Довідник_2014

Коли виникала загроза глобального світового збройного конфлікту, обидві сторони йшли на і пом'якшення напруженості. Міжнародна ситуація стала надто напруженою в роки Корейської війни (1950 – 1953), коли комуністична Північна Корея зробила спробу об'єднати Корейський півострів і під своєю владою шляхом відкритої агресії проти орієнтованої на Захід Південної Кореї (Республіки і Кореї). Американські війська під егідою ООН висадилися на Корейському півострові і розгромили північнокорейську армію. Але у війну на боці Північної Кореї втягнувся комуністичний Китай. Виникла небезпека втручання в цю війну СРСР (радянські літаки вже брали участь у бойових діях у Кореї). Одночасно виникли й інші регіональні вогнища напруженості. Після утворення за рішенням ООН єврейської держави Ізраїль у Палестині виник арабо-ізраїльський конфлікт. Велика Британія надала незалежність Індії, яка поділилася за релігійною ознакою на дві держави – Індію та Пакистан. Між цими країнами також виник конфлікт. Франція у 1946 – 1954 рр. вела війну у В'єтнамі, який 1945 р. проголосив свою незалежність.

Після перемир'я у Корейській війні у міжнародних відносинах настала відлига. Франція визнала незалежність країн Індокитаю. У 1959 р. відбувся навіть візит радянського лідера М. Хрущова в США – перший візит такого рівня. Але водночас радянське керівництво намагалося знов перейти і до більш жорсткої політики. У СРСР були створені ракети далекої дії, здатні досягти території США. Це надало радянському керівництву впевненості у своїх силах.

Восени 1962 р. виникла Карибська криза, яка поставила світ на межі ядерної війни. Тоді уряд кубинського лідера Ф. Кастро, який 1959 р. здійснив антиамериканську революцію на острові, попросив допомоги СРСР. На його прохання на Кубі були розміщені ракети з ядерними зарядами, щоб не допустити вторгнення американців на Кубу. Дізнавшись про це, США розпочали блокаду Куби, перешкоджаючи рейсам туди радянських суден. Виникла загроза ядерної війни. Але в останній момент М. Хрущов виступив з пропозицією вивести радянські ракети з Куби в обмін на зобов'язання США не вторгатися на Кубу. Карибська криза стала свідченням того, що політика ядерного шантажу є безперспективною. Це спричинило нову відлигу (хоча й короткочасну) у міжнародних відносинах 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали в Москві договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під землею. До договору приєдналися сто країн світу. Однак після вбивства у Далласі в 1963 р. американського президента Дж. Кеннеді та усунення від влади 1964 р. М. Хрущова міжнародна ситуація знову загострилась. Певною мірою це було зумовлено регіональними війнами у В'єтнамі, війною 1967 р. між Ізраїлем та арабами, оскільки на боці воюючих сторін виступали СРСР та США.

Наприкінці 1960-х рр. обидві наддержави «стомилися» від конфронтації. Обидві сторони дійшли висновку щодо необхідності впорядкування гонитви ракетно-ядерних озброєнь, яка досягла такого масштабу, що лякала її учасників. Так склалися умови для розрядки міжнародної напруженості.

У 1972 р. президент США Р. Ніксон прибув до Москви. Під час його переговорів з Л. Брежнєвим були підписані: документ про Принципи взаємовідносин між СРСР та США; договір про обмеженні протиракетної оборони (ПРО); угода про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), договір про уникнення інцидентів у повітрі та у відкритому морі. На цій зустрічі був обговоренні початок проведення консультацій з підготовки наради про безпеку та співробітництво в Європі. Улітку 1973 р. під час візиту Л. Брежнєва до США був підписаний договір про попередження ядерно війни. Сторони відмовилися від спроб здобути однобічну перевагу в галузі стратегічних озброєнь На третій зустрічі Л. Брежнєва і Р. Ніксона був підписаний протокол про обмеження протиракетної оборони, згідно з яким СРСР та США мали право лише на одну систему наземного захисту, а також договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. На Владивостоцькій зустрічі 1975 р Л. Брежнєва з новим президентом США Д. Фордом була підписана заява щодо укладення нового договору про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-2). Цей договір підписали Л. Брежнєв і президент США Дж. Картер улітку 1979 р.

