Довідник_2014

Позбавлена власних кордонів і 40 % промислового потенціалу, Чехословаччина опинилася в залежності від Німеччини. Президент Бенеш подав у відставку і емігрував до Англії, його місце посів Е. Гаха. Чеські політичні партії припинили своє існування. Була створена єдина партія фашистського типу «Національна єдність», лідер якої – Р. Беран – очолив уряд. Однак йому не вдалося зберегти єдність держави. У жовтні 1938 р. в односторонньому порядку проголосила свою автономію Словаччина на чолі зі священиком Й. Tico, який спирався на німецьку допомогу. Так само вчинила й Закарпатська Україна. 14 березня 1939 р. обидва утворення проголосили свою незалежність. В цих умовах 15 березня Е. Гаха, викликаний в Берлін, під тиском Гітлера підписав акт про ліквідацію республіки і передачу її території під німецьку окупацію. Німці оголосили окуповані землі «протекторатом Богемії і Моравії».

Болгарія. У Першій світовій війні Болгарія воювала на боці німецькоавстрійського блоку і була повністю виснажена. У вересні 1918 р. Цар Фердинанд зрікся престолу на користь сина Бориса III і втік в Німеччину.

Після виборів у серпні 1919 р. уряд очолив лідер БЗНС О. Стамболійський. В умовах соціальної і політичної нестабільності, після нових виборів до Національних зборів у березні 1920 р. БЗНС вдалося сформувати однопартійний уряд. Стамболійський та його уряд почали здійснювати соціально-економічні реформи. Аграрна реформа передбачала відчуження земельних володінь понад 80 га і розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами. В руках держави зосередилася торгівля зерном, був введений прогресивний податок на підприємців, що суперечило інтересам буржуазії. Це викликало невдоволення правих партій, що створили блок «Народний зговір», який почав готуватися до перевороту з метою встановлення авторитарного режиму. Цю ж ідею підтримувала створена 1919 р. Військова ліга на чолі з генералом І. Вилковим, за яким стояв Борис III. У червні 1923 р. ці організації здійснили державний переворот, який віддав владу в руки правих. Стамболійський був убитий. До влади прийшов уряд «Народного зговору». В ньому провідне місце посідали військові.

У 1923-1934 рр. політична боротьба точилася вже в урядовому таборі. У 1932 р. О. Цанковим був утворений фашистський «Народно-соціальний рух» (НСР). Його конкурентом була невелика організація фашистів «Ланка», зв'язана з військовою лігою. Під час урядової кризи у травні 1934 р. «Ланка», випередивши НСР, здійснила державний переворот, утворивши свій уряд на чолі з полковником К. Георгієвим.

Однак виник конфлікт між новим керівництвом і Борисом III. Цар зміг за допомогою інтриг розколоти воєнну лігу і, спираючись на офіцерівмонархістів та НСР, 1935 р. усунув уряд К. Георгіева, зосередивши всю повноту влади у своїх руках. Це означало встановлення монархофашистської диктатури. Всі політичні партії були заборонені, новий режим спирався на армію і державний апарат, але не мав масової соціальної бази. У другій половині 1930-х рр. Болгарія зближується з Німеччиною.

Югославія. У роки Першої світової війни загострилася проблема південнослов'янських народів. 20 липня 1917 р. керівники емігрантського Південнослов'янського комітету і сербського уряду, очолюваного М. Пашичем, підписали Корфську декларацію, яка передбачала утворення конституційно-монархічного Королівства сербів, хорватів і словенців на південнослов'янських землях Австро-Угорщини, Сербії та Чорногорії.

В умовах розпаду Австро-Угорщини 6 жовтня 1918 р. у Загребі було створене Народне віче, яке проголосило себе представником південних слов'ян колишніх підданих Австро-Угорщини. Провідні позиції в ньому посідали хорвати. 29 жовтня 1918 р. воно проголосило створення Держави словенців, хорватів і сербів та її відділення від Австро-Угорщини. Але це державне утворення виявилося нежиттєздатним.

1 грудня 1918 р. було підписано угоду про об'єднання Держави словенців, хорватів і сербів з Сербією і утворення Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС). До складу КСХС увійшли Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, частина Македонії та Чорногорія. Воно було конституційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичів.

