Довідник_2014
.pdfмиролюбні сили у всьому світі. Відповідно до доктрини нового президента США Р. Ніксона з листопада
1968 р. США відмовилися від бомбардувань ДРВ, а з червня1969 р. розпочали вивід своїх військ із Південного В'єтнаму, переклавши весь тягар війни на самих в'єтнамців. Стверджуючи, що «воювати повинні самі азіати, а не американські хлопці», вони продовжували надавати всебічну підтримку південнов'єтнамському режимові.
За нових умов у Південному В'єтнамі 1969 р. було створено Тимчасовий революційний уряд (ТРУ), який контролював значну частину території країни. Одночасно в Парижі розпочалися переговори з припинення війни у
В'єтнамі, в яких брали участь делегації ДРВ, США, офіційного уряду Південного В'єтнаму і ЦРУ.
Восьмирічне (1965 – 1973 рр.) втручання США у в'єтнамські події скінчилося ганебно.
Усічні 1973 р. в Парижі мирні переговори завершилися підписанням угоди про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі, яка передбачала вивід військ США та їхню відмову від втручання у внутрішні справи В'єтнаму. Навесні 1975 р. війська ДРВ провели успішну воєнну операцію з повалення південнов'єтнамського режиму і захопили столицю Сайгон. Виникли всі необхідні передумови для об'єднання В'єтнаму в єдину державу. У квітні 1976 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів В'єтнаму.
2 липня 1976 р. в'єтнамський парламент проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ), м. Сайгон було перейменовано в Хошимін.
Камбоджа була однією з трьох французьких колоній Індокитаю. Незалежність дістала за Женевськими угодами у 1954 р. За політичною системою це було королівство на чолі з принцем Нородомом Сіануком. Протягом 50 – 60-х рр. країна проводила політику мирного добросусідського співіснування з іншими державами регіону, отримувала всебічну допомогу від міжнародних організацій та особливих проблем не мала.
Наприкінці 60-х рр. завдяки «стежині Хо Ші Міна», що пролягала її територією, Камбоджу було втягнуто в американсько-в’єтнамську війну. У 1970 р. внаслідок військового заколоту до влади доступився проамериканський генерал Лон Нол, на територію країни увійшли американські війська. Після об'єднання В’єтнаму цей режим було скинуто, а владу в Камбоджі захопили екстремісти на чолі з Пол Потом – генеральним секретарем компартії Камбоджі, під орудою якого перебували збройні загони червоних кхмерів.
Здобувши владу, Пол Пот і його найближчий прибічник Йєнг Сарі (керівник уряду) встановили у країні одну з найжорстокіших диктатур у сучасній історії людства. Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мао Цзедуна, Грецького та інших теоретиків комунізму, лідери Демократичної Кампучії (так після скасування 5 квітня 1976 р., ніби на глум, почала називатися країна) заявили, що в Кампучії на практиці застосовується «стопроцентна, повна соціалістична революція». Заради цих цілей і під
комуністичними гаслами полпотівці перетворили країну на концтабір, повністю ізольований від зовнішнього світу. Політика геноциду стосовно власного народу провадилася полпотівцями відкрито і планомірно. Здійснюючи «чистку суспільства», полпотівці одразу ж після приходу до влади насильно виселили з Пномпеня до сільської місцевості, переважно гірських районів 3,5-мільйонне населення міста, причому людям не дозволялося брати з собою навіть найнеобхіднішого. Спустіле місто було віддане на поталу полпотівським мародерам. Під гаслом «ліквідації класів» кліка Пол Пота поставила метою винищення колишніх солдатів та офіцерів урядової армії, чиновників, буддійських монахів священиків. До планів «комуністичних реформ» входило поголовне винищення інтелігенції. Із 643 лікарів, фармацевтів, які раніше становили основу кампучійської медицини, живими залишилося тільки 69 осіб; на 4/5 скоротилася кількість викладачів на 90% – діячів мистецтв.
