Довідник_2014

ПЕРЕТВОРЕННЯ РОСІЇ НА ІМПЕРІЮ.

У кінці XVII ст. Росія значно відставала у розвитку економіки, збройних сил, державного управління, культури. Росія не мала виходів до Балтійського і Чорного морів.

Внутрішньополітичне життя Московської держави наприкінці XVII ст. характеризувалося гострою боротьбою придворних угруповань за владу. Після смерті царя Федора Олексійовича (1676-1682) на царському троні знаходилися одразу два його брати – Іван і Петро. Регентшею при них була їхня сестра царівна Софія, яка фактично правила державою. У 1689 р. вона намагалася здійснити переворот, щоб захопити царський трон, але зазнала невдачі і була ув'язнена у московському Новодівочому монастирі. Серед царів-співправителів особливими здібностями виділявся Петро І (Іван помер

1696 р.).

Після подій 1689 р. Петро І починає брати все активнішу участь у державних справах. Біля нього утворюється коло його сподвижників – графи Шереметєв, Головін, Головкін, Брюс і син конюха, а згодом найсвітліший князь Олександр Данилович Меншиков. Особливий вплив на Петра справив швейцарець Франц Лефорт. Капітан Лефорт навчав молодого царя фехтування, танців, іноземних мов, артилерійської справи, кораблебудування. В цьому оточенні у Петра народжуються плани перетворень, для яких існували певні передумови.

1.Економічні. Величезні людські і природні ресурси. Зростання сільського господарства, перші мануфактури, формування єдиного ринку, районів сільськогосподарського і промислового виробництва – все це могло стати основою успішного реформування.

2.Соціальні. Перетворення диктувалися необхідністю зміцнення позицій дворянського стану, який став основною опорою самодержавства.

3.Внутрішньополітичні. Сформований на той час абсолютизм дозволяв керувати проведенням реформ з єдиного центру.

4.Зовнішньополітичні. Зміцнення міжнародного становища. Союз з Річчю Посполитою, послаблення Османської імперії зміцнювали західні й південні кордони і дозволяли перейти до активних дій.

Петро І почав опікуватися проблемами, що дісталися йому у спадок від царівни Софії. З 1687 р. тривала війна з Туреччиною. У 1695 р. Петро І спробував оточити турецьку фортецю Азов у гирлі Дону, щоб здобути вихід до Чорного моря. 1696 р. у штурмі Азова взяли участь не тільки сухопутні війська, а й флот, збудований у найкоротший термін на річці Воронежі, і фортецю було взято. Азов і частина узбережжя Азовського моря за умовами укладеного з Туреччиною перемир'я відійшли до Росії.

Завершивши війну проти Туреччини, Петро І докорінно змінив напрямок зовнішньої політики і вирішив зав'язати стосунки з європейськими державами. З цією метою за рубіж у 1697 – 1698 рр. було направлено «Велике посольство», до складу якого під виглядом урядника Петра Михайлова входив сам цар. Посольство відвідало шведські володіння у Прибалтиці,

німецькі держави, Голландію, Англію, знайомлячись з технічними

досягненнями цих країн. Члени посольства навчалися різних наук і професій. Велика увага при цьому приділялася суднобудуванню. Царю вдалося утворити північний союз проти Швеції, уклавши секретні домовленості з Річчю Посполитою, Саксонією та Данією.

Завершити «Велике посольство» Петру не довелося. У 1698 р. в Москві вибухнув бунт стрільців на підтримку царівни Софії. Цар повернувся на батьківщину і жорстоко придушив цей виступ. Стрілецьке військо було ліквідовано. У країні значно зросли податки, бо Петру І знадобилися кошти для формування регулярної армії.

1700 р. Петро І розпочав війну проти Швеції за вихід до Балтійського моря, яка здобула назву Північної. Війна тривала 21 рік. Величезна кріпосницька Росія мусила напружити всі сили в боротьбі з невеликою, але передовою державою Європи.

Початок війни був для союзників невдалим. Шведський король Карл XII (1682-1718, 1697), висадивши десант в Данії, вивів її з війни. Після цього він перекинув свою армію в Прибалтику, де завдав поразки російським військам під Нарвою. Після цього він рушив на Польщу, де домігся нової перемоги. Поразки і втрата союзників не збентежили Петра І.

