Довідник_2014

пов'язуватись із результатами господарчої діяльності. Проте нова реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці.

Незважаючи на прийняття закону «Про індивідуальну трудову діяльність», на шляху товаровиробників було безліч перепон. Кооперативи та «індивідуали» наприкінці 80-х рр. становили тільки 1,1% підприємств країни. Спроби перетворень не були підкріплені продуманою грошовою, кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції 1988 р. Проведення авантюрної та безграмотної антиалкогольної кампанії знищило 265 тис. га виноградників і вивело з товарообігу 89 млрд крб. Із магазинів хутко зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Реформа була приречена на провал.

Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990 – 1991 рр.). Сутністю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велися про темпи й методи переходу до ринкових відносин. Програма уряду передбачала поступовий планомірний перехід, а висунута альтернативна програма С. Шаталіна – Г. Явлінського «500 днів» передбачала динамічні темпи переходу до ринку і злам командно-адміністративної системи, можливість відродження приватної власності. Після обговорень було прийнято компромісний варіант проекту переходу до ринку, за яким усю сутність програми Шаталіна – Явлінського було вихолощено. Отож, нова програма також виявилась нежиттєздатною. Проіснувавши декілька місяців, вона зазнала краху.

Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду не боячись наслідків, можливість дізнатися про нещодавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність».

Величезна родь у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні виданя з 1987 – 1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалу. Передусім це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії З0-х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із заспівувчів у цьому процесі був журнал «Огонек», головним редактором якого в часи «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новий мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників-дисидентів, у тому числі й українських, мемуари жертв репресій та інші документальні матеріали.

Штучні бар'єри для засобів масової інформації було знято, ідеологічну опіку над ними послаблено. У законі «Про пресу», прийнятому 1 серпня 1990 р., декларувалися свобода преси і недопущення цензури.

Нове керівництво країни після 1985 р. прагнуло максимально знизити рівень конфронтації на міжнародній арені як необхідну умову проведення внутрішніх реформ.

Радянське політичне керівництво почало по-новому розглядати міжнародні проблеми, визнавши пріоритет загальнолюдських цінностей, міжнародних угод, у тому числі Загальної декларації прав людини, зобов'язавшись привести внутрішньосоюзне законодавство у відповідність із міжнародним правом.

Перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, періоду розколу та конфронтації. Радянський Союз ставав більш відкритою країною для світового співтовариства.

Без глибоких політичних реформ подальший розвиток «перебудови» був неможливим. Основними цілями політичної реформи були: а) відновлення ролі рад народних депутатів як органів влади і повернення громадським організаціям соціальної активності; б) здійснення перерозподілу влади за збереження керівної ролі КПРС.

Перший етап реформи припав на червень 1988 – червень 1989 р. Його змістом було: прийняття нового виборчого закону, за яким вибори мали проводитися на альтернативній основі; проведення виборчої кампанії делегатів на 1-й з'їзд народних депутатів СРСР; проведення самого з'їзду; створення постійно діючого законодавчого органу: – Верховної Ради СРСР і контрольного органу законності в країні – Комітету конституційного нагляду.

25 травня – 9 червня 1989 р. у Москві зібрався 1-й з'їзд народних депутатів СРСР. У його роботі взяли участь 2250 депутатів. Більшість із них уже обиралася на альтернативній основі, проте були народні депутати і від громадських організацій, у тому числі 100 осіб обрано від КПРС. Непримиренна боротьба думок, гострі дискусії на з'їзді були віддзеркаленням боротьби між реформаторами і консерваторами, між новими політичними силами і КПРС. З'їзд прийняв постанову «Про основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики СРСР».

Другий етап політичної реформи – 1989 – 1991 рр. Гостра політична боротьба точилася на 2-му з'їзді народних депутатів СРСР (12-24 грудня 1989 р.). З'їзд прийняв постанови про посилення боротьби проти організованої злочинності, про правову й політичну оцінку радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., про політичну оцінку рішення про введення військ до Афганістану.

