Довідник_2014

почала складатися опозиція англійському пануванню. Виник молодоафганський рух, учасниками якого були землевласники, пов'язані з ринком, купецтво, інтеліґенція, що прагнула реформ державного управління, економіки і культури. Проти еміра виступали і консервативні кола (староафганці), які були за обмеження іноземного впливу та захищали старі ісламські традцції.

Зростання податків, зменшення платні військовим відчутно позначилися на ситуації в країні. У лютому 1919 р. в результаті двірцевого заколоту Хабібулла-хан загинув. Після нетривалої боротьби за владу еміром став його син Аманулла-хан, тісно пов'язаний з молодоафганцями. З березня 1919 р. він проголосив незалежність Афганістану. Відповіддю на це став у травні 1919 р. початок англійської інтервенції. Але опір афганців звів нанівець зусилля англійців. 8 серпня 1919 р. за договором, підписаним у Равалпінді, Англія визнала незалежність Афганістану.

Повернувши собі в 1919 р. всю повноту національного суверенітету, Афганістан також спробував провести соціально-економічні реформи. Швидко виявилося, що відстале патріархальне афганське суспільство не готове до радикальних перетворень. Помилки в плануванні та проведенні реформ, а також надзвичайне посилення податкового тиску на село, за рахунок якого проводилися всі реформи, дестабілізували ситуацію в країні. У 1929 р. прихильники традиціоналістського шляху розвитку на певний час зуміли взяти реванш за попереднє десятиліття реформ. 1929 р. вони підняли повстання проти Аманулли-хана. Аманулла-хан зрікся влади. Королем країни був проголошений Надір-шах, що 1931 р. офіційно ухвалив конституцію, яка закріпила в країні поміркований режим. Таку ж саму політику продовжував і наступний правитель Захір-шах, який успадкував трон у 1933 р.

Загалом, саме афганські реформи виявилися найменш успішними. Причини їх невдач полягали почасти у бідності та відсталості країни, а почасти в суперечливому характері самих соціальних перетворень, які проводилися таким чином, щоб не зачепити інтересів духовенства та родової аристократії. Незважаючи на всі спроби модернізації, Афганістан залишився бідною країною з архаїчною суспільною структурою та відсталою системою господарювання.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ АРАБСЬКИХ КРАЇН У 1918 – 1939 РР.

На початку XX ст. всі арабські країни перебували в колоніальній залежності від кількох метрополій. Найбільша частина арабських земель була окупована Османською імперією. Країни Магрібу – Марокко, Алжир та Туніс контролювала Франція. Великобританія володіла Єгиптом та низкою дрібних еміратів Перської затоки та півдня Аравійського півострова. Після перемоги в італо-турецькій війні 1911 – 1912 рр. Італія захопила територію Лівії, яка раніше належала Туреччині.

Унаслідок розпаду Османської імперії частина арабських володінь Туреччини отримала незалежність (Недж, Хіджаз, Джебель-Шаммар, Асір та Ємен), а інші країни стали підмандатними територіями Великобританії (Палестина, Трансйорданія, Ірак) та Франції (Сирія, Ліван). Незадоволене таким рішенням місцеве населення не припиняло боротьби за створення незалежних суверенних держав. Після семилітньої визвольної війни в 1920 р. незалежним став імамат Оман, 1922 р. незалежність проголосив Єгипет, 1932 р. – Ірак, 1943 р. – Сирія та Ліван. Надаючи незалежність цим країнам, Лондон та Париж нав'язували їх урядам двосторонні угоди, що мали гарантувати політичні та економічні інтереси колишніх метрополій.

Об'єднані навколо Неджу країни Аравійського півострова (Хіджаз, Джебель-Шаммар та Асір) у 1932 р. проголосили себе Саудівською Аравією. Країна обрала типовий для ортодоксального ісламу шлях розвитку. У Саудівській Аравії встановився жорсткий авторитарний режим, що сповідував ригористичне дотримання всіх норм мусульманського віровчення та побутової практики. В країні зміцнювалася влада короля та його уряду. З 1938 р. на узбережжі Перської затоки були знайдені родовища нафти, які за домовленістю з аравійським урядом розробляла американська компанія АРАМКО.

У 20 – 30-х рр. ХХ ст. в арабських країнах, які перебували під мандатним управлінням або під політичним контролем Великобританії та Франції, відбувалися складні та значною мірою суперечливі процеси. Завдяки втручанню європейців, в економіку цих країн було запроваджено елементи капіталістичних економічних відносин, розбудовувалася соціальна інфраструктура, почалося формування місцевих кадрів. З іншого боку, Лондон та Париж дбали про власні політичні та економічні цілі в арабському світі, які часто суперечили інтересам місцевого населення.