Уже в 1702 – 1703 рр. російські війська оволоділи кількома фортецями в гирлі р. Неви. Тут у травні 1703 р. розпочалося будівництво Петропавловської фортеці, яка стала ядром м. Санкт-Петербурга. Місто заклав сам Петро І і в 1712 р. зробив його столицею Росії. Будувалося місто в надзвичайно тяжких умовах руками сотень тисяч підневільних людей, зігнаних сюди з усіх кінців країни, зокрема й з України.

В 1708 р. розгорнулося шведське вторгнення в Росію. Карл XII рушив в Україну, де розраховував дістати підтримку від Криму, Туреччини й українського гетьмана Івана Мазепи, який намагався домогтися незалежності України. Петро І, навчившись воювати, зумів зірвати цей план. Війська під його командуванням біля с. Лісного розгромили величезний шведський обоз (7 тис. возів) і 15-тисячний корпус, який супроводжував його. Карл XII залишився без резерву і припасів, але продовжив просування на південь і узяв в облогу Полтаву.

Влітку 1709 р. до обложеної Полтави підійшли основні сили російської армії, і 8 липня 1709 р. відбулася генеральна битва Північної війни. Російська армія швидко (за 2 год) розгромила знекровлену й деморалізовану армію Карла XII. Король і гетьман з невеликим загоном знайшли притулок у турецьких володіннях.

Після Полтавської битви центр боротьби перемістився на Балтійське море, де Швеції довелося впевнитися в силі російського флоту, створеного за роки війни й реформ. На Балтиці почало встановлюватися російське панування. «Вікно» до Європи було «прорубане».

З0 серпня 1721 р. у фінському місті Ніштадті був підписаний мирний договір, за яким до Росії відійшли прибалтійські землі (Естляндія, Ліфляндія, Інгерманландія), частина Карелії, а також декілька островів на Балтиці. Після перемоги у Північній війні Петро І узяв титул імператора, а Росія була

проголошена імперією. Північна війна відкрила Росії вихід у Балтійське море.

Головною метою Петра І було перетворення Росії на могутню державу. Для цього треба було провести низку реформ. Реформи Петра І стали важливим етапом в історії Росії, яка зайняла помітне місце на міжнародній арені. Але реформування відбувалося насильницькими методами.

1711 р. було створено Сенат – вищий законодавчий, розпорядчий і виконавчий орган при царі на чолі з генерал-прокурором. Чиновники Сенату на місцях контролювали діяльність усіх ланок державного апарату. У 1718 – 1720 рр. була остаточно ліквідована мережа приказів. Замість них утворювалися Колегії, перевага яких полягала в тому, що вони відали певними галузями державного управління. Найважливішими серед колегій були: Військова колегія (справи армії), Адміралтейств-колегія (питання морського флоту), Колегія іноземних справ (дипломатичні справи), Камерколегія (збирання податків), Штатс-колегія (державні видатки), Ревізіонколегія (контроль за фінансовою діяльністю державного апарату), Мануфактур-колегія (розвиток промисловості), Комерц-колегія (торгівля), Юстиц-колегія (вище судове відомство).

Реформи Петра І поширилися і на місцеве управління. Територію держави було поділено на 8 губерній: Московська, Інгерманландська (Прибалтика і Карелія з Петербургом), Архангельська, Казанська, Київська, Смоленська, Азовська і Сибірська. Ці нові адміністративні одиниці були надто великими. Тому з часом кількість губерній збільшилась. Губернатори мали велику владу.

Серйозних змін зазнало становище церкви. Коли помер патріарх Адріан (1700), цар не дозволив обирати нового патріарха. В інтересах держави у церкви була вилучена частина майна. У 1721 р. вийшов указ про створення духовної колегії, або Синоду, на чолі зі світським чиновником. Це посилило контроль держави над церковними справами.

Важливу роль у становленні Російської імперії відіграла поява 1722 р. законодавчого акту «Табеля про ранги», що визначав систему чинів і порядок просування по державній службі – військовій і цивільній. За ним всі військові і цивільні чини поділялися на 14 класів. Принцип знатності походження, який раніше забезпечував високе службове становище, незалежно від обдарованості та заслуг, був замінений принципом особистої вислуги. Без проходження служби навіть знать не мала права на чини. Одночасно відкривався доступ вихідцям з недворянських верств до військових та цивільних чинів. Дослужившись до певного чину, такі особи отримували дворянське звання.