1921 р. було ухвалено Відовданську конституцію. Вона надала королю виконавчу владу і законодавчі повноваження і запровадила однопалатний парламент – Народну скупщину. Конституцією проголошувалися демократичні права і свободи. Відовданська конституція узаконювала панівне становище Сербії у королівстві та ігнорувала права інших національностей.

Це спричинило опір з боку хорватських федералістів та чорногорських автономістів. Все це поглиблювало політичну кризу в КСХС. 1929 р. криза завершилася державним переворотом, проведеним королем Олександром. Конституція була скасована. Держава була перейменована на Югославію. У країні було встановлено монархічну диктатуру.

У зовнішній політиці Югославія тривалий час спиралася на підтримку Англії і Франції та була членом Малої Антанти. Однак після приходу до влади Гітлера деякі сепаратистські течії (зокрема, рух хорватських фашистівусташів) почали шукати підтримки Німеччини. Оскільки король Олександр відкидав німецьку орієнтацію, 1934 р., під час візиту до Франції, він разом із французьким міністром Л. Барту був убитий у Марселі хорватськими усташами, яких підтримували німці (операція «Тевтонський меч»).

Королем був проголошений його 11-літній син Петро, а регентство очолив принц Павло, що дотримувався пронімецької орієнтації. На тлі зближення з Німеччиною Белград погодився на поступки у вирішенні хорватського питання, оскільки хорватські сепаратисти користувалися прихильністю Гітлера. 1939 р. Хорватія здобула автономію. Однак у цілому міжнаціональні суперечності подолані не були.

ВСТАНОВЛЕННЯ ТОТАЛІТАРНИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ В СЛОВ'ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перемога над фашизмом не принесла країнам ЦПСЄ ані свободи, ані демократії, як це мало місце на Заході Європи. Протягом 1948 – 1949 рр., після завершення націоналізації та розгрому політичних сил опозиції, у цих країнах насаджується тоталітарна система, що на тривалий час стало трагедією народів регіону.

Якими ж були передумови цього неординарного післявоєнного процесу? По-перше, країни ЦПСЄ внаслідок розгрому фашистської Німеччини та її союзників на східному фронті були окуповані (Болгарія) або визволені

(Польща, Чехословаччина, Югославія) військами Червоної Армії. Свою воєнну перемогу радянське керівництво розглядало як тріумф соціалістичного ладу і мало на меті закріпити її шляхом поширення соціалізму радянського типу як подальшого вияву переможної ходи світової комуністичної революції. Тим більше, що до 1947 р. на території всіх цих країн перебували війська Червоної Армії.

По-друге, курс на комунізацію країн ЦПСЄ всебічніо підтримували місцеві компартії, лідери яких колишні активні діячі Комінтерну (Г. Димитров, Б. Берут, К. Готвальд та ін.), що прибули в обозі Червоної Армії, вбачали у цьому можливість приходу до влади у своїх країнах. Компартії, що брали активну участь у русі Опору, шукали підтримки в частини люмпену, яка сподівалася, що з ліквідацією колишніх порядків і державних структур зуміє задовольнити свої розподільчі амбіції.

По-третє, місцева буржуазія здебільшого була ослаблена або заплямована колабораціонізмом, а тому завадити соціалізації не змогла.

По-четверте, жорсткий, неприкритий тиск з боку Радянського Союзу доповнювався ейфорією післявоєнного часу, в якій переплелися надія на краще майбутнє, байдужість, втома, породжені війною. Як наслідок цього, усталені суспільні й морально-етичні цінності та орієнтири у свідомості значної частини громадян виявилися деформованими.

Найхарактерніші ознаки тоталітаризму: державна власність на знаряддя та засоби виробництва, централізована планова економіка, панування розподільчих принципів над вартісними, однопартійна система, в основі якої «єдино вірне вчення», відсутність поділу влади і правової держави, псевдопредставницька система, що насправді є механізмом самопризначення партійно-державної номенклатури на всі посади державної влади й управління зверху донизу, підміна соціальної справедливості лозунгами соціальної рівності, демагогічна пропаганда диктатури робітничого класу, який насправді поставлений у жалюгідне та безправне становище, панування класових пріоритетів у зовнішній політиці. Усі ці ознаки виявилися і діяли упродовж більш як сорокарічної історії тоталітаризму в країнах Центральної і Південно-Східної Європи.