Місцем зіткнення інтересів двох військових блоків — НАТО та Варшавського договору – була Німеччина. Тому цього питання також торкнувся процес розрядки. ФРН та СРСР підписали угоду про відмову від перегляду Західною Німеччиною європейського кордону. Пізніше СРСР, США, Велика Британія і Франція підписали угоду про статус Західного Берліну як окремого державного утворення. ФРН підписала угоди з НДР, Польщею, Чехословаччиною про визнання існуючих у Європі кордонів.

Нормалізація відносин між СРСР і США, ФРН і країнами Східної Європи створила умови для скликання в Гельсінкі загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва в Європі, заключний акт якої, підписаний 1975 р., визначив принципи міжнародної політики європейських країн. Гельсінська нарада поклала початок створенню Ради з безпеки і співробітництва в Європі (РБСЄ).

Гельсінські принципи міжнародної політики полягали в наступному:

-непорушність кордонів, що склалися після Другої світової війни;

-невтручання держав у внутрішні справи одна одної;

-поважання державами суверенітету одна одної та мирне врегулювання конфліктів;

-територіальна цілісність держав;

-рівноправ’я держав у міжнародних відносинах;

-повага до прав і свобод людини.

Керівництво СРСР вважало, що розрядка загалом зміцнила становище СРСР. Це знову підштовхнуло радянських лідерів до ухвалення рішень, які загострили ситуацію в світі. Першим стало рішення про розміщення нових радянських ракет середньої дальності в країнах Східної Європи і вторгнення радянських військ в Афганістан (1979). Країни Заходу почали вимагати виведення цих ракет, погрожуючи розміщенням у Західній Європі аналогічних американських ракет. Почався новий рецидив «холодної війни».

В США 1980 р. на президентських виборах переміг республіканець Р. Рейган, який вимагав проведення більш жорсткого курсу щодо СРСР. У1983 р. він запропонував програму «зоряних війн» – створення космічного протиракетного озброєння. Всі переговори з обмеження озброєнь були припинені. СРСР почали називати, з подачі американського президента, «імперією зла».

Оскільки радянська економіка не витримувала нового витка гонитви озброєнь, нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим змушене було стати на шлях нового політичного мислення, що означало відмову від традиційного зовнішнього курсу.

Нове мислення передбачало визнання за кожною країною її власного соціального і політичного і вибору, забезпечення балансу інтересів усіх держав – членів світового співтовариства. Внаслідок реалізації політики нового мислення: 1) вдалося досягти угоди про реальне скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1988 р. СРСР і США підписали договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності; 2) під час радянсько-американських зустрічей на вищому рівні сторони домовилися про 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь; 3) за умовами підписаної в Женеві 1987 р. угоди розпочалося виведення радянських військ з Афганістану, завершене у лютому 1989 р.; 4) із застосуванням механізмів ООН вдалося досягти припинення внутрішніх збройних конфліктів у Намібії, Камбоджі, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа; 5) у вересні 1990 р. в Москві був укладений договір про остаточне врегулювання німецької проблеми; відбулося приєднання НДР до ФРН, що відновило єдність Німеччини; 6) розпочалося виведення радянських військ з Німеччини, Польщі, Чехословаччини та Угорщини. Припинили своє існування РЕВ та організація Варшавського договору. Таким чином, на зламі 1980 – 1990-х рр. завдяки політиці «нового мислення» «холодна війна» завершилася. Розпад СРСР у 1991 р. дав можливість США оголосити про свою перемогу в «холодній війні».

Після зникнення організації Варшавського договору та розпаду СРСР світ став однополярним. Зріс вплив у світі США та НАТО, натомість знизилося значення ООН. У1990-х рр. виникали нові локальні конфлікти, серед яких найбільш резонансний – на Балканах, де внаслідок розпаду Югославії утворилися ворогуючі між собою національні держави. ООН виявилася неспроможною врегулювати цей конфлікт, тому миротворницькі функції взяли на себе війська НАТО на чолі з США. Фактично і НАТО і США стали відігравати роль «світових жандармів». У другій половині 1990-х рр. загострилася проблема міжнародного тероризму, здебільшого ісламського походження, що спрямований головним чином проти США та його союзників. Найбільш резонансним терористичним актом стала атака захоплених терористами літаків з пасажирами на всесвітній торговий центр у Нью-Йорку та Пентагон 11 вересня 2001 р., внаслідок чого одночасно загинуло майже 2,5 тис. осіб. США, використовуючи гасло боротьби проти тероризму, стали проводити «каральні» операції. У листопаді 2001 р. вони здійснили вторгнення в Афганістан, де ліквідували режим талібів, що

надавав притулок терористам, а у квітні 2003 р. розгромили режим диктатора С. Хусейна в Іраку на тій підставі, що він мав нібито зброю масового знищення.