Проводилися в країні перетворення й іншого характеру. На службу запрошувалися іноземні вчені. Багатьох молодих людей посилали навчатися за рубіж. Був уведений закон про обов'язкове навчання дворян у школі. Організовано державні загальноосвітні й спеціальні (математичні, навігаційні, медичні, артилерійські та ін.) школи. 1715 р. в Петербурзі була відкрита Морська академія. Розширився випуск книг і підручників, введено

цивільний шрифт і арабські цифри. З 1704 р. почала виходити перша газета «Відомості». Відкривалися бібліотеки, театр у Москві (1704). Були видані карти Росії та інших країн. Почалося дослідження родовищ корисних копалин. У 1714 р. відкрився природознавчий музей – Кунсткамера, а в 1725 р. – Академія наук Росії.

3 1700 р. було введено європейське літочислення – від «Різдва Христова», святкування Нового року з 1 січня, впроваджено європейський одяг, дворянам і боярам заборонялося носити бороду. Стали проводитися асамблеї – громадські збори дворян і міської верхівки.

Незважаючи на грандіозні зміни, які сприяли зменшенню відсталості Росії від розвинених країн і розвитку її економіки, ці реформи мали поверховий характер. Вони торкнулися головним чином верхівки суспільства, створили лише видимість перетворення Росії на європейську державу і аж ніяк не вплинули на суспільний лад, де панували феодальнокріпосницькі відносини.

У першій чверті XVIII ст. в Росії остаточно утверджується найрозвиненіша форма політичної організації феодальної держави – абсолютна монархія. В Росії вона була вираженням диктатури поміщиківкріпосників. Значно посилилась особиста влада Петра І, що виразилося в прийнятті ним титулу імператора. Особа Петра І суперечлива. Великий реформатор, талановитий державний діяч і полководець, він був водночас типовим кріпосником, безжальним і жорстоким, байдужим до долі окремих людей і цілих народів. Він був дитям свого часу, тісно пов'язаним із тими силами, які слугували опорою його влади. Кріпосництво за Петра І значно зміцнилося. Помер Петро І 28 січня 1725 р., встигнувши перед смертю написати лише два слова: «Передайте все...» З усією гостротою постало питання про спадкоємця. Після Петра не залишилося синів. Єдиний його син Олексій (від першого шлюбу) ще в 1718 р. був страчений за підготовку державного перевороту. Щойно утворена імперія опинилася знов, як це вже бувало, в умовах кризи верховної влади.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В XIX СТ.

Зважаючи на «дух часу» (Французька революція), цар Олександр І (1801-1825) провів деяку «модернізацію» своєї держави. У 1803 р. за «Указом про вільних хліборобів» селянам дозволялося викупатися на волю разом із земельним наділом. Крім заснованого 1755 р. Московського університету, 1804 р. виникли університети в Харкові, Казані, Петербурзі. Деякі перетворення торкнулися державного управління. Замість створених Петром І колегій у 1802 р. були утворені міністерства. Формувався Комітет міністрів. У 1810 р. створено Державну раду. Однак після війни 1812 р. з ліберальними реформами було покінчено. В імперії встановився реакційний режим, символом якого став генерал О. Аракчеев, що впливав на всю внутрішню політику держави. В країні зберігалося кріпосництво, насаджувалися військові поселення, придушувалося вільнодумство. Це викликало опозиційні настрої серед передової частини дворянства.

Першими представниками опозиційного руху були дворянські офіцери. Вони дійшли думки, що змінити ситуацію на краще можна тільки революційним шляхом, вчинивши військовий переворот.

Перше таємне товариство виникло у Петербурзі 1816 р. Воно мало назву «Союз порятунку». У 1818 р. був створений новий союз – «Союз благоденства», що налічував близько 200 членів. Через відмінність у поглядах членів союзу він розпався. На його основі виникло два товариства – Північне з центром у Петербурзі, очолюване М. Муравйовим, та Південне – в Україні на чолі з П. Пестелем. До останнього у 1825 р. приєдналося

«Товариство об'єднаних слов'ян».