Польща внаслідок Другої світової війни потрапила до сфери впливу СРСР. Але за домовленістю із західними союзниками Сталін погодився на

створення коаліційного – уряду, до якого увійшли не тільки радянські ставленики з Польської робітничої партії (ПРП), а й представники лондонського емігрантського уряду на чолі з С. Миколайчиком. Однак оскільки в Польщі залишилися радянські війська, діяльність цього уряду, спрямована на демократизацію країни, була паралізована. 1947 р. відбулися нові вибори до сейму, які проходили під радянським контролем. Прибічники Миколайчика та створена ним селянська партія на виборах зазнали поразки. Виникли умови для приходу до влади комуністів і соціалістів. 1948 р. робітнича й соціалістична партії об'єдналися в Польську об'єднану робітничу партію (ПОРП), яка фактично стала правлячою. Інші партії – демократична та об'єднана селянська – мали чисто декоративний характер. Президентом Польщі став Б. Берут. Нова влада Польщі почала будувати в країні соціалізм радянського типу, а Миколайчик був змушений емігрувати за рубіж.

УЧехословаччині, звільненій радянськими військами, комуністичне панування встановилося не одразу, оскільки в країні відчувався сильний вплив демократичних сил. Президентом відновленої Чехословацької республіки став Е. Бенеш. Але й комуністи мали сильні позиції. Під їхнім контролем були ключові посади в державному апараті, зокрема в органах держбезпеки. Під впливом комуністів 1945 р. почалася аграрна реформа. Землі, вилучені в осіб німецької національності, колабораціоністів та великих землевласників, були розподілені між селянами. Восени 1945 р. відбулася націоналізація банків, страхових компаній, великих підприємств важкої промисловості. Робилися спроби розв'язання національного питання. В середині ЧСР Словаччина здобула обмежену автономію. Більшість німецького населення Судетів була примусово вислана до Німеччини.

Тим часом комуністи продовжували зміцнювати свої позиції. У відповідь на прагнення КПЧ до встановлення диктатури представники демократичних партій країни у лютому 1948 р. вийшли з уряду, що спричинило політичну кризу. Але комуністи, під контролем яких знаходилися силові структури; вивівши на вулиці десятки тисяч своїх прихильників змусили президента Бенеша прийняти відставку опозиційних міністрів і замінити їх представниками КПЧ. Скоро й сам Бенеш пішов у відставку, а президентом став комуніст К. Готвальд. Усю промисловість було націоналізовано (крім малих підприємств). Розпочалася насильницька колективізація сільського господарства, що тривала до другої половини 1950-

хрр. Згідно з п'ятирічними планами, з 1949 р. почалася розбудова важкої індустрії, у тому числі й у раніше аграрній Словаччині. Усі ці перетворення відбувалися в умовах терору проти інакодумства та католицької церкви, від якого, до речі, постраждало й чимало діячів КПЧ.

УБолгарії після виходу її з війни утвердилася влада прокомуністичного Вітчизняного фронту. Комуністи швидко розформували всі старі органи влади, потім шляхом інтриг обмежили вплив своїх політичних партнерів – БЗНС та СДС (Союз демократичних сил), сформувавши 1945 р. однопартійний уряд із членів БКП. У 1946 р. шляхом референдуму в країні було ліквідовано монархію. Держава дістала нову назву: Народна Республіка

Болгарія (НРБ). Однак новий уряд не був визнаний Заходом. Тому, щоб забезпечити його легітимність, комуністи восени 1946 р. провели вибори до Великих Народних Зборів (ВНЗ), які мали ухвалити нову конституцію. Хоча до виборів були допущені БЗНС і СДС, перемогли, набравши 70 % голосів, комуністи. Новий уряд очолив лідер компартії Г. Димитров. У 1947 р. БКП розправилася з опозицією, сфабрикувавши справи «змовників». Конституція НРБ проголосила курс на побудову в країні соціалізму. В подальшому все повторювало класичний радянський сценарій. Після раптової смерті Г. Димитрова лідером держави і БКП став сталініст В. Червенков.

