії папи римського. За згодою Франції папа римський поступився частиною Папської області на користь П'ємонту.

Унаслідок народних повстань і походів Гарібальді більшу частину Італії було об'єднано під владою короля П'ємонту. У вересні 1860 р. відбулася зустріч між Гарібальді та Віктором-Еммануїлом, під час якої король відмовився передати під управління Гарібальді визволені ним території, на чому наполягали республіканці. До того ж король заявив про розпуск добровольчих військ. У1861 р. створено конституційне Італійське королівство, а королем проголошено Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана і нова італійська конституція, складена за зразком запровадженої у 1848 р. в П’ємонті. В об’єднаній Італії встановлювалася двопалатна система – парламент, до складу якого входив сенат, що складався із принців крові і довічно призначуваних членів, і палата депутатів, що складалася з осіб, які обиралися на основі високого майнового цензу. Король. Згідно конституції, користувався значною виконавчою владою і володів правом розпуску палати на свій розсуд. Католицизм визнавався державною релігією, незмінність судів нічим не гарантувалася, а громадянські права народу надавалися з обмовками.

Урезультаті подій 1859 – 1860 рр. майже вся Італія перетворилися в єдину буржуазну конституційну монархію, в якій простий народ продовжував страждати від безземелля, різних форм експлуатації, пережитків феодалізму.

Після подій 1860 р. об’єднання було ще незавершеним. У Венеціанській області по-старому господарювали австрійці, а в Римі Папа Пій ІХ продовжував здійснювати світську владу під охороною французького гарнізону.

Гарібальді відмовився від нагород і почестей та усамітнився на острові Капрера. Але його дійова вдача не дозволяла довго залишатися без діла, та ще й тоді, коли значне частина Італії залишалася під владою Австрії та Франції.

У1862 р. Гарібальді здійснив невдалу спробу захопити Рим. У 1866 р. він узяв участь у війні проти Австрійської імперії, яка мала наслідком визволення і приєднання до Італії Венеції. У 1870 р. було приєднано Папську область. Війська на чолі з Гарібальді вступили до Рима, який з 1871 р. став столицею королівства. Пій ІХ, що зберіг владу лише у своєму Римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення його світської влади і оголосив себе «ватиканським в’язнем». Так було завершено об'єднання Італії та формування королівства Італія.

ПРОЦЕС ОБ'ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ В XIX СТ.

Головною перешкодою подальшому розвитку капіталізму в Німеччині була її політична роздробленість. Ще у 1849 р. в Берліні відбулася нарада запрошених прусським королем делегатів Пруссії, Австрії, Баварії, Саксонії і Ганновера з питання подальшої долі Німецького союзу. Представники Австрії і Баварії, ознайомившись з прусським проектом «реорганізації» союзу, покинули нараду. Надалі в ній брали участь лише Пруссія, Саксонія і Ганновер. Вироблена і підписана ними у 1849 р. так звана Прусська унія («Унія трьох королів»), була спробою юнкерської Пруссії об’єднати під своєю гегемонією держави Північної Німеччини.

Уквітні 1850 р. Австрія на противагу Пруссії також скликала у Франкфурті-на-Майні представників німецьких держав з метою реорганізації Союзного Сейму, в якому почергово мали головувати Австрія і Пруссія. Однак це не задовольнило Пруссію, яка вирішила відстоювати свою роль «об’єднувача» Німеччини збройним шляхом. У 1850 р. прусський король оголосив мобілізацію. Австрія і Пруссія опинилися перед загрозою війни. Послідувало попередження Миколи І, що рішуче підтримував Австрію.

Улистопаді 1850 р. в Ольмюці відбулася нарада представників Австрії і Пруссії. Австрійський представник запропонував демобілізувати прусські війська, розпустити «Прусську унію» і визнати Союзний сейм у якості повноправного представника Німецького союзу. Пруссія відмовилася від своїх претензій на гегемонію в Німеччині. Скликана в березні 1851 р. в Дрездена конференція німецьких держав відновила Союзний сейм в його правах.

Перший етап боротьби між двома шляхами династичного об’єднання Німеччини («великонімецьким» – під гегемонією Австрії і «мало німецьким»

–без Австрії, під гегемонією Пруссії) завершився «ольмюцьким приниженням» Пруссії.