І Південне, і Північне товариства мали свої окремі програми. Автором програми Південного товариства – «Руської правди» був П. Пестель. Північне товариство у своїх планах перетворення Росії спиралося на «Конституцію», складену М. Муравйовим.

Хоча обидва товариства координували свою діяльність і мали спільний план повстання, обставини завадили його здійсненню. У листопаді 1825 р. під час поїздки до Таганрога раптово помер Олександр І. Спочатку війська склали присягу його брату Костянтину. Але той відмовився від престолу на користь іншого брата – Миколи. На 14 грудня 1825 р. було призначено складання присяги Сенатом і Державною радою новому царю на Сенатській площі в Петербурзі. Декабристи вирішили скористатися цією подією і змусити царя погодитися на ухвалення конституції. 14 грудня на Сенатську площу вийшли полки, керовані заколотниками – членами Північного товариства. Проте вони діяли дуже нерішуче. Переконавшись у своїй перевазі, Микола І наказав придушити повстання. Повсталі були оточені урядовими військами і розстріляні з гармат. Через два тижні в Україні повстання Чернігівського полку підняли члени Південного товариства. Воно також було придушене. Цар Микола І жорстоко розправився з декабристами: багатьох із них відправили на сибірську каторгу, інших – солдатами на Кавказьку війну, а п'ятьох керівників (К. Рилєєва, П. Каховського,

С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, М. Бестужева-Рюміна) повісили.

Розгром повстання декабристів означав для Росії посилення реакції, пов'язаної з іменем імператора Миколи І. Це виявлялося в посиленому контролі за настроями в суспільстві, у придушенні вільнодумства, усього, що не відповідало офіційній ідеології. Саме тоді царизм висунув теорію офіційної народності, гаслом якої було: «Православ'я, самодержав'я, народність». Суть її полягала в тому, що самодержавно-кріпосницька система нібито відповідає «народному духу», а отже, є законною і освячується церквою.

Панування цієї ідеології не означало, що опозиція режиму була зовсім придушена. У ліберальній суспільно-політичній думці панувало дві течії – слов'янофільство і західництво. Слов'янофіли вважали, що шлях Росії до прогресу пролягає через використання національних особливостей російського народу і докорінно відрізняється від шляху, яким ідуть західні країни. Їхні опоненти – західники доводили, що Росія йде тим самим шляхом,

що й Європа. Вони чекали ліберальних реформ уряду: переходу до парламентаризму, надання економічної свободи.

Не зникла й набула подальшого розвитку радикальна течія. її представниками були О. Герцен, М. Огарьов, В. Бєлінський. Вони прагнули радикальних соціальних перетворень, вважаючи, що з ліквідацією кріпацтва відродиться общинна рівність у всьому суспільстві. Шляхом до побудови такого суспільства вони бачили революцію. Попри репресії царського режиму, в Росії стали виникати революційно-демократичні гуртки. Найвідомішим з них став груток М. Буташевича-Петрашевського, який діяв у 1845 – 1849 рр.

Зовнішня політика Миколи І здійснювалась у двох основних напрямах: 1) боротьба з європейським революційним рухом, виконання Росією ролі «жандарма Європи»; 2) розширення сфери російського впливу та загарбання нових земель.

Насамперед царизм активізував свою зовнішню політику у східному напрямку. Він переслідував мету захопити протоки Босфор і Дарданелли, приєднати Кавказ і Закавказзя, а також утвердити свій вплив на Балканах. Тому війна з Туреччиною була неминучою. Така війна розпочалася 1828 р., коли Росія разом з європейськими державами втрутилася у греко-турецький конфлікт, підтримавши національно-визвольний рух греків. Туреччина програла війну. З Росією вона підписала Адріанопольський мирний договір 1829 р., за яким територіальні надбання Росії були незначні, а Туреччина визнала автономію Дунайських князівств, Сербії та надала державну самостійність Греції.

Протягом 1826-1828 рр. тривала російсько-іранська війна. Її результатом стало підписання Туркманчайського миру, за яким Єреванське та Нахічеванське ханства переходили до Росії. Росія здобула право вільного судноплавства по Каспійському морю.