Свідченням розвитку демократичних процесів був указ президії Верховної Ради СРСР про відновлення у громадянстві «деяких осіб, що мешкають у цей час за кордоном». З-поміж інших радянське громадянство знов отримали Г. Вишневська, М. Ростропович, В. Войнович. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання

незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, що піддавалися насильному переселенню, та безумовне відновлення їхніх прав.

Партійне керівництво в центрі й на місцях дедалі більше дискредитувало себе. 4 лютого 1990 р. на Манежній площі в Москві відбулися демонстрація і мітинг із вимогою скасування 6-ї статті конституції СРСР, де йшлося про привілейоване становище КПРС. Цю статтю було скасовано на 3-му позачерговому з'їзді народних депутатів (11-15 березня 1990 р.). На з'їзді було введено інститут президентства в країні. Першим (і останнім) президентом СРСР обрано М. Горбачова, а головою президії Верховної Ради СРСР – А. Лук'янова.

Вибори 1990 р. ознаменували значну перемогу, демократичних, перебудовчих сил. Ради двох найбільших міст країни – Москви і Ленінграда очолили Г. Попов і А. Собчак – доктори наук, усенародно відомі політики, прихильники кардинальних реформ.

На 1-му з'їзді народних депутатів РРФСР (16 травня – 12 червня 1990 р.) головою Верховної Ради РСФСР обрано Б. Єльцина.

На другому етапі реформи значно активізується національно-визвольний рух. За умов демократичних виборів і ослаблення ідеологічного диктату у Верховних Радах Литви, Латвії, Естонії більшість голосів одержали рухи, які виступали за національну незалежність і вихід зі складу СРСР. Протягом весни – літа 1990 р. Литва, Латвія, Естонія, РРФСР, Україна й інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет. М. Горбачов іронічно назвав цей процес «парадом суверенітетів».

На жаль, іще одним аспектом перебудовних процесів стало наростання національної нетерпимості, яке вилилось у криваві сутички в Нагірному Карабаху, Сумгаїті, Фергані, що супроводжувалися сотнями людських жертв. Поступово зав'язувався «гордіїв вузол» міжнаціональних конфліктів на території СРСР.

Дуже гостра ситуація склалася під час обговорення кризової соціальноекономічної та політичної ситуації на 4-му з'їзді народних депутатів (17-27 грудня 1990 р.). Депутатів приголомшили виступ Е. Шеварднадзе про змову правих сил, що насувається, і його заява про відставку з посади міністра закордонних справ. Тоталітарний режим рішуче виступив проти прагнення республік Прибалтики до незалежності. Мирні виступи жителів Вільнюса і Риги на початку 1991 р. найжорстокішим чином було придушено десантними військами, були людські жертви.

Для зміцнення своєї позиції центральне керівництво призначило на 17 березня 1991 р. всесоюзний референдум із питань збереження СРСР. Хоча за це висловилися 70% опитуваних, референдум не вніс ясності у протиріччя з приводу нового союзного договору і подальшої долі СРСР.

Після референдуму почався «новоогарьовський процес» переговори керівників дев'яти республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану, Таджикистану, Азербайджану) із президентом СРСР. «Заява 9+1», підписана 23 квітня 1991 р., декларувала принципи нового союзного договору і знаменувала початок третього етапу

політичної реформи. 24 липня 1991 р. М. Горбачов заявив, що роботу над союзним договором закінчено. Республікам передбачалося надати додаткові повноваження, більшість центральних структур втрачали владу з укладенням нового договору. Попереднє підписання документа було призначено на 20 серпня 1991 р.

Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інформацію про створення Державного комітету з надзвичайного становища (ДКНС), до складу якого увійшли 8 осіб – Янаєв, Павлов, Пуго, Крючков, Язов, Стародубцев, Бакланов, Тизяков. В оголошеній заяві ДКНС було сказано, що президент СРСР не може виконувати своїх обов'язків за станом здоров'я і тому вся повнота влади переходить до ДКНС. Це означало державний переворот. Було оголошено програму першочергових заходів щодо відновлення правопорядку в країні. Вона передбачала надзвичайний стан упродовж 6 місяців. У Москву було введено військові частини. Але з перших годин перевороту активний опір ДКНС чинили президент Росії Б. Єльцин, обраний на цю посаду 12 червня 1991 р., передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів (Ленінграда та ін.). Введені до столиці війська також не виступили проти мирного населення, яке стадо на захист штабу демократичних сил – будинку парламенту Росії («Білого дому»). Активний протест із боку міжнародного товариства, міжнародна ізоляція ДКНС сприяли провалу державного перевороту і перемозі сил демократії в СРСР.

21 серпня організатори перевороту, зрозумівши, що більшість населення їх не підтримує, припинили виступ. Президент СРСР Горбачов повернувся до Москви. Змовників було заарештовано, законність відновлено.

Після краху перевороту події набрали кардинально нового характеру. Було припинено діяльність КПРС, оголошено про початок реформи КДБ з метою його остаточної ліквідації та заміни службою розвідки і контррозвідки, ухвалено рішення про радикальну військову реформу.

Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. «Новоогарьовський процес» було зірвано.

1 грудня 1991 р: в Україні відбувся референдум, нй якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л. Кравчук витлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору.

8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції «Вискулі», що в Біловезькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік – Білорусі, Росії та України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений на засіданні Державної ради Варіант договору Єльцин запропонував першим підписати українському президентові, підкресливши, що свій підпис поставить після нього. За власним визнанням Кравчука, «доля договору цілком залежала від України». І він заявив категоричне «ні» союзному договору.

Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що «Союз СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Потім Б. Єльцин телефонував президентові США Бушу, а С. Шушкевич – президенту Горбачову, що Радянського Союзу більше не існує, третій етап політичної реформи завершився розпадом СРСР.

На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії, України, Білорусі.

13 грудня в Ашхабаді керівники держав Середньої Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На Зустрічі 21 грудня в м. Алмати відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку Біловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія, яка приєдналася до СНД через два роки.

М. Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19- й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді президента.

Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ І АМЕРИКИ»

ПОЛІТИЧНА КАРТА ЄВРОПИ ТА МІЖНАРОДНА ОБСТАНОВКА НА СЕРЕДИНУ XVII СТ. ЕРОЗІЯ ВЕСТФАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ

МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Жодна географічна карта світу не зазнала таких корінних змін за всю історію людства, як політична. Це пояснюється калейдоскопічною зміною правителів, династій, державних устроїв і систем, динамікою державних кордонів.

Політична карта світу — це картографічна модель світового простору, територіальна проекція політичної організації міжнародного співтовариства.

Рушійним важелем цих перетворень були війни, що з фатальною постійністю супроводжували людство протягом усієї його історії і є повсякденним явищем його буття.

У XV ст. в Європі спостерігається прискорене зростання продуктивних сил, формується мануфактурне виробництво, поліпшуються торговельні та культурні зв'язки між роздробленими феодальними державами. Цьому сприяв розквіт міст, заснованих на магдебурзькому праві, поширення загальної та фахової освіти, заснування та значне зростання ролі університетів. Ці процеси сприяли консолідації малих феодальних утворень, формуванню великих націй.

Зростання мануфактурного виробництва сприяло нагромадженню багатств, виробленню товарів, актуальним стає пошук ринків збуту та джерел дешевої сировини. У приморських містах розвивається торгівля, актуальними стають далекі плавання, зокрема освоєння просторів океанів. З цією метою будуються великі морські кораблі каравели, здатні до тривалих плавань у бурхливому Атлантичному океані.

Мрією багатьох монархів Європи став пошук шляхів до Індії, Індонезії, Китаю, з яких до Європи постачалися спеції, шовк, порох та інші дефіцитні товари, такі бажані при дворах владик і вельмож. їм шлях у Європу перекрила Туреччина, яка остаточно закріпилась у Малій Азії після захоплення у 1453 р. Константинополя.