Так, 1920 р. Англія надала деяке самоврядування Іраку. У 1921 р. Ірак став монархією на чолі з хашимітським еміром Фейсалом, влада якого була обмежена складеною англійцями конституцією. У 1930 р. Англія відмовилася від мандату на управління Іраком, надавши йому незалежність.

Сирія і Ліван були підмандатною територією Франції. Сирія під владою французів була спочатку поділена на декілька напівавтономних територій, підпорядкованих французькому комісару в Бейруті, який був і головою Лівану. У 1926 р. Ліван був проголошений республікою. В Сирії створені Установчі збори, які підготували проект Конституції, що передбачала незалежність країни (1928), але він затверджений не був. Лише у 1936 р. уряд Народного фронту в Парижі обіцяв надати незалежність Лівану і Сирії. Але з його падінням французи змінили своє рішення.

Складно відбувалися процеси формування політичної системи новопосталих арабських країн. Спроби запровадити у Сирії та Лівані демократичну систему управління наштовхнулися на серйозні перешкоди. Релігійна строкатість та нерівномірний рівень соціального розвитку різних районів призводили до постійних політичних криз.

1921 р. англійці створили емірат Трансйорданію, який знаходився під їхньою зверхністю. Зверхність англійців зберігалася і за мандатом Ліги націй у Палестині.

Окрему групу серед арабських країн становили арабські країни Північної Африки. Протягом міжвоєнного періоду Франція та Італія активно заселяли свої північноафриканські володіння європейськими колоністами. На початок 20-х рр. європейці складали 7% населення Тунісу і майже 10% – Алжиру. Створені в цих країнах європейські громади контролювали найважливіші сфери адміністративного управління та промисловості. Колоністи служили надійною соціальною базою для реалізації колоніальної політики. Поряд із традиційним для арабських країн Африки економічним сектором виник новий модерний капіталістичний сектор, який в конкурентній боротьбі нещадно руйнував господарський уклад арабських сусідів. Така економічна експансія спричинила різкий опір місцевого мусульманського населення соціальним та господарським перетворенням. Лише невелика частина корінних мешканців Північної Африки змогла інтегруватися в запропоновану європейцями нову економічну модель.

У1936 р. уряд Народного фронту у Франції розпочав переговори із представниками залежних від Парижа арабських країн. Париж пообіцяв поступово лібералізувати свою колоніальну політику у Сирії, Лівані, Алжирі, Марокко та Тунісі. Однак, після відставки уряду Народного фронту переговори було перервано.

Процес звільнення країн арабського світу від колоніальної залежності, що розпочався у міжвоєнний період, поклав початок вагомим змінам геополітичного характеру. Спроби західних країн утримати нові незалежні арабські держави в орбіті своєї політики призвели до посилення в цих країнах радикальних націоналістичних сил, які поступово почали усувати від влади лояльні до колишніх метрополій помірковані прозахідні уряди.

Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії «Вафд» (аль-Вафд аль-Місрі), очолюваній Сайфулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.

У1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах, що стало приводом до антибританської націоналістичної агітації з боку нового лідера партії «Вафд» Нахаза.

Відповідно до англо-єгипетського договору 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинялася, але військова присутність Британії зберігалася вздовж Суецького каналу. Договір також передбачав введення до Єгипту британських військ у разі війни.

Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню вафдистського уряду в країні, тим не менше партія «Вафд» завдяки підтримці виборців

продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією», що не обійшла й Єгипет.

Особливе місце серед арабських країн, що перебували протягом міжвоєнного періоду під мандатним управлінням, посідала Палестина. Встановлення британського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. 1917 р. позначився появою документа, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині – «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини, де на той час проживали 700 тис. арабів, почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії в уряді Д. Ллойд Джорджа Артура Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Лайонела Ротшильда, в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську державу «без заподіяння шкоди громадським і релігійним правам неєврейського населення (арабів) у Палестині».

«Декларація Бальфура» – свідчення головної суперечності в тогочасній британській політиці щодо Палестини, адже виходило, що з одного боку, Англія давала обіцянку визнати правителями Палестини лідерів Арабського повстання 1916 р., з іншого ж – заявляла про підтримку таких же домагань євреїв. Одночасно з появою «Декларації Бальфура» Британія заохочувала арабський націоналізм, зокрема через відомого симпатика арабської справи, письменника, учасника Арабського повстання Томаса Лоуренса.