Основною ланкою адміністративного поділу було оголошено комуну, створену на базі села. У кожній такій комуні об'єднувалося від ста до тисячі сімей. Будь-яка особиста власність у комуні скасовувалась. А в березні 1976 р. влада скасувала ухвалений раніше дозвіл родинам харчуватися окремо. У листопаді 1978 р. Пол Пот і Йєнг Сарі прийняли рішення, яке наказувало створювати родини за політичними та ідеологічними міркуваннями". У комунах почали запроваджувати зрівняльний комунізм. Умови життя людей були вкрай тяжкими: чоловіки й жінки, діти й старі яких вигнали під дулами автоматів у «виробничі бригади», працювали по 12 годин щоденно, отримуючи за свою виснажливу працю дві миски рисової юшки. Близько 40% населення країни, або понад три мільйони душ, було знищено чи загинуло. Втім, це входило до планів полпотівських катів. Пол Пот неодноразово заявляв що його влаштувало б, якби 7-мільйонне населення Кампучії скороти лося до 1 мільйона. Бандити мали намір будувати «нове суспільство з чистого аркуша». Країну було відкинуто на десятки років назад. Наприкінці 1978 р. в Кампучії було створено Єдиний фронт національного порятунку Кампучії (ЄФНПК).
На початку 1979 р. в'єтнамські війська під приводом припинення кровопролиття окупували країну. Керівництво СРВ вважало Кампучію зоною своїх інтересів. За допомогою в'єтнамських військ було створено Народну Республіку Кампучію на чолі з лідером ЄФНПК Хенг Самріном. ООН не визнавала нового уряду і звинуватила В'єтнам в окупації сусідньої країни. Проти нової влади і в'єтнамських військ вели боротьбу, з одного боку, полпотівські партизани, а з іншого – прихильники, колишнього голови держави принца Нородома Сіанука. Вузол кампучійської проблеми затягувався дедалі тугіше. Нова політична ситуація у світі, викликана зміною пріоритетів у зовнішній політиці СРСР, привела до вирішення проблеми.
Вивід в'єтнамських військ, що завершився восени 1989 р., різко змінив ситуацію як у країні, так і в усьому регіоні. Почався процес національного примирення. На Паризькій мирній конференції у жовтні 1991 р, було підписано Угоду про всебічне політичне врегулювання камбоджійського
конфлікту, відповідно до якої в Камбоджі було здійснено миротворчу операцію. У травні 1993 р. в країні під егідою ООН було проведено загальні вибори, внаслідок яких було сформовано новий парламент і уряд, створено Королівство Камбоджу на чолі з королем Н. Сіануком, прийнято конституцію.
Одначе досягти справжнього примирення в країні не таланило ще багато років. «Червоні кхмери» припинили провокації та опір владі лише після смерті Пол Пота у квітні 1998 р. Проведені в липні 1998 р. загальні вибори визнані світовою громадськістю вільними і справедливими. Вони відкривають шлях до нормалізації політичної ситуації в Камбоджі, хоча економічний стан залишається досить: складним. За класифікацією ООН Камбоджу віднесено до найбідніших та найменш розвинених країн світу.
АФГАНІСТАН В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX – НА ПОЧАТКУ XXI СТ.
На початку 60-х років Афганістан належав до найвідсталіших і найбідніших країн світу. Країна не мала ні важкої промисловості, ні залізниць. 2,5 млн. населення (з 16 млн.) вели кочовий і напівкочовий спосіб життя. Стійкими залишались пережитки і традиції общинної і родоплемінної організації. Половину населення складали неафганські народи (таджики, узбеки та ін.).
Афганістан був конституційною монархією. За конституцією королю належали верховні повноваження в законодавчій, виконавчій, судовій владі. З 1933 р. на престолі знаходився Мухаммад Захір-шах. Центральний уряд не контролював усієї території країни. Реальна влада на місцях належала етнічним і племінним вождям. Політична ситуація відзначалась нестабільністю.
Вафганській армії підпільні організації створили офіцери, що навчалися за кордоном і могли порівняти рівень розвитку своєї країни та інших держав,
утому числі сусідніх. Їх лідером став принц Мохаммед Дауд, генерал, відомий політик. Вони виступали за поступові буржуазні реформи.
В1965 р. виникла Народно-демократична партія Афганістану, яка ставила своєю метою проведення національно-демократичної революції, перехід на некапіталістичний шлях розвитку, побудову соціалізму за радянською схемою. В партії існували дві фракції: Хальк («Народ»), яку очолювали Н.М. Таракі і X. Амін, і Парчам («Прапор») під керівництвом Б. Кармаля. Між діячами цих угруповань точилась постійна боротьба за повний контроль над партією.