Найганебнішою подією за царювання Миколи І стала Кримська війна (1853-1856). Наслідками її були поразка Росії та підписання Паризького трактату, за яким ліквідувався російський флот на Чорному морі, а до Туреччини знову відходили території Південної Бессарабії, дельта Дунаю та ін. До того ж через цю війну Російська імперія опинилася в міжнародній ізоляції.

Поразка у Кримській війні, піднесення суспільно-політичного і селянського антифеодального руху змусили нового російського імператора Олександра II (1855-1881) лібералізувати політичний режим шляхом здійснення цілої низки реформ.

Основними реформами, які проводилися у 1860-1870-і рр., були: аграрна (1861; скасування кріпосного права); земська (1864; введення органів місцевого самоврядування у сільській місцевості); судова (1864; введення нової системи судочинства, яка мала своїми засадами виборність суддів, створення суду присяжних засідателів, позастановість суддів і гласність судового процесу); освітянська (1863-1864; забезпечення введення єдиної системи початкової освіти та системи закладів середньої освіти); військова

(1864-1874; заміна рекрутської армії на армію, сформовану на основі загальної військової повинності, поділ держави на військові округи); міського самоврядування (1870; створення виборних безстанових органів самоврядування у містах). Зазначені реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазнопредставницького.

Після Кримської війни Росія, що була зайнята внутрішніми реформами, проводила стриману та обережну зовнішню політику, спрямовану на те, щоб подолати міжнародну ізоляцію, знайти нових союзників, ліквідувати обмежувальні статті Паризького договору 1856 р. Скориставшись поразкою Франції у боротьбі проти Пруссії, 1871 р. російський уряд відмовився його виконувати. Щоб відновити російський вплив на Балканах, Росія знову почала підтримувати національно-визвольний рух слов'янських народів Османської імперії. Скориставшись тим, що :у Боснії, Герцеговині та Болгарії у 1875 – 1876 рр. почалося антитурецьке повстання, 1877 р. Росія оголосила війну Туреччині. Вона була переможно завершена 1878 р. Сан-Стефанським мирним договором, за яким Росії поверталися землі Південної Бессарабії, гирло Дунаю, а в Закавказзі відходили Аргадан, Батум, Карс, Баязет, також визнавалася незалежність Болгарії, Сербії, Румунії та Чорногорії. Проте під тиском західних країн цей договір був переглянутий того ж року Берлінським конгресом, який суттєво зменшив території звільнених країн.

Активною в цей період була й колоніальна політика Росії. До середини 1869-х рр. Російська імперія вирішила проблему Кавказу, яка полягала в тому, що його гірські райони (Дагестан, Чечня, Адигея) стали бар'єром, що відділяв від Росії Грузію, Вірменію, Азербайджан. Тому з 1817 р. довелося вести виснажливу війну з гірськими мусульманськими народами, що створили тут свою державу на чолі з імамом Шамілем. Лише у 1859 р. російські війська завдали Шамілю поразки, але при цьому погодилися на його почесну капітуляцію та надання кавказцям деяких пільг у внутрішньому житті.

У 1860-і рр. розпочався російський наступ на Середню Азію. 1868 р.

Кокандське ханство і Бухарський емірат, а 1873 р. Хівінське ханство

визнали зверхність Росії. Пізніше було приєднано і Туркменію. Всі ці території стали внутрішніми колоніями Росії.

РОСІЯ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Реформи Олександра II, особливо скасування кріпосного права, дали сильний поштовх розвитку російської економіки. У 1880-і рр. в країні завершився промисловий переворот, швидко зростали промислові підприємства, які оснащувалися новітнім на той час устаткуванням. До кінця XIX ст. сформувалися спеціалізовані промислові райони імперії. Основною вугільно-металургійною базою країни стали Південь України та Донбас, у Центральному районі розвивалася легка промисловість, а на Північному Заході – машинобудування. Однак індустріалізація країни проходила

нерівномірно. Поряд із промислово розвинутими районами існували відсталі аграрні.

Капіталістичні зміни в сільському господарстві проходили повільніше, оскільки в ньому залишилося багато феодальних пережитків: сільська община, поміщицьке землеволодіння, відробіткова система. Перепони на шляху виходу з общини, слабкий попит на некваліфіковану робочу силу призвели до накопичення в селі великого прошарку декласованих елементів. Це зумовило зростання в селі соціального напруження.