Після визволення Югославії від окупантів між емігрантським урядом та НКВЮ за посередництвом союзників було досягнуто угоду про створення єдиного югославського уряду. У березні 1945 р. в Белграді сформовано Тимчасовий уряд Демократичної Федеративної Югославії на чолі з Й. Броз Тіто. Але після завершення війни комуністи, які мали в країні величезний вплив, оскільки відіграли вирішальну роль у звільненні країни, швидко усунули опозицію. Завдяки наявності в їхніх руках виборного механізму на листопадових виборах 1945 р. до Установчої Скупщини вони набрали 90 % голосів. 29 листопада Установча Скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). У січні 1946 р. було ухвалено конституцію, за якою країна ставала Союзною державою, до складу якої входило 6 республік: Сербія (з двома автономними краями – Воєводина та Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія і Чорногорія.

Зміцнивши свою політичну владу, комуністи розпочали перетворення за радянським зразком (вилучення великої земельної власності та колективізація; націоналізація 90 % промисловості; перший п'ятирічний план індустріалізації 1947-1951 рр.). Але, на відміну від керівників інших східноєвропейських держав, які були маріонетками в руках Москви, Тіто дистанціювався від неї і провадив незалежну політику.

ДЕМОКРАТИЧНІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ПОВАЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНИХ РЕЖИМІВ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ НАПРИКІНЦІ ХХ СТ.

На середину 80-х років соціалізм у Східній Європі себе повністю вичерпав і рано чи пізно був приречений на загибель. Перелом настав 1989 р. Швидкоплинні революційні процеси охопили майже всі соціалістичні країни Східної Європи: НДР (жовтень-листопад), Болгарію і Чехословаччину (листопад), Румунію (грудень). Ще раніше, влітку 1989 р., почався рішучий демонтаж тоталітарної системи в Польщі, до якого з початку жовтня приєдналася також Угорщина. 1989 р. увійшов в історію людства, як переломний у відході від більшовицького комуністичного експерименту, в доцільності і правильності якого засумнівалося навіть радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим.

Причини краху крилися в самій системі. В економічному укладі, основаному на екстенсивному розвиткові та підневільній праці. Знищення

приватної власності, економічної свободи, вільного підприємництва, тобто ринкової економіки, відмова від природного розвитку виробництва на користь надуманої схеми привели країни Східної Європи до постійного дефіциту найнеобхіднішого і, нарешті, до економічної катастрофи.

Економічна причина зумовлює політичну. Позбавлений власності громадянин перестав бути повноцінною незалежною особою і потрапив у цілковиту залежність від партійно-державної номенклатури. Порушення прав людини, переслідування свободи та інакомислення стали буденною справою численних секретних служб, створених режимом для власної безпеки. Насильство над людиною, позбавлення її природних прав стало можливим з позбавленням людини власності. Демагогія про соціалістичну демократію втратила свою привабливість. Обіцянки соціалістичного раю залишилися обіцянками. Накреслені соціальні програми перетворилися на паперову фікцію, оскільки соціалістична система господарства не може створити ті блага, які передбачалося розподіляти. Ідеологія комунізму, зіткнувшись зі сферою реальної практики, виявила свою цілковиту неспроможність. Потрібні були роки злиднів та поневірянь, аби зрозуміти, що «велике вчення» крім бідувань та розпачу, втрати тверезого осмислення життєвих проблем нічого не принесло.

У більшості країн ЦПСЄ антитоталітарні демократичні революції відбувалися мирно. Основною причиною такого розвитку подій було те, що тоталітаризм втратив будь-яку підтримку в суспільстві (за винятком, звичайно, номенклатури, хоча й вона, між іншим, неоднозначно сприймала події, її реформаторське крило розуміло необхідність кардинальних перетворень). Робітничий клас, який постійно і повсюдно проголошувався гегемоном соціалістичного будівництва, найсвідомішим класом, котрий безпомилково вказує шлях у «світле майбутнє», став ударною силою антитоталітарних революцій, довівши тим самим, що він не хоче бути камуфляжним прикриттям панування партійно-державної номенклатури. Крім того, чим більшу історичну практику демократії мав той чи інший народ, тим делікатніше, без соціальних ексцесів відбувалася антитоталітарна революція. Так було в Чехословаччині, НДР. У ході наростання боротьби там швидко появилися численні демократичні організації, які спрямовували суспільний протест у мирне русло. І навпаки, там, де практика демократії була відсутня, а перехід до комунізму стався як перехід від однієї форми тоталітаризму до іншої, там боротьба набувала кривавого характеру (Румунія).