Туреччина була країною землеробів і воїнів, що не займалася торгівлею, тому Великий шовковий шлях, яким перевозили екзотичні товари з Південно-Східної Азії в Європу, практично перестав функціонувати. Пошук шляхів до Індії почався у західному напрямку, так виник феномен відкриття X. Колумбом у 1492 р. Америки. Практично одночасно був відкритий шлях до Індії навколо Африки, здійснений іспанцем В. да Гамою.

Відкриття Америки та шляху в Індію сильно піднесло роль Іспанії і Португалії як могутніх морських держав, висунутих далеко на Південний Схід Європи. Наприкінці XV ст. вони вперше поділили світ, провівши умовну португальсько-іспанську демаркаційну лінію. У той же час

послаблюється роль Венеції, Генуї та Олександрії у Середземному морі, яка зростала з часів христових походів. Це були могутні міста-держави, основним ремеслом яких була торгівля і морський розбій. Вони мали свої охоронні пункти, що практично були їхніми колоніями. Тогочасні колонії не займали суцільних територій, це була мережа фортифікованих морських баз і стратегічних пунктів. Венеції належали острови Кіпр і Крит, Генуя мала під управою низку островів у Егейському морі, частину узбережжя Криму. На початку XV ст. Венеція мала флот з 300 кораблів.

Процвітання Венеції і Генуї було продовженням «золотої ери» Середземномор'я, цієї колиски цивілізації, серця античного та ранньофеодального світу. Власне тут протягом тисячоліть процвітали Фінікія, Карфаген, Афінська республіка, Рим. З відкриттям Америки та нових шляхів до Індії цей регіон занепадає але до побудови Суецького каналу.

Великі географічні відкриття та колоніальні завоювання, які їх супроводжували, спричинили розвиток і зміцнення міжнародних зв'язків у світовому масштабі, дали поштовх для зростання промислового виробництва, торгівлі, кораблебудування і морського транспорту. У світі поширився вплив Європи, зміцнилися позиції європейських країн у світовій економічнополітичній системі. Усе це змінило психологію і світогляд європейців, сприяло виробленню нового глобального мислення. Антична Ойкумена злилася з іншими ойкуменами, об'єднавши їх в єдину світову цивілізацію.

Великі географічні відкриття дали новий імпульс розвитку науки. Відкриті нові материки, нові народи, небачені види рослин і тварин прискорили розвиток біології, геології, географії, етнографії та інших природничих і суспільних наук.

Відкриття Америки та шляху в Індію сильно піднесло роль Іспанії і Португалії як могутніх морських держав, висунутих далеко на Південний Схід Європи. Наприкінці XV ст. вони вперше поділили світ, провівши умовну португальсько-іспанську демаркаційну лінію. У той же час послаблюється роль Венеції, Генуї та Олександрії у Середземному морі, яка зростала з часів христових походів. Це були могутні міста-держави, основним ремеслом яких була торгівля і морський розбій. Вони мали свої охоронні пункти, що практично були їхніми колоніями. Тогочасні колонії не займали суцільних територій, це була мережа фортифікованих морських баз і стратегічних пунктів. Венеції належали острови Кіпр і Крит, Генуя мала під управою низку островів у Егейському морі, частину узбережжя Криму. На початку XV ст. Венеція мала флот з 300 кораблів.

Процвітання Венеції і Генуї було продовженням «золотої ери» Середземномор'я, цієї колиски цивілізації, серця античного та ранньофеодального світу. Власне тут протягом тисячоліть процвітали Фінікія, Карфаген, Афінська республіка, Рим. З відкриттям Америки та нових шляхів до Індії цей регіон занепадає але до побудови Суецького каналу.

Великі географічні відкриття та колоніальні завоювання, які їх супроводжували, спричинили розвиток і зміцнення міжнародних зв'язків у світовому масштабі, дали поштовх для зростання промислового виробництва,

торгівлі, кораблебудування і морського транспорту. У світі поширився вплив Європи, зміцнилися позиції європейських країн у світовій економічнополітичній системі. Усе це змінило психологію і світогляд європейців, сприяло виробленню нового глобального мислення. Антична Ойкумена злилася з іншими ойкуменами, об'єднавши їх в єдину світову цивілізацію.