Криза 1900– 1903 рр. стимулювала створення в Росії монопольних об'єднань, концентрацію виробництва й капіталу. З'явилися синдикати «Продвагон», «Продамет», «Брати Нобель», «Трубопродаж» та ін.

Значну роль у російській економіці відігравав іноземний капітал – англійський, французький, німецький, бельгійський.

Політична відсталість Російської імперії, наявність феодальних пережитків у сільському господарстві, національне гноблення неросійських народів – усе це причини Першої російської демократичної революції.

Початок революції поклав розстріл урядовими військами мирної демонстрації робітників у Петербурзі 9 січня 1905 р. Ця подія дістала назву «кривавої неділі». З цього моменту по всій імперії став поширюватися масовий страйковий рух. Весною 1905 р. розпочалися селянські заворушення. Не завжди надійною виявилася і армія, прикладом чого стало повстання у червні 1905 р. матросів Чорноморського флоту на броненосці «Потьомкін». У жовтні 1905 р. почався загальний політичний страйк, який паралізував економіку Росії.

Розмах революції змусив царя Миколу II 17 жовтня 1905 р. видати Маніфест, який обіцяв перетворити Росію на конституційну монархію шляхом скликання представницького органу – Державної думи та проголошення демократичних свобод. Якщо ліберальна частина опозиції цілком підтримала цей крок, то радикали вважали, що царський уряд вдався до хитрощів. У грудні 1905 р. вони організували збройні повстання робітників у Москві та деяких інших містах Росії, придушені царськими військами. Потім хвиля народних виступів почала спадати, а політична боротьба переміщувалася в стіни Державної думи.

Маніфест 17 жовтня сприяв кристалізації політичних сил, яка виявилася у формуванні нових політичних партій. Інтереси великої буржуазії обстоював «Союз 17 жовтня» (партія октябристів) на чолі з О. Гучковим та

М. Родзянком. Лівіше у політичному спектрі стояла Кадетська

(конституційно-демократична партія), лідерами якої були П. Мілюков і П. Струве. Ультраправі сили об'єдналися в чорносотенні «Союз російського народу» та «Союз Михайла Архангела». Вони не бажали ніяких змін і дотримувалися погромної тактики щодо прихильників демократії.

У І Державній думі, що працювала у 1906 р., активно дебетувалося селянське питання з вимогами надання селянам землі. Оскільки ця вимога не влаштовувала царя, І Думу було розігнано. II Дума, що почала свою роботу в лютому 1907 р., виявилася ще більш «неслухняною», оскільки в ній було

багато лівих депутатів, що вимагали від влади великих соціальних перетворень.

Поступово опанувавши ситуацією в країні, царський уряд перейшов у наступ. З червня 1907 р. було розігнано II Державну думу і ухвалено новий виборчий закон, що посилював представництво в парламенті представників поміщиків і буржуазії. Ця подія, названа третьочервневим переворотом, поставила крапку на демократичній революції. В країні розпочався масовий терор над її учасниками, посилився політичний тиск.

Головну роль у III і IV Думах відігравали октябристи. Цар дістав змогу маніпулювати представницьким органом. Якщо треба було провести якийсь ліберальний закон, правооктябристська більшість блокувалася з кадетами, антидемократичні закони ухвалювалися внаслідок її блокування з чорносотенцями. Так третьочервневий режим намагався зберегти стабільність у суспільстві за мінімальних, контрольованих верхами, змін.

Однією з помітних подій цього часу стала аграрна реформа, що проводилася за ініціативою царського прем'єр-міністра П. Столипіна. Шляхом ліквідації селянської общини і впровадження приватної власності селян на землю він намагався створити на селі великий прошарок заможних землевласників, які могли б стати опорою царського режиму. Однак цю реформу в суспільстві не підтримали. Праві бачили у руйнуванні общини посягання на основи самодержавства. Ліві, зацікавлені у збереженні соціального напруження в селі як необхідної передумови революції, також виступили проти неї. Селяни в масі не сприйняли реформу, побоюючись розорення і непевності в майбутньому.