Започатковувався рух під лозунгами ісламу, за створення шаріатської фундаменталістської держави. Найбільш вагомою серед організацій цього напрямку була «Мусульманська молодь» в Кабульському університеті, в якій розпочинали свою діяльність майбутні керівники моджахедів Б. Раббані і Г. Хекматіар.
17 липня 1973 р. група офіцерів на чолі з М. Даудом захопила владу в країні. Була ліквідована монархія, Афганістан оголошувався республікою. Новий режим підтримали військові гарнізони і населення більшості великих
міст. Король, який під час цих подій перебував за кордоном, через місяць відрікся від престолу. Вищим органом влади став Центральний комітет республіки, куди ввійшли офіцери – керівники та активні учасники перевороту. Новий режим оголосив курс на «істинну і розумну демократію», національний суверенітет і створення такого республіканського ладу, який відповідав би духу ісламу. В зовнішній політиці головними принципами оголошувались боротьба за мир, неприєднання, дружба з усіма народами. Уряд М. Дауда орієнтувався на радянську допомогу. Спочатку він співробітничав з Народно-демократичною партією Афганістану, але незабаром між ними почалися розходження. Намітились контакти з мусульманськими державами Близького і Середнього Сходу, особливо з Іраном, що викликало незадоволення радянського керівництва. Ісламісти були обурені тим, що режим М. Дауда не шукав у них підтримки, і організували проти нього кілька змов, які закінчились невдачею. М. Дауд не зміг повністю контролювати армію. НДПА вела там активну пропаганду і змогла створити опору для себе.
27 квітня 1978 р. (7 саура 1351 р. за мусульманським календарем) Народно-демократична партія Афганістану здійснила державний переворот і скинула уряд М. Дауда. Була проголошена Демократична Республіка Афганістан. Влада зосередилась у руках Революційної ради на чолі з Н.М. Таракі.
НДПА приступила до здійснення в країні радикальних заходів за радянським зразком, які не відповідали способу життя і традиціям афганського народу. В грудні 1978 р. був підписаний договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між СРСР і ДРА, який і став основою для радянського втручання у внутрішні справи Афганістану. Всередині НДПА продовжувались конфлікти між її лідерами. X. Амін знищив Н.М. Таракі і намагався звільнитися від контролю Радянського Союзу. 25 грудня 1979 р. в Афганістан були введені радянські війська. Вони захопили в Кабулі президентську резиденцію. X. Амін був убитий. Вищі пости в партії і в державі зайняв радянський ставленик Б. Кармаль.
Введення військ в Афганістан було грубою політичною помилкою радянського керівництва. Ці дії викликали осуд світового співтовариства, падіння міжнародного авторитету СРСР, різке погіршення двосторонніх відносин з багатьма країнами. В січні 1980 р. 104 держави – члени ООН проголосували за резолюцію, яка засуджувала радянську військову присутність в Афганістані.
В країні виникла сильна збройна опозиція, яка боролася проти кабульського режиму і радянської окупації під лозунгами ісламу. В 1981 р. в Пакистані був створений Ісламський союз моджахедів Афганістану, до якого ввійшло сім мусульманських партій і організацій. Моджахеди сформували збройні сили, отримали значну матеріальну і військову допомогу від США, Пакистану, Саудівської Аравії, Китаю та інших країн. Розпочалися бойові дії проти урядових і радянських військ.
Кількість радянських військовослужбовців у Афганістані досягла 100 тис. чол., але вони так і не змогли взяти ситуацію під контроль. У цій війні загинуло близько 15 тис. радянських воїнів, у тому числі 3 220 громадян України. 37 тис. чол. було поранено. За рішеннями нового радянського керівництва 15 лютого 1989 р. радянські війська були виведені з Афганістану. СРСР і США домовились з 2 січня 1992 р. припинити допомогу ворогуючим сторонам.
Єдиновладдя НДПА, неприйнятність інакомислення, зневажливе ставлення до ісламських традицій, переслідування впливових релігійних діячів, неефективна економічна політика викликали масове незадоволення кабульським режимом. Польові командири Ахмад Шах Масуд, Ісмаїл-хан, Абдул Хак та інші на контрольованих територіях сформували органи влади з усіма її атрибутами.
