Довідник_2014
.pdfПрийшовши до влади, більшовики, зламавши весь попередній державний апарат і створивши свій, розпочали перетворення. Проголосивши диктатуру пролетаріату, вони поставили поза законом усі інші, опозиційні їм партії, закрили опозиційні видання. За відмову визнати їхню владу у січні 1918 р. були розігнані вибрані ще за списками, складеними за Тимчасового уряду Установчі збори, а демонстрації на їх підтримку розстріляні. Введений червоний терор не тільки проти політичних супротивників та незадоволених більшовицькою владою, а й взагалі спрямований на фізичне винищення всіх представників заможних класів та осіб, лише запідозрених у нелояльності. Заможні класи були позбавлені громадянських прав. У соціальноекономічній галузі почалася суцільна націоналізація промисловості, торгівлі, фінансової сфери. Згідно з «Декретом про землю» було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, земля оголошена державною власністю. Але селяни часто не отримували землі, а змушені були вступати до великих державних сільськогосподарських підприємств (комун та радгоспів), заснованих на колективній праці. Щоб подолати продовольчі труднощі у містах, в селянських господарствах проводилося примусове вилучення «надлишків» сільгосппродукції за «твердими цінами» – продрозкладка.
В економіці скасовувались ринкові відносини. На заміну їм прийшли адміністративно-командні засоби управління, натуральний обмін та централізований розподіл матеріальних благ за зрівняльним принципом. Була запроваджена загальна трудова повинність. Пізніше така політика дістала назву «воєнного комунізму». У державотворчій сфері також сталися зміни. Конституція 1918 р. проголошувала Росію Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР).
Більшовики розпочали переговори з німцями та їх союзниками, які завершилися підписанням Брестського миру, за умовами якого Росія втрачала Україну, Білорусію, Прибалтику, визнавала незалежність Фінляндії. Завдяки підписанню цього договору країна опинилася в міжнародній ізоляції з боку країн Антанти.
Утвердити радянську владу та її перетворення, що ламали всі устої російського суспільства, було неможливо. Це спричинило громадянську війну, яка виникла внаслідок цілої низки причин:
•Розкол суспільства на прибічників і супротивників більшовиків.
•Низький рівень політичної культури народу; відсутність у країні демократичних традицій; розв'язання конфліктів шляхом не компромісу, а фізичного знищення політичних опонентів.
•Складність та суперечливість національного питання, що виникло у зв'язку з утворенням на території колишньої Російської імперії нових держав, які захищали свій суверенітет силою зброї.
•Втручання у внутрішні справи Росії іноземних інтервентів. Громадянську війну в Росії вели два непримиренних табори – «білих» і
«червоних». До білого руху входили російські офіцери, представники старої бюрократії, монархічних і ліберальних груп та політичних партій, робітники і селяни, незадоволені політикою більшовицької диктатури. Програма білого
руху передбачала: відновлення єдиної та неподільної Росії; знищення більшовицької влади, скликання народних зборів на основі загального виборчого права; свободу совісті, аграрну реформу, робітниче законодавство. Проте на контрольованих білими територіях здійснювались інші заходи, які сприяли реставрації дореволюційних порядків.
«Червоний рух» був представлений ліворадикальними політичними силами – лівими есерами, анархістами, але головним чином більшовиками. До більшовиків тяжіли робітники, найбідніше селянство, частина інтеліґенції і частина колишніх солдатів та офіцерів царської армії. Метою червоних були: світова соціалістична революція; диктатура пролетаріату у формі радянської влади; ліквідація багатопартійності; залучення широких народних мас обіцянками побудувати по-справжньому справедливий лад, де всі будуть жити щасливо.
Громадянська війна, що велася між більшовиками та білогвардійцями, супроводжувалася нечуваною жорстокістю з обох боків.
У 1918-1920 рр. новостворена армія більшовиків (Червона армія) завдала поразки значним білогвардійським силам: армії Адмірала Колчака (яка контролювала землі від Волги до Байкалу); армії генерала Денікіна (землі Дону, Північного Кавказу, України), армії Юденича, що прагнула захопити Петроград ударом з Прибалтики, армії Врангеля в Криму та на півдні України. Водночас були вигнані війська іноземних інтервентів, які підтримували білогвардійські сили. У лютому-жовтні 1922 р. білогвардійці та інтервенти (Японія) зазнали поразки на Далекому Сході та в Примор'ї.