У підсумку Лондон розчарував як тих, так і інших, оскільки в 1918 р. взяв на себе управління Трансйорданією (тепер Йорданія), Іраком і Палестиною як підмандатними територіями. Франції ж на таких само правах дісталися Сирія й Ліван. У 1920 р. Ліга Націй оформила статус Палестини відповідним мандатом.

Унаслідок значної єврейської еміграції вже на початку 1920-х рр. у ній почався гострий етнічний конфлікт між арабським та єврейським населенням. Побоюючись, що територію Палестини буде перетворено на «єврейський осередок», араби всіма силами намагалися завадити збільшенню єврейського населення країни та створенню євреями економічної та соціальної інфраструктури. Великобританія, яка володіла мандатом на управління Палестиною, безуспішно намагалася запобігти конфліктові. Природно, що як серед арабів, так і серед євреїв було достатньо прихильників пошуку компромісу, хоча не бракувало й тих, хто виступав з войовничих позицій.

Особливо єврейська еміграція набрала значного розмаху внаслідок вибуху нацистського антисемітизму в Німеччині й Австрії. Араби вважали небезпечною для себе діяльність таких добре організованих єврейських установ у Палестині, як «Гістадрут» («Єврейська генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун).

На кінець 1930-х рр. Лондон змушений був визнати, що всі спроби інтеграції арабського та єврейського населення були безрезультатними, й надалі країну доведеться розділити на дві держави, в яких окремо б проживали араби та євреї. Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ У 1918 – 1939 РР.

На час закінчення Першої світової війни лише дві країни Тропічної та Південної Африки – Ліберія та Ефіопія – були незалежними державами. Решта африканського континенту перебувала в колоніальній залежності від Великобританії, Франції, Бельгії, Португалії, Іспанії та Італії. У результаті воєнної поразки свої колоніальні володіння втратила Німеччина. Колишні німецькі колонії загальною площею 2,5 млн. кв. км із населенням 13 млн. осіб (Німецьку Східну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун та Того) Ліга націй передала під управління країн-переможниць. Німецьку Східну Африку, яка була найбільшою серед німецьких колоній, розділили між собою Великобританія, Бельгія та Португалія. Під управління Лондона перейшла найбільша частина колонії – Таньганьїка. Руанду та Урунді було передано Бельгії, а невеликий район на кордоні із Мозамбіком Кіонго отримала Португалія. Камерун і Того поділили Великобританія та Франція, причому французи отримали більшу частину обох колоній. Мандат на управління найменш розвиненими в економічному та культурному плані територіями колишньої Німецької Південно-Західної Африки отримав Південно-Африканський союз.

Юридичною підставою для розділу німецьких колоній послужила створена в 1919 р. Паризькою мирною конференцією мандатна система Ліги націй. Всі африканські володіння Німеччини, за винятком Німецької Південно-Західної Африки, включено в список мандатів категорії «Б». Держави-мандатори мали стежити за дотриманням на території підмандатних їм країн порядку, водночас сприяючи формуванню національних адміністративних та технічних кадрів, які б в майбутньому могли взяти на себе управління місцевим державним апаратом. Теоретично функція мандатора полягала в опіці та вихованні місцевого населення, яке ще не було в стані самостійно управляти своїми країнами. На підмандатних територіях заборонено спорудження військових баз та укріплень.

Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Встановлення контролю над Таньганьїкою реалізувало давній геополітичний задум Лондона, що полягав у створенні суцільної смуги британських володінь з півночі до півдня африканського континенту: від Каїра до Кейптауна. Більшість британських володінь в Африці мали статус протекторатів: Британське Сомалі, Кенія, Занзібар, Уганда, Ньясаленд, Бечуаналенд, Басутоленд, Свазіленд. Території Нігерії, Гамбії та Сьєрра-

Леоне були поділені на зони, де діяла колоніальна адміністрація та протекторати. Створений в 1910 р. Південно-Африканський союз (ПАС) мав статус самоуправної колонії-домініона й навіть отримав мандат на управління частиною колишньої німецької колоніальної імперії. У 1922 р. завершився термін повноважень створеної Сесілом Родсом Британської південноафриканської компанії, що на правах приватного володіння управляла Північною та Південною Родезією. Британці провели серед білого населення Південної Родезії референдум. Вибираючи між приєднанням до ПАС та створенням самоуправної колонії, більшість голосуючих висловилася за колоніальний статус. 1 жовтня 1923 р. Південна Родезія була проголошена самоуправною колонією із власними урядом і парламентом. Північна Родезія, де референдум не проводився, у 1924 р. стала британським протекторатом.

Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Опосередковане управління дозволяло економити значні кошти, які, за інших обставин, довелося б витратити на підготовку та утримання колоніального апарату. Крім цього, збереження традиційної соціальної структури створювало можливості для плавної та поступової модернізації африканських країн, еволюційного запровадження різноманітних нововведень.

Основна частина французьких колоніальних володінь була зосереджена в Західній Африці: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Сенегал і Французький Судан. В екваторіальній частині Африки французи володіли Габоном, Чадом, Середнім Конго і Убангі-Шарі. Крім цього, колоніями Парижа були острів Мадагаскар і невеликий район Африканського рогу – Французький берег Сомалі (Джібуті).

Французькі колоніальні володіння були порівняно бідними на природні ресурси. Складні кліматичні умови та напівпустельний характер земель більшості французьких володінь не сприяли розвитку сільського господарства. Основна частина населення французьких колоній займалася кочовим скотарством. Експортні сільськогосподарські культури вирощували лише кілька західноафриканських країн: Сенегал – арахіс, Гвінея – гевею, яка давала каучук, Дагомея та Берег Слонової Кістки – олійну пальму. На відміну від британських колоній, французи застосовували у своїх володіннях систему прямого правління, безпосередньо втручаючись в місцеві справи, призначення кандидатів на керівні посади та ін.

Серед французьких колоній у Африці в особливому становищі перебував Сенегал. Країна, яка послужила базою для розширення колоніальної експансії, мала особливий статус. Частина корінних сенегальців користувалася громадянськими правами і навіть обирала депутатів до французького парламенту. У 1936 р. виборчі права мали 78 тис. сенегальців. У Сенегалі існувала добра, за мірками Африки, система освіти для місцевих

жителів, виходили газети тощо. Із сенегальців формувалися частини корпусу сенегальських стрільців, які брали участь у Першій світовій війні.

Португалія володіла в Африці Мозамбіком, Анголою та Португальською Гвінеєю. Економічна слабкість Португалії не дозволила Лісабону самостійно розвивати промислову та соціальну інфраструктуру колоній. Португальцям довелося допустити у свої колонії британський та американський капітал. Система управління португальськими колоніями спиралася на невелику групу частково асимільованого місцевого населення, яке широко залучалося до колоніального адміністративного апарату. Загалом привілейованих африканців у португальських володіннях налічувалося не більше 1% від загальної кількості населення.

Бельгія володіла єдиною колонією – Бельгійським Конго, найбільшою за територією та однією із найбагатших на природні ресурси країн континенту. Іспанії належали невеликі володіння в Західній Африці: Ріо-Муні, о. Фернандо По та інші дрібні острівці в Атлантичному океані. Італійські колонії – Еритрея та Італійське Сомалі – були розташовані на Африканському розі.

Протягом міжвоєнного періоду економіка більшості африканських країн розвивалася однобоко. Більшості колоній метрополії нав'язали орієнтоване на вирощування експортних культур монокультурне сільськогосподарське виробництво. Протягом 20 – 30-х рр. у країнах Африки загальний обсяг урожаю кави зріс в 11, чаю в 10, какао-бобів у 6, арахісу в 4, тютюну в 3 рази. За той самий час урожаї зернових культур в Африці майже не збільшилися. Більшість залежних країн перетворилися на експортерів лише якогось одного товару. Того і Камерун-експортували майже виключно каву та какао, Уганда

– бавовну, Занзібар – гвоздику, Габон і Сенегал – арахіс. Така ситуація поставила місцеві економіки в пряму залежність від коливань цін на світовому ринку на предмети африканського експорту. Найменші зміни в кон'юнктурі ринку одразу ж відбивалися на бюджеті африканських колоній.

Промисловий розвиток африканських країн сильно відставав від аграрного сектору. Найкраще розвивалися гірничовидобувна та гірничозбагачувальна галузі, які також були орієнтовані на експорт. У 1937 р. в Тропічній та Південній Африці видобували 97% всіх добутих в світі алмазів, 92% кобальтової руди, 40% золота, 30% платини. Руду урану, із якої були виготовлені перші в історії людства ядерні бомби, видобуто в Бельгійському Конго. Найбільш промислово розвиненими в Африці були Південно-Африканський союз, Південна Родезія та Бельгійське Конго.

Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У міжвоєнний період виникли перші політичні організації африканців. Найсильнішим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. У березні 1920 р. делегати Золотого Берега, Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне, що зібралися в Аккрі, створили постійно діючу організацію –

Національний конгрес Західної Африки. У 1923 р. землемір Герберт Маковей заснував першу в Нігерії партію – Національно-демократичну партію Нігерії, а з 1944 р. в країні діяла Національна рада Нігерії та Камеруну. Протягом 1919 – 1925 рр. в Сенегалі існувала Партія республіканської спілки молодосенегальців. Упродовж того самого періоду в Габоні діяла партія «Молодий Габон». В багатьох країнах Африки колоніальна адміністрація не допускала створення політичних організацій місцевих жителів, тому антиколоніальні рухи набирали релігійного забарвлення. Політично-релігійні рухи в Конго, Анголі та інших країнах континенту стали не лише формою протесту проти поширення в африканських країнах християнства, але й своєрідною формою націоналізму.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЯПОНІЇ ТА КИТАЮ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

Становище Японії після Другої світової війни було тяжким: економіка виснажена війною, країна окупована американськими військами. Окупаційна влада відновлювала в Японії демократичні інститути. Були розпущені мілітаристські організації, відновилася діяльність демократичних політичних партій. У 1946 р. були проведені демократичні парламентські вибори. Ухвалено нову конституцію, яка обмежувала імператорську владу, закріплювала демократичні свободи, а головне – проголошувала відмову Японії від ведення війн як засобу політики. В тому ж 1946 р. була проведена аграрна реформа, яка мала на меті ліквідацію поміщицького землеволодіння. Землі за викуп передавалися орендарям.

«Холодна війна» перетворила Японію з ворога на союзника США у боротьбі проти СРСР. 1951 р. США одночасно з мирним договором у СанФранциско підписали договір безпеки з Японією, що залишав американцям можливість тримати на її території воєнні бази. СРСР відмовився підписати мирний договір з Японією.

З середини 1950-х рр. в Японії розпочався період бурхливого економічного зростання, що дістав назву японського «економічного дива». Воно характеризувалося стрімким розвитком електронних технологій, автоматизацією праці, використанням нових матеріалів, розвитком новітніх засобів зв'язку. За темпами розвитку Японія обігнала Велику Британію, Францію, ФРН і посіла друге місце у світі після США.

Увнутрішньополітичному житті другої половини XX – початку XXI ст. провідну роль відграє Ліберально-демократична партія. Хоча японські уряди мінялися досить часто, вплив її все ж таки залишається вирішальним. З 2001 р. лідером ліберальної партії та прем'єр-міністром країни став Д. Ноїдзумі. Його уряд проводить реформи, спрямовані на зміцнення провідної ролі країни у світовій економіці, а також намагається реформувати правлячу партію.

Узовнішній політиці Японія прагне лідерства в АзійськоТихоокеанському регіоні, підтримує США в боротьбі з тероризмом, розвиває

стосунки з Китаєм. Вона також підтримує ідею утворення азійського воєннополітичного блоку.

Після Другої світової війни Китай поділився на дві частини. На північному сході, звільненому у серпні 1945 р. радянськими військами, влада належала комуністам на чолі з Мао Цзедуном, інша територія контролювалася Гомінданом, головою якого залишався Чан Кайші. Між цими політичними угрупованнями у 1946-1949 рр. велася громадянська війна. Завдяки могутній підтримці з боку СРСР гомінданівські війська зазнали поразки і, будучи витіснені з материкового Китаю, переправилися на Тайвань, де було засновано гомінданівську демократичну державу.

1 жовтня 1949 р. в Пекіні було проголошено створення комуністичної Китайської Народної Республіки. Китайські комуністи провели аграрну реформу та колективізацію сільського господарства. За підтримки СРСР почалася активна індустріалізація.