Режим Наджибулли пішов на деяку лібералізацію суспільного життя. В 1987 р. він оголосив введення багатопартійної системи. Було випущено з тюрем ряд опозиційних лідерів. Держава стала називатись Республіка Афганістан. У 1988 р. відновив роботу парламент (розпущений ще в 1973 p. M. Даудом), який виконував дорадчі функції. Новий уряд очолив безпартійний діяч даудівських часів X. Шарк.
Після виведення радянських військ зусилля режиму НДПА спрямовувались на стримування натиску опозиції і моджахедів. Весною 1992 р. був розроблений план ООН з афганського врегулювання, який передбачав відставку президента і уряду РА, формування нейтрального перехідного уряду, який мав провести вільні вибори. Передбачався перехідний період для організації нових владних структур. Пошуки компромісів виявились безрезультатними. Наступ моджахедів тривав. У березні 1992 р. на їхній бік перейшов генерал НДПА А. Дустом із 60-тисячною армією.
У квітні 1992 р. загони польового командира А.Ш. Масуда, недавнього генерала НДПА А. Дустома і лідера ісламських фундаменталістів Г. Хекматіара без бою зайняли Кабул. Були сформовані нові органи влади – уряд, Керівна Рада із законодавчими функціями і Рада джихаду, яка об'єднувала керівників усіх угруповань. Моджахеди розпустили парламент, зобов'язали жінок надіти паранджу і звільнили їх з роботи.
З0 грудня 1992 р. повноважні збори народних представників обрали президентом Ісламської Держави Афганістан терміном на два роки одного з лідерів моджахедів Б. Раббані. В 1994 р. він добився продовження своїх повноважень ще на шість місяців. Відповідно до чергового плану врегулювання, запропонованого ООН, Б. Раббані 21 березня 1995 р. мав передати повноваження президента тимчасовій раді з представників 25 різних політичних партій і рухів.
Одночасно утворились центри регіональної влади в провінціях, які контролювались польовими командирами. Таджик Ахмад Шах Масуд утримував північний схід країни, очолював Спостережну раду Півночі і був губернатором провінції Тахар. Сферою діяльності узбека А. Дустома були 4 північні провінції з урядом в Мазарі-Шарифі. П'ять західних провінцій з
центром у Гераті підкорялися губернатору Ісмаїл-хану. В провінції Ваглан утвердився лідер ісмаїлітів С.М. Надірі. В інших провінціях при владі перебували теж польові командири, які не підкорялись центру.
Політика Ісламської Держави Афганістан офіційно базувалась на нормах ісламу. В умовах суперництва між лідерами моджахедів і повної безконтрольності влади на місцях центральна адміністрація в Кабулі не могла виробити єдину економічну політику, розробити заходи по відбудові зруйнованого господарства, налагодити мирне життя. Президент Б. Раббані зробив ряд різких антирадянських і антиросійських заяв. Він стверджував, що саме ісламському Афганістану належала провідна роль у «розгромі наддержави і знищенні ракової пухлини комунізму» – СРСР. Росія ж, на його думку, будучи правонаступницею Радянського Союзу, результатом «мілітаристської агресивної політики якого були всі викликані війною руйнування і людські жертви в Афганістані», має виплатити репарації. В цей час у політичну боротьбу в Афганістані вступила нова сила – рух «Талібан».
Рух «Талібан» виник у середині 90-х років XX ст. як воєнізоване угруповання пуштунської молоді – випускників і учнів релігійних шкіл (медресе) в Пакистані, зокрема в Белуджистані і Північно-Західній прикордонній провінції. Пакистанські власті, спецслужби, ультрарелігійні партії та організації допомагали руху фінансами, зброєю, зв'язками, людьми. Рух розгортався під гаслами ісламу. Ним керували дві Ради: Велика шура (З0 чол.) і Мала шура (6 чол.). Його лідером був маулаві сеїд Мохаммад Омар Ахунд.
Першу бойову операцію таліби провели в жовтні 1994 p., встановивши свій контроль над трасою Чаман-Кандагар. У листопаді 1994 р. вони захопили найважливіший центр Південного Афганістану Кандагар і перетворили його в свою опорну базу. Далі вони зайняли провінції Гільменд, Урузган, Заболь, Газні і розгорнули наступ на Кабул. Пуштунське населення їх підтримувало. У вересні 1996 р. вони оволоділи Кабулом, скинули режим моджахедів і почали наступ на північ. Проти них була організована Північна коаліція на чолі з військовим міністром ІДА А.Ш. Масудом. У серпні 1998 р. таліби розбили головні сили коаліції і взяли під свій контроль 90% території країни. Військові успіхи талібів пояснювались їх організованістю, єдністю, а також потужною підтримкою з боку Пакистану, який надавав зброю і техніку, надсилав фахівців і бойовиків, що планували операції і часто безпосередньо керували ними. Таліби скористалися також суперництвом лідерів моджахедів, які не змогли перебороти свої амбіції і об'єднатися.