Специфічні причини обумовили також моделі антитоталітарної революції. «Оксамитові» революції в Чехословаччині, НДР, Болгарії усунули від керівництва партійно-державну номенклатуру. Інтелігенція, значною мірою дисидентська, що керувалася завданнями зламу тоталітарної системи, здобула всебічну підтримку широкого загалу. В Румунії перемога над тоталітаризмом була здобута в результаті всенародного повстання проти диктатури Чаушеску та його клану. Механізм антитоталітарної революції в Польщі був запущений знизу масовим рухом багатомільйонної

«Солідарності». Демократичні революційні перетворення в Угорщині розпочалися зверху реформаторським крилом УСРП.

У Польщі 1988 р. по всій країні прокотилася нова хвиля страйків. У цих умовах під впливом перебудови в СРСР керівництво ПОРП пішло на переговори з опозицією, наслідком яких стала легалізація «Солідарності» і визнання за нею права політичної діяльності. На вільних виборах до сейму 1989 р. ПОРП зазнала поразки, і уряд очолив представник опозиції Т. Мазовецький. На президентських виборах 1990 р. переміг Л. Валенса. Польщі була повернута стара назва Польська республіка. Комуністичний режим у країні припинив своє існування.

Під впливом радянської перебудови, демократичних змін у Польщі, Угорщині та Німеччині у 1989 р. в Чехословаччині почалася «оксамитова революція» (названа так тому, що зміна влади в країні відбулася швидко й мирним шляхом). Коли 17 листопада 1989 р. поліція розігнала студентську демонстрацію в Празі, це викликало обурення по всій країні. Опозиційні виступи очолив новоутворений «Громадянський форум», керований В. Гавелом. Влада втратила контроль над ситуацією. Залишившись без підтримки, тоталітарний режим, а з ним і КПЧ, розвалились. Розпочався демонтаж тоталітарної системи. Держава дістала нову назву: Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). її президентом 1990 р. було обрано В. Гавела. 1991 р. завершилося виведення з країни радянських військ.

Криза в Болгарії переросла в революцію 1989 р. Т. Живков змушений був піти у відставку. Виникли нові і відновилися заборонені в попередні роки партії. БКП була реорганізована у Болгарську Соціалістичну партію (БСП), зростав авторитет створеного у грудні 1989 р. Союзу Демократичних Сил (СДС), очоленого Ж. Желєвим. Відновилася діяльність БЗНС. На виборах 1990 р. БСП, що набрала 50 % голосів, сформувала однопартійний уряд. Президентом країни парламент обрав Ж. Желєва. За його пропозицією, уряд став коаліційним (БСП, БЗНС та СДС).

РОЗПАД ЮГОСЛАВІЇ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ

Після смерті Й.Тіто, авторитет якого був важливим стабілізуючим чинником режиму та єдності країни, почав діяти розроблений ним механізм переходу влади у СКЮ та державі до колективного керівництва, за яким посади лідера держави та партії щороку почергово посідали представники республік та автономних країв. Але цей механізм виявився нездатним розв'язати складні проблеми, що постали перед федерацією.

Тим часом міжнаціональні відносини продовжували загострюватись. Економічна криза другої половини 1980-х рр. та «оксамитові революції» у країнах Східної Європи прискорили процес розвалу країни.

На початку 1990 р. СКЮ розпався на окремі республіканські організації. В республіках виникали нові партії та угруповання. На виборах в республіканські скупщини Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Македонії перемогла національно орієнтована позиція, у Сербії та Чорногорії

– комуністи, які прагнули збереження федерації. Цей напрям очолив сербський комуніст С. Мілошевич, що став президентом Сербії.

Учервні 1991 р. проголосили свою незалежність Хорватія і Словенія. Якщо Словенії після нетривалої війни з югославською армією вдалося відстояти свою незалежність, то в Хорватії справи були складнішими. Місцеві серби відмовилися визнавати владу і в місці свого компактного проживання створили власне державне утворення – Сербську Країну, що вимагала приєднання до Сербії. Розпочалася сербо-хорватська війна, яка забрала життя 30 тис. людей. Але за сприянням сил ООН конфлікт було припинено.