Разом із тим у світі зростає опозиція американській політиці. В Європі на найбільш жорсткій позиції щодо розширення сфер американського впливу стоять Франція та ФРН. Росія, яка внаслідок розпаду СРСР перестала бути наддержавою, поки що не може повернути собі цей статус. Тому її політика спрямована на створення євроазійського союзу, зокрема з Китаєм, що міг би врівноважити вплив США й НАТО, який протягом 1990-х рр. істотно поширився на схід внаслідок вступу до нього країн колишнього соціалістичного табору.

Велике занепокоєння міжнародного співтовариства викликає проблема поширення ядерної зброї. У1997 р. ядерними державами стали ворогуючі Індія та Пакистан. Проте їх вдалося переконати приєднатися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Дещо по-іншому складається ситуація навколо ядерних програм Північної Кореї та Ірану. Перша 2006 р. здійснила випробовування ядерного заряду і своєю ядерною програмою почала шантажувати США та Японію, вимагаючи від них економічних пільг. Хоч в Ірані й немає ядерної зброї, проте він, посідаючи яскраво виражену антиамериканську позицію, у 2006 р. відмовився від мораторію на розробку ядерних технологій, чим викликав у міжнародного співтовариства обґрунтовані побоювання щодо його цілей. Оскільки Іран зігнорував пропозиції міжнародного співтовариства припинити збагачення урану, з 1 січня 2007 р. проти нього застосовано міжнародні економічні санкції.

З початку 2007 р. міжнародна ситуація у світі знову почала загострюватися, нагадуючи собою часи «холодної війни», через те, що США в односторонньому порядку вийшли з договору ПРО 1972 р. Росія, протестуючи проти цього, загрожує денонсувати договір про обмеження звичайних озброєнь. Тож це загрожує початком нових збройних перегонів.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: ВИТОКИ, СТАНОВЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Європейський Союз – це союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р.

Одна з перших публічних пропозицій об'єднати країни на принципах рівності членів і кооперації була зроблена миролюбивим Віктором Гюґо у 1851 р. Після гуманітарних катастроф Першої і Другої світових війн необхідність в утворенні європейської спільноти стала очевидною. Ці відчуття найперше реалізувалися у Європейську спільноту з вугілля і сталі, яка була утворена у квітні 1951 року і набула чинності у липні 1952-го. Спільнота об'єднувала Західну Німеччину, Францію, Італію і країни Бенілюксу і була закріплена Паризьким договором 1951 р.

Перший митний союз став відомим як Європейська економічна

спільнота (свого часу відомий як Спільний Ринок), започаткований Римським договором 1957 року і введений в дію з 1 січня 1958 року. Останній згодом став відомим як Європейська Спільнота і визнається сьогодні як «перший стовп» Європейського Союзу.

Президент Франції Валері Жіскар д'Естен пропонував змінити назву «Європейський Союз» на «Об'єднана Європа», але це не було прийнято.

Створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта (Екю), від 1999 року – Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі, метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля,

вдію даний договір вступив з липня 1952 року.

Зметою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 р. заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) і Європейське співтовариство з атомної енергії. Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти.

Процес розвитку і перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом, по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (поглиблення) і, по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення).

12 жовтня 2012 року Норвезький Нобелівський комітет присудив Європейському союзові Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини в Європі».

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії – критерії вступу країн

вЄвропейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави. Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р.

очільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.). 10 червня 2011 р. президент Євросоюзу Ж. М. Барозу заявив, що Хорватія буде прийнята до членів Євросоюзу у 2012-му році.

З 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейської частини світу, хоча формально, відповідно до Копенгагенських критеріїв географічних вимог немає (при цьому є прецедент входження до ЄС країни, територія якої фізикогеографічно повністю знаходиться в Азії – Республіки Кіпр).

Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні

2005 року.

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 року. Сербія отримала статус офіційного кандидата 1 березня 2012 року. Албанія, Боснія і Герцеговина офіційно визнані потенційними

кандидатами.