Таліби прагнули створити ідеальну теократичну державу за канонами шаріату. Вони заперечували існування будь-яких інших законів, крім «вічних і незмінних законів Аллаха». З квітня 1996 р. в Кандагарі на зборах 1500 представників духівництва лідер талібів Мохаммад Омар Ахунд був оголошений «повелителем правовірних» (титул халіфа).
28 жовтня 1997 р. Рада руху талібів на підконтрольних територіях створила свою державу – Ісламський емірат Афганістан. Почалася тотальна ісламізація суспільства. Були сформовані центральні і місцеві органи
управління. На провінційному і районному рівнях засновувались ісламські консультативні ради з 10-ти учених-богословів, які обирались населенням і мали стежити за діяльністю місцевої адміністрації.
Судова система емірату включала військові та цивільні суди і Верховний суд, які вели процеси за законами шаріату в найкоротші терміни. Так, прокурор мав вивчити справу протягом тижня, а суд – винести вирок упродовж місяця. Основні види покарання – «припинення», «стримування», «помста». Єдиною апеляційною інстанцією був сам глава держави М. Омар. За побутовими злочинами, в т.ч. вбивствами, вирок обговорювався з родичами потерпілого, щоб забезпечити можливість належних за шаріатом особистої помсти або особистого помилування.
Зайнявши Кабул, таліби оголосили загальну амністію і обіцяли не вести репресій проти тих, хто служив попереднім режимам. Насправді ж проводились переслідування і вбивства цих людей без суду і слідства. Зокрема, був повішений талібами останній глава режиму НДПА Наджибулла, який не зміг покинути країну і в 1992-1996 pp. жив у місії ООН. Розпочалась чистка державних структур від службовців, які не «сприймали законів аллаха», а на їх місце приймались «благочестиві спеціалісти». В листопаді 1997 р. були звільнені з посад сотні чиновників і представників інтелігенції, в т.ч. 70% викладачів Кабульського університету. Наприкінці 1997 р. проводилась чистка армії, для чого засновувалась Надзвичайна комісія, яка мала оцінити моральний стан кожного військовослужбовця. Їм заборонялось носити довге волосся, стрижки і зачіски західного зразка, курити, ухилятися від п'ятиразових молитов, займатися мародерством. Створювалась «поліція нагляду» за поведінкою населення і її відповідністю нормам ісламу, яка наділялась широкими каральними повноваженнями.
Жорстоких переслідувань зазнавали немусульмани (індуси, сикхи). Один з указів вимагав від них негайно виселитися з житлових кварталів правовірних і носити жовту пов'язку, щоб їх можна було відрізнити від мусульман.
В економічній політиці талібів на перший план висунулись невиробничі засоби отримання коштів. У 80-90-ті роки почали розширятись посіви опіумного маку, оскільки він не вимагав великих затрат праці і мав стійкий збут. Ця практика дістала підтримку талібів. Податки з наркобізнесу – одне з основних і надійних джерел бюджетних надходжень талібів. Таліби змогли укласти ряд міжнародних контрактів на розвідку корисних копалин і освоєння їх родовищ, будівництво доріг і ліній електропередач, але вони призупинені через санкції ООН.
Ще одне джерело прибутків – контрабандна торгівля. Афганістан користується правом безмитної торгівлі через пакистанський порт Карачі відповідно до конвенції ООН 1950 р. як держава, що не має виходу до морів. Вантажі направлялись транзитом через пакистанську територію в запломбованих вагонах, а потім контрабандно з Афганістану ввозилися знову в Пакистан, Іран, держави Центральної Азії.
Ісламський Емірат Афганістан визнали Пакистан, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати. Іран проводив обережну політику, пропонуючи посередницькі послуги в переговорах між талібами і Північною коаліцією. Після трагічних подій у Мазарі-Шарифі (1998), коли таліби по-звірячому вбили 9 іранських дипломатів і журналіста, Тегеран зайняв різку антиталібську позицію. Він заборонив афганську транзитну торгівлю і закрив порт Бендер-Аббас і прикордонний пост Ісламкали.