Великі географічні відкриття дали новий імпульс розвитку науки. Відкриті нові материки, нові народи, небачені види рослин і тварин прискорили розвиток біології, геології, географії, етнографії та інших природничих і суспільних наук.

Зв'язок між материками планети призвів до формування основ єдиного світового господарства, торговельних зв'язків, міжконтинентальної міграції населення.

Одночасно з цими прогресивними тенденціями, згідно з законами діалектики та логіки, проявились і розвивались негативні явища, які відкидали людство назад, відроджували вже пройдені та пережиті людські пристрасті та політичні процеси. Почала даватися взнаки жадоба правителів до отримання легкої наживи та швидкого збагачення. Розпочався і тривав протягом кількох століть колоніальний розбій, процес формування великих колоніальних імперій, період суперництва між державами за панування на суходолі та морі.

Широкого розмаху набуло піратство, підтримуване офіційними властями метрополій, пов'язане з работоргівлею і відновленням рабства як соціального інституту. У португальських, англійських, французьких та іспанських колоніях, а пізніше незалежних державах, що виникли на їх територіях, людське рабство було узаконене та стало правовою нормою. Це ганебне явище проіснувало до другої половини XIX ст., а його наслідки відчуваються і нині, у формі расової дискримінації та расизму як білого, так і чорного.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ПРОЦЕСУ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Економічний прорив Західної Європи в доіндустріальну епоху – один із самих цікавих і загадкових феноменів світової історії. Це питання тісно пов’язане із загальним трактуванням періоду Нової історії, з усвідомленням історичної природи і суті процесу модернізації.

У XIV – XV ст. європейське суспільство опинилося в стані системної кризи, яка відкрила шлях для докорінного оновлення всіх сфер життя. В цей період складалися передумови для розвертання процесу модернізації – поетапного переходу від суспільної системи традиційного типу(аграрного, станово-корпоративного) до індустріального, або «сучасного суспільства».

Модернізація пов’язана із закріпленням класових форм соціальної стратифікації і партикуляризму, становленням національних суспільств, формуванням основ конституційної державної системи і електоральної моделі політичної поведінки. Модернізація, з економічної точки зору, – це перехід до капіталізму західного типу, забезпечення вільного

функціонування капіталу і повної переваги ринкових механізмів суспільного виробництва. Крок за кроком в ході модернізації створювалося і особливе духовне середовище, засноване на індивідуалізації ціннісних орієнтацій, секуляризації і раціоналізації наукового типу пізнання. У процесі модернізації складався новий тип ідентичності європейської людини, заснований на інноваційній, діяльній соціальній активності, раціоналізованій мотивації. Модернізація зруйнувала традиційну картину світу з притаманним їй сприйняттям людини як частини непорушного богом даного порядку речей.

Динаміка, терміни і форми модернізації в країнах Заходу і Сходу мали величезну специфіку. В Європі передумови для цього процесу складалися поетапно. Уже на початку другого тисячоліття тут виникли необхідні і достатні умови для забезпечення прискореного розвитку продуктивних сил, зростання капіталозабезпеченості і продуктивності праці. В зв’язку з кліматичними особливостями цієї частини Євразії її народи (на відміну від народів Сходу і Півдня) в порівняно меншій мірі були забезпечені багатством природних умов праці і засобів існування, але в той же час і менше залежали від примх природи. Разом з тим Західна Європа мала кращі можливості для розвитку відносно дешевих, надійних і ефективних за мірками традиційних суспільств засобів комунікацій (велика кількість судноплавних річок, протяжність морського узбережжя), а також для нарощування основного капіталу і енергетичного потенціалу (наявні макроландшафти з величезними лісовими масивами).

На відміну від багатьох азійських суспільств, які володіли природними землями і які зуміли знайти в ході тривалого історичного розвитку відносно ефективні і адекватні своїм природно-кліматичним особливостям технології (наприклад, заливного рису), які дозволяли їм в певній мірі бути самодостатніми, а їх елітам отримувати колосальний додатковий продукт.