Громадянська війна стала трагедією для народів Росії. Країна втратила близько 8 млн людей, 2 млн емігрували. Економіка країни була зруйнована і фактично перестала функціонувати. Більшовизм переміг, зберігши державність, суверенітет і цілісність території Росії (за винятком Фінляндії, Польщі, Прибалтики).
УТВОРЕННЯ СРСР
Після революції 1917 р. більшовикам вдалося не тільки перемогти ворожі їм сили, а й знову об'єднати багатонаціональну імперію, що розпалася. Можна назвати такі причини, що сприяли цьому:
–підтримка величезними народними масами більшовиків, котрі обіцяли за допомогою потужної агітаційно-пропагандистської діяльності досягнення соціальної справедливості: знищення класового гноблення, приватної власності, експлуатації, наділення селян землею, вирішення національного питання;
–політичні прорахунки їхніх супротивників, які закликали до відновлення старих порядків, ігнорували народні сподівання, особливо у питаннях про землю, мир, знищення національних утисків і нерівності, що звужувало соціальну базу антибільшовицьких сил;
–недостатня згуртованість і неузгодженість дій сил опозиції, амбіційність їхніх лідерів, спроби спиратися на інтервенціоністські сили;
–організованість, згуртованість комуністичної партії та використання нею патріотичних настроїв, спрямованих проти іноземних інтервентів і тих, хто вдався до їхньої підтримки;
–боєздатність Червоної Армії, яка, з одного боку, мала стратегічно вигідне розташування в центрі Росії, що давало змогу використовувати всі економічні і стратегічні переваги при організації воєнних дій, а з іншого – її застосовували як засіб насильства;
–втома населення через безвладдя, його байдужність до подій у країні, бажання спокою і наведення порядку, віра у «свою народну владу»;
–спад національних рухів, які лише умовно були підтримані широкими народними масами.
З 1918 по 1922 р. розвиток Союзу йшов по двох напрямах:
–входження республік і автономних областей в Російську Федеративну Республіку;
— двосторонні договори між теоретично незалежними республіками і Російською Федеративною Республікою.
Прикладом першого шляху є створення 23 березня 1918 р. на частині території Південного Уралу і Середньої Волги Татаро-Башкирської Радянської Республіки, що входить в Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку. Проголошена республіка мала значну автономію, але новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежував автономію ТатароБашкирської Республіки, надану в березні 1918 р. Побоюючись ідей пантюркизму, центральний уряд поділив республіку і замість великої мусульманської держави створив дві маленькі автономні республіки, чия компетенція обмежувалась місцевими адміністративними питаннями. Самостійність, надана в 1920 – 1922 рр. іншим народам, — киргизам, марійцям, дагестанцям, бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., – була такою ж нікчемною. Виключення складав Туркестан, що одержав ширшу автономію. Сильна національна буржуазія, могутній націоналістичний рух (особливо в Бухарі і Хіві), дуже строкатий етнічний склад, значна питома вага російського населення – все це змушувало центр украй обережно розмежовувати сфери впливу місцевих і центральних властей.
Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двосторонні відносини між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна система двосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і звузила сферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР і Азербайджаном передбачали, що в найкоротші терміни обидві республіки повинні були об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка і зовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річковий транспорт, пошта і телеграф, фінанси. Договір між РРФСР і Україною від 28 грудня 1920 р. принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свій комісаріат закордонних справ. Після трьох років незалежного політичного життя неможна було не зважати
на національні особливості, і, крім того, український президент Раковський як дуже сильна особа не підходив на пост глави маріонеткової держави.
Усічні 1921 р. подібний договір повинен був бути підписаний між РРФСР і Білорусією, до якої завжди, в усякому разі формально, відносилися як до привілейованого партнера.