Таліби визнали «незалежну Ічкерію» (Чечню) і запропонували створити на своїй території «чеченський уряд в еміграції», що викликало різку негативну реакцію Росії.
6 липня 1999 р. президент США Б. Клінтон підписав указ про введення економічних санкцій проти ІЕА за підтримку тероризму, наркоторгівлю, порушення прав людини, особливо жінок, знищення культурних цінностей. Такі ж санкції в грудні 1999 р. були введені Радою Безпеки ООН. Дозволялася діяльність міжнародних організацій у сфері освіти, медицини, в наданні продовольчої допомоги, в боротьбі зі стихійними лихами, в розмінуванні територій. Наприкінці 2001 р. режим талібів був скинутий у результаті антитерористичної операції, проведеної США, їх союзниками і Північною коаліцією. Створено тимчасовий перехідний уряд Афганістану на чолі з Хамидом Карзаєм.
У 2004 р. під їх егідою в країні відбулися президентські вибори, за результатами яких головою держави став прозахідно налаштований політик X. Карзай. Але громадянська війна в Афганістані триває. Уряд Карзая та миротворці контролюють лише околиці Кабула, а не всю країну.
ІСЛАМСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В ІРАНІ (1978 – 1979): ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ
Після закінчення Другої світової війни і виведення англо-радянських військ з території Ірану тут активізувалися сепаратистські рухи, але вони були придушені урядом. У країні тривали реформи, спрямовані на модернізацію країни. Восени 1949 р. урядом М. Моссадика була проведена націоналізація англо-іранської нафтової компанії (АІНК). Це спричинило конфлікт з Англією, але ООН погодилася з цим рішенням як внутрішньою справою Ірану.
Хоча уряд Моссадика 1953 р. був усунений внаслідок воєнного перевороту і англійцям було зроблено поступки у володінні АІНК, іранський контроль над нею залишився домінуючим. Вступ Ірану до Багдадського пакту 1955 р. остаточно визначив прозахідну орієнтацію країни. Це сприяло проведенню подальших реформ шахським урядом (Мохамед Реза). Земельна реформа 1963 р. обмежила розміри власності на землю, були націоналізовані ліси, водні ресурси, приватизована значна частина державних промислових підприємств. Були ухвалені закони про участь робітників у прибутках підприємств, про надання виборчих прав жінкам, про ліквідацію неписьменності, про світські суди, секулярізацію церковних земель.
За короткий термін у країні виникли високотехнологічні галузі промисловості – машинобудування, металургія, автомобілебудування. Життя у містах набирало форм європейського зразка, що було несумісно з нормами ісламу. Реформами шаха була незадоволена більша частина дрібних торговців і ремісників, які розорялися внаслідок притоку західних товарів.
Об'єктивно реформи мали прогресивний характер і давали Ірану можливість перебороти відсталість і перетворитися в розвинену сучасну країну. Проте значні верстви населення були незадоволені швидкими темпами перетворень, які зруйнували традиційний спосіб життя мільйонів людей і примусили їх пристосуватися до незвичних нових умов. Розпочалася критика дій шахського уряду, у відповідь шах заборонив діяльність партій і громадських організацій. Однією з головних помилок Мохаммеда Реза-шаха Пехлеві було те, що він не прагнув знайти підтримку в суспільстві і створити собі надійну соціальну опору. Він міг би залучити на свій бік шиїтське духівництво або його частину, надавши йому певні переваги і скориставшись його авторитетом. Проте шах вважав, що необхідні реформи можна провести силовими методами. Була створена політична поліція САВАК, яка розпочала масові репресії проти незадоволених. їх жертвами стало близько 400 тис. чол.
У 1978 р. в Ірані склався могутній антишахський рух, очолюваний шиїтським духівництвом. Його метою оголошувалась ліквідація безбожного прозахідного шахського режиму і створення теократичної держави за канонами ісламу. Керівником руху був аятолла Рухолла Мусаві Хомейні. Опорою стали дрібнобуржуазні верстви – ремісники і торгівці. Його підтримали також студенти та інтелігенція, які виступали під шаріатськими лозунгами проти впливу Заходу за збереження самобутності країни.