Найбільшого масштабу набув конфлікт у Боснії та Герцеговині, незалежність якої було проголошено у жовтні 1991 р. Змішане населення тут становили слов'яни-мусульмани, хорвати і серби. Останні проголосили на своїй території Республіку Сербську на чолі з президентом Р. Караджичем. У 1992 р. створення свого державного утворення проголосили й боснійські хорвати. Між мусульманами, хорватами та сербами розпочалася війна.

Вихід же із складу Югославії 1991 р. Македонії відбувся мирно, шляхом референдуму. На землях Сербії і Чорногорії була проголошена Союзна Республіка Югославія (СРЮ).

Тим часом у Боснії та Герцеговині серби здобули ряд перемог над мусульманами та боснійськими хорватами і зайняли 70 % території краю, оточивши його столицю Сараєво. Місто жорстоко обстріляли. Розпочався терор проти мирного населення, що набув форми етнічних чисток. Республіку Сербську підтримувала СРЮ. За цих обставин ООН та НАТО вирішили вжити санкції щодо СРЮ. Одночасно сили НАТО піддали бомбардуванню Республіку Сербську.

Улистопаді 1995 р. в американському місті Дейтоні Контактна група у складі президентів США і Франції Б. Клінтона та Ж. Ширака, прем'єрміністрів Великої Британії та Росії Дж. Мейджора і В. Чорномирдіна та канцлера Німеччини Г. Коля розробила пакет мирних документів щодо врегулювання Боснійського конфлікту. Згідно з Дейтонською угодою, Боснія

іГерцеговина залишалися єдиною країною у складі Мусульмано-хорватської федерації (51 % території) та Республіки Сербської (49 % території). Тут розміщувалися миротворчі міжнародні сили. Водночас було визнано суверенітет Хорватії над територією Сербської Країни.

1996 р. у Сербії знову було обрано президентом С. Мілошевича, який, виражаючи інтереси сербських націоналістів і спираючись на підтримку Росії, продовжував конфліктувати з НАТО, порушуючи Дейтонські угоди. Це протистояння переросло у збройний конфлікт. Коли в 1999 р. в Косово, автономію якого було ліквідовано, знову почалися албанські заворушення, у край було введено югославську армію, що розпочала етнічні чистки, спричинивши масову втечу жителів. Відповіддю НАТО стали бомбардування Белграду, після чого в Косово були введені натовські миротворці, а також війська Росії та інших країн. Албанці, скориставшись цим, почали «видавлювати» з Косово сербів. Поступово зусиллями країн Заходу Косово

було виведене з-під юрисдикції СРЮ. Влітку 2000 р. виник новий конфлікт, пов'язаний з тим, що албанські бойовики з Косово почали вторгатися в Македонію, претендуючи на частину її території. Але македонська армія відбила ці напади.

Тим часом загострилася внутрішня ситуація в СРЮ. Диктатура Мілошевича і пов'язані з нею війни, блокада з боку Заходу спричинили в країні економічну та політичну кризу, що супроводжувалася масовими виступами населення і навіть збройними демонстраціями. Мілошевич змушений був піти у відставку (згодом він був заарештований і виданий міжнародному суду в Гаазі як військовий злочинець), і з 2001 р. новим президентом країни став В. Коштуніца. 2002 р. з метою врегулювання відносин між сербами та чорногорцями СРЮ була перейменована на Союзну Республіку Сербії і Чорногорії, яка проіснувала до 2006 р. «Сербія і Чорногорія» була «м'якою федерацією» з єдиним представництвом в ООН та єдиними збройними силами. Водночас за Сербією та Чорногорією визнавалося право на окремий економічний простір (власні податкові, грошові системи та митні органи). Повна незалежність Чорногорії проголошена 3 червня 2006 р.

РЕВОЛЮЦІЯ І ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В РОСІЇ (1917 – 1921 РР.)

На початку 1917 р. Російську імперію охопила глибока економічна, соціальна і політична криза. Війна поглибила тяжке становище народу і спричинила різке зростання масових заворушень у країні. 23 лютого 1917 р. стихійні заворушення робітників у Петрограді через нестачу продовольства стали початком другої Російської революції. Вони охопили всю столицю. На бік повсталих перейшла армія. Спроби придушити повстання у Петрограді не вдалися. 2 березня 1917 р. Микола II зрікся престолу. Монархія в Росії впала.