Європейський Союз обрав прем'єр-міністра Бельгії Германа ван Ромпея своїм першим Президентом. Кандидатуру Ван Ромпея на головний керівний ЄС першими підтримали Франція та Німеччина.

Офіційно такої посади в Європейському Союзі немає. Досить часто називають Голову Європейської Ради Президентом ЄС, скільки він виконує представницькі функції союзу. Однак закріпити за Головою Європейської ради офіційно назву Президент ЄС застерігаються, оскільки це наблизить схожість інституціональної структури до державницької.

Європейський Парламент – одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його населення. Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Число місць у ньому кілька разів збільшувалося і досягло 785 починаючи з 2004 року; ці місця розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Станом на 2009 рік кількість місць в парламенті становить 732.

Європейська Рада – цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу. Започаткована згідно з комюніке, прийнятому в грудні 1974 р. на закритті Паризького саміту; перше засідання відбулося 10-11 березня 1975 р. в Дубліні. Раніше, від 1961 до 1974 рр., практикувалися європейські конференції на найвищому рівні. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті,

а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз. Проводиться щонайменше двічі на рік; президент Європейської Комісії

бере участь у засіданнях як повноправний учасник. Визначає генеральні політичні напрямки для ЄС та спонукає його до подальшого розвитку.

Європейська Рада або саміт ЄС (не плутати з Радою ЄС) формально не належить до інституцій Союзу; однак лишається «останньою інстанцією» ухвалення багатьох рішень і уособлює міждержавну складову Європейського Союзу.

Європейська Комісія – унікальна інституція Європейського Союзу, що не має аналогів у національних системах урядування. Європейську комісію часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва «двигун європейської інтеграції». І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, але також і через її історію, склад, культуру й радше європейський, ніж національний світогляд. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.

Відповідно до записаного в угодах Комісія має:розробляти й пропонувати законодавчі акти;керувати запровадженням політики Співтовариства;розпоряджатися бюджетом;підтримувати зовнішні відносини;

наглядати за дотриманням законів Співтовариства;вказувати шляхи та перспективи розвитку.

Комісія складається з двадцяти семи незалежних членів (по одному від кожної країни-члена), разом з Президентом і п'ятьма віце-президентами. Комісію призначають на п'ятирічний термін за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії допомагає в роботі адміністрація, до якої входять генеральні директорати та генеральний секретаріат.

Рада ЄС (міністри певного відомства) інституція Європейського Союзу, (Рада або Рада міністрів) головний орган ухвалювання рішень у Європейському Союзі. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо – загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші – раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.

Вищі інституції ЄС доповнюють інші важливі органи: дорадчі – Європейський соціально-економічний комітет (виражає позицію

організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) і Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади); фінансові – Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та євро) та Європейський інвестиційний банк (фінансовий інструмент досягнення цілей Союзу) і з захисту прав людини – європейський омбудсмен (опікується скаргами громадян на інституції та органи ЄС). Є також чимало інших органів і установ, наприклад «Агентства Європейського Союзу», які допомагають досягненню цілей ЄС.

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є одним з найбільших донорів гуманітарної допомоги у світі.

Останнім часом надання гуманітарної допомоги як частина зовнішньої діяльності Європейської Спільноти набуло особливого значення. Це пов'язано зі збільшенням кількості кризових ситуацій на планеті та прагненням Співтовариства відігравати провідну роль у міжнародних гуманітарних місіях. З цією метою 1992 року був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії. Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупередженості та гуманності. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій.

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН АЗІЇ І АФРИКИ»

ЯПОНІЯ ТА КИТАЙ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД.

Після Першої світової війни економічне становище Японії погіршилося. Вона втратила багато ринків збуту, де її потіснили західні держави. Особливо це стосується Китаю. Вашинґтонська мирна конференція 1921 – 1922 рр. проголосила політику «відчинених дверей» – рівних можливостей для всіх країн – у Китаї. І хоча у Вашинґтоні Японії було надано право мати на Тихому океані третій за потужністю (після США й Великої Британії) військово-морський флот водотоннажністю 315 тис. т вона вважала себе несправедливо обійденою західними державами, насамперед Сполученими Штатами. Тому вся внутрішня і зовнішня політика Японії була підпорядкована перегляду Вашингтонських домовленостей та встановленню гегемонії у Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Економічна нестабільність у повоєнній Японії призвела до соціальних заворушень, одним з найбільших із яких були «рисові бунти» 1918 р., коли близько 10 млн. чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис – головний продукт харчування японців.