12 лютого 1979 р. ісламська революція скинула шахський режим. У країні був проведений референдум з питання «За монархію чи за ісламську республіку?». На підставі його результатів 1 квітня 1979 р. була проголошена Ісламська Республіка Іран. У грудні 1979 р. набрала чинності конституція. Аятолла Хомейні проголошувався керівником Ірану, що направляє і координує діяльність законодавчих, виконавчих і судових органів. Вищий офіційний пост після керівника Ірану – президент. Він обирається строком на 4 роки. Законодавча влада належить парламенту – меджлісу в складі 270 депутатів. Існує спеціальний орган – Спостережна рада з 12 шиїтських богословів-правників, половина з яких обирається меджлісом з числа його депутатів, а інша половина призначається керівником Ірану. Рада здійснює зв'язок між парламентом і керівником Ірану і стежить, щоб закони відповідали нормам ісламу і конституції.
Внутрішня політика шиїтського духівництва спрямовувалась на ісламізацію всіх сторін життя суспільства: економіки, політики, культури, побуту. Було проведено кілька чисток у державних установах, страчено понад 700 прибічників шаха з числа військової та цивільної еліти. Жорстокі фізичні покарання застосовувались до порушників норм ісламської моралі. Заборонялись продаж і вживання алкогольних напоїв і наркотиків, показ
західних фільмів, слухання західної музики, навіть класичної. Жінки повинні були дотримуватись норм шаріату в одязі.
Одразу після перемоги революції релігійно-політичне керівництво країни оголосило про заходи на користь нижчих верств населення («знедолених»). Встановлювався державний контроль над видобутком і продажем нафти, які раніше знаходились у руках Міжнародного консорціуму. Проводилась націоналізація газової та енергетичної галузей, підприємств важкої індустрії, приватних банків і страхових компаній. Підвищувалась мінімальна зарплата робітникам із 217 до 567 ріалів (з 2,9 до 7,4 дол.) у день. Відбиралися землі у власників, що скомпрометували себе співробітництвом з шахським режимом, і передавались селянам. Усього було перерозподілено 1 млн. ґа землі, з них 650 тис. га одержали сім'ї активних учасників ісламської революції.
Ісламізація економіки на практиці привела до її дезорганізації. Це досить швидко зрозуміли ісламські керівники держави. З 1983 р. вони стали орієнтуватися на приватний капітал, одночасно підтримуючи державний і змішаний сектор. Багато націоналізованих підприємств знову було продано приватним власникам.
Узовнішній політиці релігійні лідери Ірану ставили за мету звільнення країни від усіх форм залежності від імперіалізму і захист національних інтересів. Ці завдання вирішувались під лозунгом: «Не Захід, не Схід, а іслам». Головними ворогами були названі наддержави: «великий сатана» – США і «малий сатана» – СРСР. Іран вийшов із військового блоку СЕНТО і вступив у рух неприєднання. Надзвичайно велика увага приділялась ідеї експорту ісламської революції. Аятолла Хомейні неодноразово виступав по радіо і телебаченню із закликами до народів мусульманських країн скинути своїх правителів і встановити режим, подібний до іранського. У 1987 р. він написав політичний заповіт, в якому, зокрема, сказано: «У цей період, коли мусульманський світ пригноблюється США і СРСР, їх прибічниками, вкрай необхідно їх викрити, протистояти їм, вселяти відразу до їх мети... Ісламська революція вкоротила руки експлуататорам, це була воля Аллаха – звільнити країну від тих, хто намагається тримати її в темноті, безправності, байдужості молодого покоління шляхом введення шкідливої культури і звичок». Прокляття були накладені на короля Йорданії Хусейна, короля Марокко Хасана II, президента Єгипту X. Мубарака, всю королівську династію Саудівської Аравії і короля Фахда особисто. Ворогами ісламу окремо названі США, Ізраїль, Ірак. Така політика на практиці привела до конфронтації з усім світом. Іран опинився в міжнародній ізоляції і зазнав величезних економічних збитків через втрату важливих ринків продажу нафти.
У1980 – 1988 роках основною подією в житті Ірану стала війна з Іраком.
їїпричинами були невирішені територіальні проблеми, ідеологічні і політичні взаємні претензії, які обидві держави намагалися розв'язати збройним шляхом. Війна не принесла перемоги жодній із сторін, але буквально розорила Іран і Ірак. За оцінками експертів, загальна сума