УГрузії російські більшовики повинні були діяти ще делікатніше, оскільки під час лютневого (1921) «повторного завоювання» центральна влада і головне, Ленін втратили ініціативу, пішовши на поводу у військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р. Ленін спеціально направив до Грузії Орджонікідзе на пошуки «прийнятного компромісу для блоку з Жорданія або подібними до нього грузинськими меншовиками, які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад в Грузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умови Грузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російського шаблону,
аумілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Не дивлячись на ці думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі республіки до швидкого об'єднання в Закавказьку республіку, яка, у свою чергу, підписала б договір з РРФСР. Грузинські комуністи – Махарадзе, Орахелашвілі, Мдівані – різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'язаному зверху Москвою і Кавбюро, колишнім знаряддям центру проти національних комуністичних партій. Проте під тиском Орджонікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня 1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у відання якого переходили зовнішні зносини, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт і економіка трьох республік. Ряд додаткових договорів, підписаних в подальші тижні, повинен був включити Закавказьку Федерацію в економіку РРФСР і уповноважити останню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені. Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цього протягом п'яти років не зв'язаних між собою, в систему республік-планет, що обертаються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносин усередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлікту між Леніним і Сталіним.
У1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини між радянськими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо... послужить саме найважливішим кроком до найміцнішого об'єднання різних національностей Росії в єдиний демократичний центр – Радянську державу». Але якщо деякі республіки (наприклад, Білорусія, були готові розвивати ці зв'язки і згодні з таким розумінням федерації і її динаміки, то інші (наприклад, Грузія) саботували спільну діяльність. У Грузії поділ комуністичної партії на прихильників і супротивників Федерації призвів до розриву договірних зв'язків, насильно підтриманих з центру. Тривалий кавказький конфлікт, труднощі в Україні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. для вироблення проекту федеративної держави була створена комісія на чолі із Сталіном. Федерацію представляли Куйбишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський, Сокольников,
а республіки – Дгамали-огли (Азербайджан), М'ясников (Вірменія), Черников (Білорусія) і Петровський (Україна), Мдівані (Грузія).
Представлений 10 вересня проект, відомий як проект «автономізації», насправді означав поглинання республік РРФСР, уряд якого ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливо грузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув проект, наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хворів і дізнався про проект і викликані ним суперечки тільки в кінці вересня. Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації і запропонував абсолютно інший варіант, згідно якому у федерацію об'єднувалися рівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Щоб ця рівність стала реальною, федеративні органи влади потрібно поставити над республіканськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно ленінським вказівкам.
6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всім республікам гарантувались рівні права усередині Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і кожній теоретично надавалося право вільного виходу з Союзу. Цей проект прийняли всі національні партії. Проте грузинські керівники зажадали, щоб їх республіка увійшла до Союзу самостійно, а не у складі Закавказької Федерації. Сталін і його представник в Тифлісі Орджоникідзе чинили опір прямому входженню Грузії в Союз, посилаючись на складну національну обстановку на Кавказі взагалі і в кожній з республік зокрема, щоб виправдати федеративну структуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Під час суперечок пристрасті так розжарилися, що Орджонікідзе ударив одного з своїх співбесідників. Дізнавшись про подію і обурившись поведінкою Сталіна і Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великий лист грузинським комуністам, де він оголошував війну великоросійському шовінізму. За декілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичної діяльності, він встиг відправити два листи. Один – Троцькому (від 5 березня 1923 р.), де він писав: «Я просив би Вас дуже узяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «переслідуванням» Сталіна і Дзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і інший (від 6 березня 1923 р.) – до керівників грузинської компартії Мдівані і Махарадзе, в якому повідомляв, що всією душею стежить за їх справою. Того ж дня він повідомив Сталіна, який декілька місяців тому грубо повівся з Надією Констянтинівною Крупською, що перериває з ним всі особисті стосунки.
Проте Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір. 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, підписаний чотирма республіками (РРФСР, Україною, Білорусією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Однак створення Союзу робило необхідним схвалення сумісного документа, підготовленого протягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Калініним і остаточно схваленого II з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р.
Конституція 1924 р. формально узаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала право республік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік, створених усередині країни або поза нею.
У другій половині 20-х рр. відбулися численні територіальні зміни. Утворилося декілька автономних республік і три союзних (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, і Таджикистан, що в 1929 р. відокремився від Узбекистану). Значну частину своїх повноважень ці республіки передали союзним органам: міжнародне представництво, оборону, перегляд кордонів, внутрішня безпека, зовнішня торгівля, планування, транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити.