Усічні 1861 р. до влади прийшов новий король Вільгельм І. 23 вересня 1862 р. він запросив на посаду міністра-президента Пруссії поміщика Отто фон Бісмарка, який користувався репутацією «сильної людини». У 1862 р., у важкий для прусської корони час, Бісмарк був покликаний дати рішучу відсіч лібералам. Бісмарк пішов напролом, виступив проти політичний претензій буржуазії. Він з’явився в ландтаг з проектом військової реформи і вимагав його затвердити. Однак палата депутатів відмовилася задовольнити вимоли уряду. Тоді Бісмарк провів військову реформу, не очікуючи на це санкцій, викинувши величезні кошти на реорганізацію армії і її озброєння. Конфлікт між правом і силою завершився на користь останньої тому, в руках Бісмарка було військо і поліція.

Боязливість і нерішучість німецької буржуазії, а також активізація робітничого руху на початку 1860-х рр.. підштовхнули Бісмарка поспішити з вирішенням великих питань часу. Бісмарк приступив до об’єднання німецьких земель навколо Пруссії з приєднання до неї Шлезвіга і Гольштейна, що входили тоді до складу Данії. Франція і Росія, які в числі великих держав гарантували по Лондонському протоколу 1852 р. цілісність

Данії, опинилися поза грою: Франція міцно загрузла в авантюрній мексиканській експедиції; Росія після Кримської війни тимчасово втратила свій вплив на загальноєвропейські справи. Щоб не спровокувати дочасний конфлікт з Австрією, Бісмарк запропонував їй діяти спільно.

На початку 1864 р. австро-прусські війська розв’язали війну проти Данії; вона завершилася через кілька місяців відторгнення Шлезвіга і Гольштейна. Пруссія отримала право на управління Шлезвігом, а Австрія Гольштейном.

Після такого «мирного» поділу територій, Пруссія активно почала готуватися назавжди витіснити Австрію із Німецького союзу. Але для цього Бісмарк вважав за необхідне заручитись нейтралітетом Франції, яка прагнула утвердити свій вплив у Південній Німеччині. При особистих зустрічах з Наполеоном Бісмарк обіцяв за французький нейтралітет не заперечувати приєднанню до Франції частини Бельгії і територій на лівому березі Рейну. Щоб було легше розгромити у війні Австрію, Бісмарк у квітні 1866 р. підписав таємну угоду з Італією, пообіцявши їй не заважати приєднанню Венеції у війні з Австрією.

Запропонувавши Австрії обговорити питання про реформу Союзного сейму і про Гольштейн, Бісмарк, по суті, спровокував війну з Австрією. У липні 1866 р. прусські війська зайняли Гольфштейн. У відповідь на мобілізацію австрійських військ проти Пруссії, остання напала на Австрію. 3 липня 1866 р. в Чехії біля селища Садова, прусські війська нанесли австрійцям жорстоку поразку. 24 серпня 1866 р. Австрія поспішила підписати в Празі мирний договір з Пруссією, за яким Австрія назавжди виходила із Німецького союзу і відмовлялася від будь-яких претензій на свою гегемонію німецьких державах.

Ще до підписання Празького миру з Австрією Бісмарк приступив до утворення нового Північно-Німецького союзу під зверхністю Пруссії. Пропозицію, висунуту Бісмарком 4 серпня 1866 р., прийняли 8 держав і 3 вільних міста – Гамбург, Бремен і Любек. До складу Союзу були приєднані землі, що лежали на північ від річки Майн. Територія Пруссії збільшилася на 1500 кв. миль, а її населення зросло на 4,5 млн. чоловік.

На початку 1867 р. скликаний Північнонімецький рейхстаг затвердив конституцію Союзу, за якою вся повнота влади зосереджувалася в руках прусського короля, він же був і головнокомандувачем «союзної армії». Заступником «президента» ставав призначуваний ним союзний канцлер, що постійно головував у верхній палаті рейхстагу – Союзній раді. Рада не вибиралася, а формувалася із представників союзних держав, 17 із 43 членів якого були представниками Пруссії. Нижня палата рейхстагу, яка складалася із 297 депутатів, вибиралася чоловічим населенням загальним голосуванням.

Союзна конституція вилучила важливі в економічному відношенні галузі законодавства із компетенції окремих держав і передала їх до відання Союзу, а саме: єдине громадянство на всій території Союзу і свобода пересування, законодавство в області промисловості, торгівлі, митних тарифів, судноплавства, монетної справи, водних шляхів сполучення, кримінальної справи, патентів, банків, іноземної політики та ін.