Успіхи КНР підштовхнули Мао Цзедуна до планів ще більш прискореного розвитку. У другій половині 1950-х рр. було висунуто ідею «великого стрибка» з метою побудови комуністичного суспільства в найкоротші терміни. Головним засобом побудови комунізму стала безкоштовна (комуністична) праця. Замість невеликих кооперативів були створені величезні «народні комуни» (в середньому по 20 тис. селян). В них усуспільнювалося все, в тому числі й присадибне господарство, впроваджувалася зрівняльна система розподілу благ. Життя селян було жорстко регламентоване, вони строєм ходили на роботу, харчувалися разом у їдальнях. У промисловості прискорення індустріалізації відбувалося шляхом створення дрібних підприємств з напівкустарною технологією, де також панувала «комуністична» праця. «Великий стрибок» зазнав краху. Хоча,за рівнем виплавки металу Китай обігнав Велику Британію, але цей метал годився лише на металобрухт. Виробництво ж сільгосппродукції знизилося так, що в деяких районах КНР почався голод.

Наслідком «великого стрибка» стала опозиція курсу Мао всередині КПК. Мао зробив головним знаряддям антиопозиційної боротьби молодь, закликавши її до революційного насильства, руйнування всього, щоб звільнитися від залишків старого суспільства в Китаї і побудувати комунізм. Ця кампанія, розпочата 1965 р., дістала назву «культурної революції». «Червоні охоронці» (хунвейбіни) та бунтарі (цзяофані), керовані Мао та його однодумцями, громили партійні комітети і міністерства, захоплювали підприємства і вузи, руйнували пам'ятки культури. Багато представників інтеліґенції були вислані в села на «перевиховання».

У зовнішній політиці КНР в кінці 1950-х рр. відмовилася від співробітництва з СРСР. Мао засудив хрущовську відлигу. З 1964 р. Китай став ядерною державою. Після смерті Мао Цзедуна 1976 р. економіка КНР так занепала, що знадобилося негайне реформування. У боротьбі за владу перемогу над маоїстами здобуло реформаторське крило КПК на чолі з Ден Сяопіном. У країні розпочалися економічні ринкові реформи: земля була роздана селянам у формі сімейного підряду, легалізована приватна власність,

заохочувався розвиток приватного бізнесу. Нормалізація відносин з розвинутими країнами та створення у Китаї вільних економічних зон сприяло залученню іноземних інвестицій. З 1980-х рр. у Китаї спостерігається бурхливе економічне піднесення. КНР стала однією з провідних країн світу. Однак разом із тим комуністична ідеологія і влада КПК збереглися. Політична сфера країни й досі залишається тоталітарною.

У зовнішній політиці КНР нормалізував стосунки з більшістю країн світу. 1997 р. за договором з Великою Британією під юрисдикцію КНР відійшов Гонконг, який на наступні 50 років здобув господарську та суспільно-політичну автономію за принципом «Одна країна – дві системи». Наболілою проблемою зовнішньої політики КНР є проблема Тайваню – економічно розвинутої демократичної держави, де й зараз при владі Гоміндан. КНР домоглася формального визнання міжнародним співтовариством Тайваню китайською територією. Однак фактично острів залишається окремою китайською державою незважаючи на те що, за прийнятим у березні 2005 р. законом, КНР передбачає навіть застосування сили з метою приєднання цієї самопроголошеної держави.

ПОДІЛ КОРЕЇ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

В результаті анексії Кореї Японією (1910) в країні встановився режим національного гноблення і військово-поліцейського терору, так званий «шабельний режим». Законодавча, виконавча і судова влада належала японському генерал-губернатору, який призначався з числа найбільш впливового генералітету. Колоніальний порядок забезпечували дві дивізії регулярних військ, ескадри бойових кораблів, понад 1,5 тис. жандармськополіцейських установ. Корейці не мали права займатися будь-якою громадською діяльністю, крім релігійної. Заборонялось вивчення корейської мови, літератури, історії. Посилено насаджувались ідеї покірного служіння і відданості «великій Японії». Корейські патріоти створювали підпільні організації, партизанські загони, боролись проти японського мілітаризму за межами країни.

На останньому етапі Другої світової війни в серпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею від японського панування. Відповідно до постанов Ялтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамської (липень-серпень 1945 р.) конференцій великих держав Корея була поділена по 38-й паралелі на зони відповідальності СРСР і США. На Московській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії в грудні 1945 р. було прийнято рішення про встановлення опіки над Кореєю на 5 років і сприяння політичним силам країни у створенні єдиної демократичної незалежної держави. Втілення цих постанов у життя покладалось на комісію з представників радянського і американського командування, яка працювала в 1946 – 1947 pp. Одночасно створювалась Тимчасова комісія ООН по Кореї, якій доручався контроль за проведенням вільних демократичних виборів у обох зонах.

І радянська, і американська військові адміністрації проводили у своїх частинах Кореї перетворення в дусі своєї ідеології і моделі розвитку, шукали