У певній мірі, завдяки географічному розташуванню Західної Європи, її народам вдалося уникнути або звести до мінімуму наслідки соціальнополітичного шоку, пов’язаного із завоюваннями кочівників. Принагідно зазначимо, що їх напади були відбиті не тільки силами західноєвропейців. Немалу роль відіграла стійкість і мужність східноєвропейських та південноєвропейських народів, які послабили натиск номадів, але які заплатили за це величезну ціну: багато з них в результаті відстали в своєму розвитку. В той же час неодноразові спроби об’єднання Європи зсередини силовими способами, як відомо, в кінцевому результаті терпіли невдачу. В силу різних обставин, багато з яких потребують уточнення (географічна фрагментація, особливості більш пізнього етногенезу), в Західній Європі поступово склалася своєрідна система більш-менш рівно вісних конкурентноконтактних відносин, які перешкоджали утворенню згубної для прогресу монополії влади. Сформувалися відносно незалежні, децентралізовані джерела сили: церква, міста, феодали, університети, гільдії і т. ін. У середньовічній Європі створилася унікальна модель міських поселень з комуні тарним типом громадських зв’язків. Система землеволодіння, а

слідом за нею і вся структура феодального стану виявилася децентралізованою (що знайшло вираження в принципі «васал мого васала – не мій васал»). В процесі тривалої еволюції було поступово обмежене свавілля королів і князів, які з метою більш успішної боротьби зі своїми сусідами-конкурентами змушені були спиратися на економічну силу третього, головним чином торгово-промислового стану, надавши йому деякі свободи і гарантії існування. Цьому сприяв і дуалізм двох вищих станів – духовної і світської влад.

Яскравою специфікою володіла і європейська середньовічна духовна культура. Вона була заснована на синтезові зовсім різних компонентів – античній спадщині (концепція свободи, інститути демократії, приватне і публічне право, науково-технічні винаходи, досягнення в області літератури і мистецтва), «східному» технологічному трансферті (запозичення і творча адаптація європейцями близькосхідних, індійських і китайських інновацій), німецькому факторі (етнічне оновлення носія європейської культури), поширенню іудео-християнських традицій і системи цінностей. Іудеохристиянська традиція надала особливого імпульсу рухові європейського історичного суб’єкту.

Епоха Великих географічних відкриттів поклала початок системі колоніалізму, яка проіснувала до другої половини ХХ ст. Першими найбільшими колоніальними державами були Іспанія і Португалія, пізніше лідерами цього процесу стали Голландія, Англія і Франція. Підкорення нових територій супроводжувалося вивезенням до Європи дорогоцінних металів і різних екзотичних товарів. В повсякденне життя європейців, спочатку привілейованих, а потім і решти верств суспільства поступово входили такі нові продукти харчування як картопля і помідори, чай і кава, какао, рис, цукор, різні прянощі та ін. На європейському ринку з’являються раніше не відомі тютюн, індиго та інші екзотичні товари. Новим джерелом прибутків підприємливих європейців стала також і работоргівля.

Таким чином, нітрохи не применшуючи роль зовнішніх факторів, слід відзначити, що внутрішні фактори, пов’язані з трансформацією економічного, соціально-політичного і культурного життя західноєвропейських суспільств у XVI – XVIII ст., стали вирішальними у масштабах накопичення ними фізичного і людського капіталу. Поштовхом до вражаючих змін в економічній організації європейського стала «революція цін». Вона була викликана частково припливом дорогоцінних металів із колоній, але не в меншій мірі і зростанням чисельності населення в Європі. Найбільш яскравим проявом «революції цін» стало зростання вартості продуктів харчування.

Наслідки «революції цін» відчувалися протягом тривалого часу – з кінця XV і аж до першої третини XVII ст. Але в різних країнах вони мали суттєву специфіку. Для Іспанії і Португалії, де приплив дорогоцінних металів із колоній був найбільшим «революція цін» мала особливо руйнівний характер. Різкий підйом цін на товари, які вироблялися в цих країнах, призвів до падіння їх конкурентноздатності на європейському ринку і потягнув за собою