Успішне об’єднання Північної Німеччини «згори» призвело до примирення буржуазних лібералів з політикою прусського уряду.

Остаточне об’єднання Німеччини «згори» під головуванням Пруссії завершилося в результаті війни з Францією у 1870 – 1871 рр. Ще до підписання мирного договору з розгромленою Францією у січні 1871 р прусський король Вільгельм І, що очолював Північнонімецький союз, був проголошений імператором Німецької імперії, яка включала до свого складу і південнонімецькі держави. У центрі Європи утвердилася велика мілітаристська, юнкерсько-буржуазна держава.

Об’єктивно об’єднання Німеччини означало крок вперед по шляху буржуазного розвитку країни. Воно сприяло буржуазному розвитку економіки, якісно оновився робітничий рух. Однак піднесення агресивної Пруссії, реакційність самої форми об’єднання «згори», поразка в процесі об’єднання демократичних сил – всі ці фактори обумовили посилення мілітаристських пануючих кіл, які взяли курс на встановлення гегемонії в Німеччини в Європі.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В США І РЕКОНСТРУКЦІЯ ПІВДНЯ

Здобуття США незалежності зумовило бурхливий розвиток капіталістичних відносин у країні. На початку XIX ст. тут почав здійснюватись промисловий переворот, завершення якого відбулося в основному у середині XIX ст. Сільськогосподарському розвитку США сприяла наявність на заході великої кількості неосвоєних земель. Усю першу половину XIX ст. США розширювали свою територію в західному напрямку. 1809 р. Франція продала американцям Луїзіану, 1818 р. була приєднана Флорида, після американо-мексиканської війни до складу США увійшов Техас, у 1840-х рр. США викупили в Росії її володіння в Каліфорнії, а в 1867 р. – Аляску. Із приєднанням земель виникали нові штати.

Особливістю економіки США була відмінність у господарських укладах між північними та південними штатами. Якщо на півночі переважала промисловість та фермерське господарство, основане на приватній власності на землю та одноосібній праці на ній її господаря або найманій праці, то на півдні переважали великі плантації, де застосовувалася праця негрів-рабів.

Ці розбіжності у господарському розвитку зумовили зростання конфлікту між північними та південними штатами. Плантаційне рабство гальмувало капіталістичний розвиток країни, оскільки продукція плантацій орієнтувалася здебільшого на зовнішній, а не на внутрішній ринок. Воно стримувало приплив вільної робочої сили на промислові підприємства, а також заважало розвиткові фермерського господарства, тому що останнє не витримувало конкуренції з плантаціями, де переважала безоплатна праця.

Поступово протистояння перейшло у політичну сферу. 1828 р. виникла демократична партія, соціальною базою якої були плантатори-рабовласники. Протягом наступних 32 років президенти США були вихідцями з неї. На противагу демократам 1854 р. утворилася республіканська партія, що і

спиралася на промислову буржуазію та фермерів Півночі, які прагнули скасування рабства.

1860 р. на президентських виборах переміг висуванець республіканців Авраам Лінкольн (1809 – 1865). Не бажаючи змиритися з втратою влади, на початку 1861 р. від США відпали 8 штатів (Південна Кароліна, Флорида, Атланта, Джорджія, Луїзіана, Техас, Міссісіпі й Теннесі). Вони створили Південну Конфедерацію з центром у Річмонді. Її президентом став багатий плантатор Джефферсон Девіс.

Громадянська війна в США мала два етапи:

Перший етап (1861 – 1862 рр.) характеризувався нерішучістю буржуазії в боротьбі проти рабовласників, яка ставила метою тільки збереження Союзу.

Другий етап (1863 – 1865 рр.) означав перехід до війни пореволюційному. Було знищено рабство і здійснено інші демократичні перетворення.

У квітні між Північчю та Півднем розпочалися бойові дії. Незважаючи на чисельну перевагу і більший економічний потенціал на першому етапі війни, північні штати зазнавали поразок через невміле командування та недооцінку можливостей супротивника. Проте з кінця 1862 р. ситуація змінилася. Цьому сприяли деякі важливі заходи, вжиті урядом Лінкольна. Настрої в армії почали змінюватись, коли був ухвалений закон про гомстеди

– земельні ділянки площею 160 акрів (62 га), які можна було отримати у приватну власність, заплативши реєстраційний збір 10 доларів. У січні 1863 р. було ухвалено рішення про ліквідацію рабства та набір негрів в армію. Це сприяло виникненню патріотичного пориву як у фермерському середовищі, так і серед афроамериканців.