Влада перейшла до рук Тимчасового уряду, куди спочатку входили очолені князем Г. Львовим кадети, октябристи та інші буржуазні політики. Він проголосив демократичні свободи, створив умови для легальної діяльності політичних партій, амністував політичних в'язнів, обіцяв проведення аграрної реформи. Під час Лютневої революції в Петрограді, а потім в інших містах Росії почали створюватися Ради робітничих і солдатських депутатів, де головну роль відігравали представники лівих сил (здебільшого меншовики, есери; більшовиків було ще небагато). Таким чином, у Росії утворилося двовладдя: Тимчасового уряду, з одного боку, а з другого – Рад. Це вносило хаос і безладдя в управління державою. Наприклад, наказ Петроградської ради № 1 скасував чини і звання в армії, ввів виборність командирів, оголосив створення солдатських комітетів, які мали затверджувати накази командирів. це в подальшому спричинило розвал російської армії і зумовило її поразки на фронтах.

Після Лютневої революції серед основних політичних сил тривала боротьба за владу. Ліберальні демократи, яких представляв тимчасовий уряд, провадили помірковану політику. Вони відкладали на майбутнє аграрну реформу, в особі Міністра іноземних справ П. Мілюкова у квітні 1917 р.

оголосили про вірність Росії союзницькому обов'язку перед Антантою та про її намір продовжувати війну до «переможного кінця», нехтували радикальним вирішенням національного питання, відмовились від введення 8-годинного робочого дня. Все це спричинило падіння авторитету Тимчасового уряду.

Однак поширення хаосу в країні сприяло активізації більшовиків. У квітні 1917 р. з еміграції в Росію повернувся Ленін. У своїй промові на Фінляндському вокзалі Петрограда він висунув гасло «Вся влада Радам!», розглядаючи їх як майбутні органи влади диктатури пролетаріату. Це, на його думку, означало перехід революції буржуазно-демократичної в соціалістичну. Засобом досягнення цієї мети була соціальна демагогія: обіцянки негайно укласти сепаратний мир з країнами Четвертного блоку, роздати селянам поміщицьку землю без будь-якого викупу, встановити робітничий контроль на підприємствах, надати націям право на самовизначення тощо. Тому соціальна база більшовиків серед нижніх верств населення зростала. На початку липня 1917 р. більшовики очолили масові заворушення в Петрограді з метою змусити утворений у червні 1917 р. на І з'їзді Рад Центральний Виконавчий комітет узяти за основу більшовицьку платформу. Відповіддю стали рішучі дії вірних Тимчасовому урядові сил, які розігнали маніфестацію. ЦВК Рад підтримав у цьому Тимчасовий уряд. Таким чином, двовладдя скінчилося. Ленін та його спільники були звинувачені у шпигунстві на користь Німеччини і зраді революції і змушені були ховатися у підпіллі. Двовладдя закінчилося й тому, що в Тимчасовому уряді відбулася ротація міністрів на користь меншовиків і есерів. його очолив есер О. Керенський.

Тим часом консолідувалися правореакційні сили, які зробили ставку на Головнокомандувача Російської армії генерала Л. Корнілова, який очолив заколот проти уряду Керенського. Намагаючись встановити в Росії воєнну диктатуру, він у кінці серпня силами кінного корпусу рушив на Петроград. Однак заколот провалився. Його сили були зупинені на підступах до Петрограда, а Корнілова заарештовано. Значну роль в цьому відіграли більшовики, які створили в цей час загони озброєних робітничих бойовиків – Червону гвардію. Їхній авторитет почав зростати, що позначилося на більшовизації Рад, де після перевиборів домінували більшовицькі елементи.

Відмовившись після липневих подій від гасла «Вся влада Радам!», більшовики, що отримали в них більшість, знову повернулися до нього і взяли курс на збройне повстання з метою захоплення влади. Під рукою більшовиків були збільшовизовані частини солдат і матросів та загони Червоної гвардії. 25 жовтня більшовики зайняли всі ключові пункти столиці, а в ніч на 26 жовтня захопили резиденцію Тимчасового уряду – Зимовий палац. На ІІ з'їзді Рад, що саме тоді проходив, Ленін оголосив про перехід влади в Росії в руки Рад. На початку листопада Радянська влада була проголошена після запеклих вуличних боїв у Москві, а потім поширилася й на провінції Російської імперії.