Які ж органи були союзними?. Перш за все це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили на основі непрямого виборчого права з обмежувальними цензами, встановленими державою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками старше 18 років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборах ще в 1918 р. По пірамідальній системі кожна Рада вибирала потім делегатів (від міста в п'ять разів більше, ніж від села) в більшу Раду – району, області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, що скликався раз на два роки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), що складається з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно 400 чоловік, що представляють союзні республіки пропорційно їх населенню) і Ради Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзних республік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагу РРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавала свої повноваження двом постійним паралельним органам – Президії ЦВК (що спочатку складалася з 21 людини) і Раді Народних Комісарів (Раднаркому), виконавчому і адміністративному органу, наділеному ще і деякими законодавчими функціями. Народні комісаріати керували галузями народного господарства. За Конституцією було створено три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії і флоту, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські, такі, що існували одночасно на союзному і республіканському рівнях (економічні і соціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили в компетенцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція, народна освіта і ін.). Державне політичне управління (ДПУ), що замінило ВЧК, в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.
Не дивлячись на аванси, дані республікам, Конституція 1924 р. заохочувала постійне втручання центральної влади в справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював периферійні власті.
СРСР В 1920 – 1930 РР.
Відбудова господарства, зруйнованого за роки Першої світової та громадянської воєн, поставила перед більшовиками питання про подальший
розвиток країни. Всім було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка вивела б її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити.
На ХІV з’їзді ВКП (б) у грудні 1925 р. було схвалено стратегію прискореного розвитку промисловості‚ здійснення імпортозамінної
індустріалізації.
Започаткування проведення політики індустріалізації почалося здійсненням плану ГОЕЛРО (1920 р.) – плану електрифікації країни. Остаточно цю політику було схвалено після затвердження директив першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 – 1932/33 рр.
Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи й масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальним у цьому став ідеологічний чинник і зростаючий культ особи Сталіна. У зв’язку з цим у партійному керівництві були дві основні позиції:
О. Риков‚ голова Раднаркому, виступав за збалансований розвиток сільського господарства і промисловості; Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації (високі темпи розвитку промисловості в найкоротші строки).
Більшість членів ЦК ВКП (б) підтримала Рикова, але з 1928 р. Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула й на вироблення завдань першого п’ятирічного плану. Із двох пропонованих варіантів – мінімального, який передбачав 18% зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22% зростання, було схвалено останній, що його згодом коригували в напрямку різкого підвищення показників розвитку галузей важкої промисловості (Корегований план передбачав зростання вже на 37% щорічно).
Перша п’ятирічка виконувалась у складних економічних і політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції та привело до зриву виконання завдань. Офіційна пропаганда вирішила не знайомити радянський народ з таким провалом і, повторюючи слова з промов Сталіна, твердила про дострокове виконання завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%. Але і вони були феноменальними для розвитку економіки. А заплановані показники першої п`ятирічки з випуску деяких груп товарів були досягнуті лише в середині 1950-х років.
Для реалізації таких грандіозних зрушень необхідні були значні ресурси. Основними джерелами індустріалізації були:
–використання доходів державного сектора економіки;
–націоналізація промисловості;
–збільшення прямих і непрямих податків;
–використання трудового ентузіазму трудящих і дармової праці політичних в’язнів;
–примусова колективізація сільського господарства та інше.
«Надіндустріалізація» призвела до падіння продуктивності праці, зменшення кількості споживчих товарів, посилення грошової емісії (червінець перестав бути конвертованим), інфляції, погіршення матеріального становища народу і як наслідок – запровадження карткової системи і падіння життєвого рівня населення.
У другій п’ятирічці (1933 – 1937 рр.) сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку її економіки стало виконання планових завдань по 10 показниках, в цілому ж завдань п’ятирічного розвитку, попри офіційні заяви, теж не було виконано.
Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залишаються досить неоднозначними.
З одного боку, СРСР із країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами і обладнанням. В економіці було створено нові галузі: літакобудування, автомобілебудування, хімічна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, енергетична промисловість та ін., а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце у світі. СРСР перетворився з аграрноіндустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, ціна індустріалізації виявилась занадто високою: в СРСР було підірвано сільськогосподарське виробництво, скоротилося виробництво в легкій і переробній галузях промисловості вкупі з різким зниженням якості товарів, сталась ізоляція радянської економіки від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердилися командно-адміністративні методи управління. Найнегативніший аспект індустріалізації – її проведення не було спрямоване на піднесення життєвого рівня населення. Інтереси і потреби людини цілковито ігнорувалися‚ а її особистість нівелювалась. Крім того були і чисельні людські жертви
Одним із джерел індустріалізації була колективізація, яка заразом мала забезпечити контроль з боку ВКП (б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з’їзду партії більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою формування тоталітарної системи.
Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було легко скорегувати зміною цінової політики – зниженням цін на промислові товари й підвищенням закупівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушуючи рішення XV з’їзду ВКП (б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП (б) у січні 1928 р. винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП (б) під проводом М.Бухаріна виступила проти відновлення воєнно-комуністичних
методів економічної політики, але зазнала поразки. Перемогли прихильники точки зору Сталіна, які наполягали на необхідності проведення суцільної колективізації, тобто суцільного насадження системи колгоспів.
Суцільна колективізація почала здійснюватись уже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Керівники окремих районів, спонукувані «високим керівництвом», змагалися, хто першим прозвітує про завершення колективізації. З’явилася сила-силенна абсолютно нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила до колгоспу. Було багато повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної.
2 березня 1930 р. у «Правді» з’явилася стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій зазначалися серйозні помилки на селі, а саме: порушення принципу добровільності вступу до колгоспів‚ відмова від урахування різноманітності умов у різних регіонах. У помилках «вождь народів» нахабно звинуватив лише місцевих партійних керівників.
Стаття й опублікована після неї постанова ЦК ВКП (б) були не чим іншим, як тактичним кроком сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові настанови як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 р., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав із 58 до 24%. Але після XVІ з’їзду ВКП (б) почалася нова хвиля колективізації.
Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:
–до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 р.;
–до другої категорії – Україну та Білорусію (весна 1933 р.);
–до третьої – всі інші та незернові райони (весна 1935 р.). Селян-одноосібників обкладали нестерпними податками. Головним
методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства.
Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність – на державну.
Соціальний склад селянства напередодні колективізації відзначався неоднорідністю, і ставлення його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Незаможні («бідняцькі») та «пролетарські» категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі під час проведення колективізації. Щодо «середняка» радянська влада впродовж деякого часу виявляла толерантність.
Головне вістря «класової боротьби» було спрямоване проти «куркулів» (заможніх селян), яких передбачалося «знищити, як буржуазний клас» хоча куркулі 20-х років, це ті селяни, що повіривши радянській владі, воювавши за неї, своєю працею досягли відносного благополуччя. Ця верства селянства стала головним противником соціалістичного експерименту на селі.
З осені 1929 р. радянська влада розпочала активний наступ проти «куркульських» господарств. Попервах наступ здійснювався методом адміністративного тиску – встановленням підвищеного зерноподатку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів. У грудні 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого террору. Було встановлено категорії «класових ворогів на селі». Відповідно до категорії визначалися міра покарання та чисельність «ворогів».
Конкретні цифри «розкуркулення» передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої (активні саботажники колгоспного будівництва) – 150 тис. Поступово політика «розкуркулення» перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації. Вона поширилася на господарства середняків, навіть на бідняків. Усього було «розкуркулено» до 15% селянських господарств, а адміністративно вислано 20% селян.
7 серпня 1935 р. набрав чинності закон про охорону соціалістичної власності на селі‚ прозваний у народі законом «про 5 колосків». Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Амністію було заборонено. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, а 55 тис. ув’язнено в таборах.
Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней – у 2,2 раза (поголів’я не змогли відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. Голодомор 1932 – 1933 рр. у зернових районах тільки в Україні за оцінками деяких спеціалістів забрав життя понад 7 млн осіб, у Казахстані – 2 млн.
Проведення колективізації забезпечило об’єднання в колгоспи на 1940 р. 97% селянських індивідуальних господарств.
Завершення громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики (конституції 1918 і 1924 рр. проголошували «диктатуру пролетаріату»).
Наприкінці 20 – у першій половині 30-х рр. репресії було спрямовано здебільшого проти «класово ворожих» верств суспільства: «буржуазних спеціалістів», «непманів», «куркулів». Найбільш гучними процесами того періоду були «Шахтинська справа» (1928 р.), процес «Трудової селянської партії» (1929 р.), «Промпартії» (1930 р.), процеси над антипартійними групами.
Поряд із репресіями вдосконалювалася система тотального контролю над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і піонерську організації виховувалось у дусі ненависті до «ворогів народу», необхідності непримиренної боротьби зі «шпигунами», «шкідниками» на виробництві, «куркулями», заохочувалися навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувалися на активнішу участь в індустріалізації країни і колективізації