Хоча 1909 р. в Росії спостерігалося значне економічне піднесення, яке супроводжувалося поліпшенням матеріального становища трудящих, тривалої стабілізації режиму не сталося, оскільки компромісу між різними класами та політичними силами досягнуто не було. Отже, Росія була напередодні нової революції.

ПІВДЕННІ І ЗАХІДНІ СЛОВ'ЯНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Польща. Поразка господарів польських земель у Першій світовій війні сприяла відновленню 1918 р. польської державності. За умовами Версальського договору новоутворена Польська держава була визнана країнами Антанти, які визначили її кордони на заході та надали їй вихід до моря у Померанії через порт Гданськ, який юридично визначався як вільне місто. Східні кордони країни визначила польсько-українська війна 1918 – 1919 рр. та Ризький мир з радянською Росією 1921 р., який підбив підсумки радянсько-польській війні 1920 р. До складу Польщі увійшли Східна Галичина та Західна Білорусія.

У березні 1921 р. сейм ухвалив демократичну конституцію країни, яка суттєво обмежувала владу президента парламентською владою. Однак країну роздирали міжнаціональні та соціальні конфлікти, а також суперництво політичних партій. В обставинах, що склалися 12-13 травня 1926 р., консервативні сили здійснили державний переворот. У країні була

встановлена необмежена влада Ю. Пілсудського і проголошено режим «санацїі» (оздоровлення). Права парламенту були дуже зменшені. Однак багатопартійність формально не була ліквідована.

Щодо національних меншин Пілсудський провадив політику «пацифікації» (замирення), яка полягала в обмеженні їх суспільнополітичного життя та репресій найбільш активних діячів. Економічний розвиток Польщі не відзначався стабільністю, йому заважали періодичні кризи. Напередодні 1939 р. Польща так і не досягла довоєнного рівня розвитку економіки.

Узовнішній політиці Польща спиралася на союз з Англією і Францию. Водночас 1934 р. вона підписала з гітлерівською Німеччиною пакт про ненапад. Польський уряд мав певні територіальні претензії до сусідньої Чехословаччини та неврегульовані відносини з Литвою, в якої поляки 1920 р. відібрали Віленський край. Так само недовірливо Польща ставилася до Радянського Союзу. Її політика мала яскраво виражений антирадянський характер.

Чехословаччина. 14 листопада 1918 р. Національні збори проголосили Чехословаччину республікою і обрали президентом Т. Масарика (1850-1937). Крім Словаччини, до її складу держави увійшли Закарпатська Україна та деякі польські землі. 20 лютого 1920 р. була ухвалена демократична Конституція держави. Президент, що обирався парламентом, мав великі повноваження і очолював виконавчу владу. Законодавчу владу здійснювали Національні збори. Формально всі нації були рівноправні, але включення до Конституції положення про «єдину чехословацьку націю» означало, що національні прагнення словаків та представників інших народів, не бралися до уваги. Чехословаччина майже весь час свого міжвоєнного існування залишалася демократичною державою. У ній налічувалося понад 50 політичних партій, які вели між собою боротьбу в межах існуючого парламентаризму. До 1935 р. пост президента країни займав Т. Масарик, а коли він відійшов від справ, президентом став Е. Бенеш.

Узовнішній політиці Чехословаччина орієнтувалася на Францію і Велику Британію. Разом з Румунією та Югославією вона склала союз Малої Антанти, що знаходився під егідою Франції. 1934 р. був укладений договір з СРСР про воєнну взаємодопомогу з СРСР, але із застереженням: якщо жертві нападу допоможе Франція.

Проблемною стала Судетська область, де більшість населення складали німці. Тут утворилася Судето-німецька партія на чолі з К. Генлейном, яка, підпавши у 1930-і pp. під вплив гітлерівської Німеччини, вимагала входження Судетів до складу Німеччини. Цією ситуацією скористався Гітлер, який почав чинити тиск на чехословацький уряд, а головне – на уряди Англії і Франції з метою переходу Судетів під контроль Німеччини, погрожуючи війною. Врешті він домігся свого. За умовою Мюнхенського договору від З0 вересня 1938 р. Чехословаччина мусила передати Судети Німеччині, а в найближчі три місяці задовольнити територіальні вимоги Угорщини та Польщі.