Акціями невдоволення весь час намагалося скористатися задля пробудження «самурайського духу» і мілітаристських настроїв вище армійське командування.

Хірохіто – регент, а з 1926 р. – імператор Японії, після поїздки в 1921 р. до Європи вбачав свою роль у політичному житті країни як конституційного монарха на кшталт Великої Британії, Бельгії, Голландії та Італії. Він прагнув не втручатися надто активно у відносини армійської верхівки з парламентом, балансуючи між цими двома силами.

Головний тягар труднощів, пов'язаний з повоєнним періодом, ліг на плечі уряду прем'єр-міністра Такаші Хари (1856 – 1921). Найперше, він поставив собі за мету позбавити впливу олігархів, які надмірно посилились в епоху «реставрації Мейдзі», і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті. Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні чинники, Т. Харі вдалося стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуального й мистецького життя. Проте посягання на владу бюрократії не зійшло йому з рук і в листопаді 1921 р. його було вбито правим терористом.

Після загибелі Т. Хари в Японії значно активізувалися мілітаристські партії й організації. Спекулюючи на самурайських традиціях, вони ставили за мету відновлення зовнішньої експансії імперії. У 1927 р. прем'єр-міністр Танака надіслав імператору таємний план («меморандум Танаки») витіснення США з Тихого океану й експансії на Далекий Схід.

З цією метою в країні відбувалася мілітаризація економіки. Дедалі більша кількість підприємств виконували замовлення воєнного та воєнно-

морського відомств, створюючи найновіші види озброєнь (авіаносці і лінкори, бронетехніку та авіацію). Таким чином, відбувалося зміцнення союзу монополій з військовими колами. Воєнний бюджет країни постійно зростав.

Тим часом посилювався вплив військової верхівки на урядові кола. В Японії не було переходу державної влади до фашистської партії і створення диктатури, що замінила собою попередній державний апарат. Але поступово і планомірно панівна роль відводилася найбільш радикально і агресивно налаштованим елементам, які зміцнювали апарат влади, сприяли її фашизації. У країні під впливом воєнщини виникали шовіністичні організації, такі як «Молоде офіцерство» (яке стало на шлях заколотів, убивств і путчів та пропагувало самурайські традиції), «Імператорський союз резервістів», а також деякі воєнізовані спортивні товариства.

Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамаґучі (1929 – 1931) не відрізнялася оригінальними заходами, спрямованими на виведення економіки з кризи, а в основному полягала у закликах заощаджувати, вести аскетичний спосіб життя тощо. Урешті-решт прем'єр виявився нездатним справитися з проблемами внутрішнього життя країни.

У1932 р. група молодих офіцерів вчинила заколот з метою насадження

україні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, але вона сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку крупного японського бізнесу, насамперед пов'язаного з виробництвом зброї.

Мілітаризація в 30-х рр. політичного клімату Досягла кульмінації в 1936 р. під час так званого інциденту 26 березня. Цього дня група молодих офіцерів здійснила спробу знищити у повному складі урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот було придушено, але відтепер у Японії постав могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які мали підтримку бізнесових кіл, впливових засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і до тотальної (загальної) війни проти Заходу, свідченням чому став вихід Японії з Ліги Націй та агресивні акції на міжнародній арені.

У1930-і рр. Японія перейшла до відкритої агресії, спрямованої спочатку проти Китаю.

Після Першої світової війни Китай залишався роздробленою країною і в ньому зберігалося панування іноземного капіталу. Але разом із тим у країні значно посилився національно-визвольний рух. У відповідь на рішення Паризької конференції передати колишнє німецьке володіння Шаньдун Японії в Китаї розпочався сильний «Рух 4 травня 1919 р.», у якому брали участь широкі верстви населення, керовані інтелігенцією. Обурення китайців змусило західні країни та Японію відмовитись від цих планів. На тлі демократичного руху 1921 р. була утворена Комуністична партія Китаю (КПК). Свою діяльність активізував і Гоміндан на чолі зі Сунь Ятсеном. Прийшовши до влади 1923 р. в провінції Гуанчжоу, гомінданівці створили власну армію і стали на шлях об'єднання країни. В союзі з ними виступила КПК. Допомогу у підготовці до війни гомінданівцям і комуністам надавав