У 1863 р. ситуація на фронті змінилася. На початку липня армія північних штатів завдала нищівної поразки силам Конфедерації у битві під Геттісбергом, після чого конфедерати почали відступати, переслідувані військами Півночі, які очолив генерал У. Грант. 1864 р. розпочався остаточний розгром армій Півдня. З квітня 1865 р. Річмонд здався військам Гранта, а за кілька днів Конфедерація капітулювала.

14 квітня 1865 р. в театрі під час вистави Лінкольн був убити прибічником Конфедерації Бутсом.

Перемога Півночі у громадянській війні створила умови для подальшого розвитку капіталізму в США, початку процесу капіталізації південних штатів, що дістав назву «Реконструкції Півдня». У лютому 1865 р. була ухвалена 13-а поправка до Конституції США про скасування рабства на всій території держави, 1866 р. – закон про громадянські права негрів, у 1868-му – 14-а поправка до конституції про рівність усіх громадян США, за винятком індіанців, та про обмеження прав заколотників, а 1870 р. – 15-а поправка про надання виборчих прав усім, незалежно від кольору шкіри.

Згідно з планом Реконструкції Півдня, у колишніх бунтівних штатах тимчасово вводилася військова адміністрація; військова диктатура могла бути ліквідована після ухвалення штатом 15-ї поправки до Конституції.

Певна допомога надавалася неграм. Але плантаторські землі не були конфісковані. Колишні раби землі не отримали і мусили наймитувати у колишніх господарів або бути дешевою робочою силою на промислових підприємствах. 1877 р. війська північних штатів були виведені з Півдня.

Хоча реконструкція Півдня була успішно завершена, деякі пережитки минулого у південних штатах збереглися. Зокрема, закони південних штатів зберегли расову сегрегацію (розділення) і дискримінацію негрів.

ІНДУСТРІАЛЬНО РОЗВИНЕНІ КРАЇНИ СВІТУ В КІНЦІ XIX –

ПОЧАТКУ XX СТ.: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Після великої циклічної кризи 1873 – 1878 рр., яка мала загальносвітовий характер, прискорилася трансформація пануючої в провідних країнах світу економічної системи. Місце сотень виробників у кожній галузі почали займати одиничні найбільші компанії – монополії.

Різко піднялися пороги входження в галузі, особливо у нові капіталомісткі – автомобілебудування, хімічна промисловість, металургія, електроенергетика, виробництво зброї, авіа-, суднобудування, шляхове будівництво.

Посилилося законодавче регулювання підприємницької діяльності: спершу у сфері антимонопольного законодавства, потім у галузі регулювання відносин між працею і капіталом. На кінець епохи появилися перші законодавчо встановлені соціальні гарантії. Проте загалом у вирішення економічних питань держава, як і раніше, прямо не втручалася, за винятком СРСР і Заходу періоду Великої депресії.

З появою нових засобів поширення інформації (телеграф, телефон, радіо) доступ до комерційно важливої інформації став відповідно менш доступним.

Отже, умови, характерні для економіки вільної конкуренції, зникли, і економічна система стала якісно новою. Її назвали системою (економікою) монополістичної конкуренції. Вона проіснувала близько 70 років — з кінця XIX до середини XX ст.

Для монополістичної системи характерне різке загострення боротьби між найбільшими компаніями світу і між урядами національних держав, які підтримували їх, за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту. Ця боротьба призвела до різкого посилення мілітаристських кіл (військово-аристократичної партії), особливо в Німеччині, Японії, Великій Британії, Італії, Австрії і Росії, а також до розв'язання двох світових воєн і безлічі регіональних конфліктів.

В епоху монополістичної конкуренції тривали зміни в соціальній структурі суспільства. Завершення модернізації, що супроводжувалося урбанізацією (зростання кількості міст, чисельності й частки міського населення), привело скорочення частки селян та інших категорій, які працювали в сільському господарстві, до 25 – 30 %, а в окремих країнах – до 15 – 20 % населення.