4.2. Соціально-історичні корені християнства

Християнство виникло в межах Римської імперії, релігійні установи якої відзначалися терпимістю до інших культів, розповсюджених серед населення (культи Кібели, Озириса, Ізиди та інші, котрі потрапляли сюди разом із рабами). До речі, ця ознака є характерна для всіх давніх релігій. Особливою популярністю користувався культ сонячного, вогняного бога Мітри. Мітраїзм виник чотири тисячі років тому на основі зороастризму в Персії. Згідно з цією релігією Мітра був сином Мудрого Бога, який народився в день зимового сонцестояння 25 грудня. Він оберігав людство від злих учинків та помислів, отже, мав благу думку, благе слово й благі діла. Велике значення мала така моральна установа: не допускати не тільки злих учинків, але навіть і думок про них, а інших людей треба любити, як себе самих, бо всі люди є брати й сестри. Обрядові заходи виконували в печерах, підземних і скельних храмах. Вони символізували перехід від темряви до світла, позбавляючи від зла й нещасть. Велике культове значення відігравала священна трапеза Мітри, під час якої люди їли прісний хліб і пили солодке червоне вино. Розповсюдженим був обряд хрещення водою, під час якого з людини знімалися всі гріхи. Руки й язик мазали медом. Для того щоб стати жерцем, необхідно було пройти не менше 80 тестів і випробувань, як-от тривалий час провести на самоті, не вдягати теплий одяг та взуття навіть узимку, харчуватися тільки сирими овочами та фруктами тощо. Мітра, закінчивши свою земну місію, загинув у день весіннього рівнодення, його поховали в кам'яному гробі, а зранку він воскрес і вознісся до свого батька. На честь цієї події, яка сталася в неділю, люди влаштовували свято з обрядовим уживанням їжі та співали відповідні гімни. У потойбічному житті Мітра (за допомогою терезів справедливості) судив душі померлих згідно з їх учинками та думками.

Уже з такого короткого переказу основних положень цієї давньої арійської релігії зрозуміло, що мітраїзм і християнство мають чимало спільного, це майже релігії – близнюки. Проте коли християнство стало державною римською релігією, на мітраїстів почалося справжнє полювання, не гребували навіть такими жорстокими заходами, як убивство в храмі жерця, котрого тут же закопували. Храм, звичайно, уважався опоганеним, і відправляння обрядів тут припинялося.

Основи християнства склалися на початку першого століття нової ери на базі єврейської релігії, викладеної в Біблії. Це звід 77 книг, які писалися з ХІІІст. до н.е. до ІІ ст. н.е. (до речі, це більш молода релігія, ніж зороастризм і мітраїзм). Відомі тільки деякі автори цих книг. Перша частина – Старий Завіт – спільна у євреїв та християн. Вона написана давньоєврейською та арамейською мовами. Тут чітко простежується зв'язок із шумерсько–вавилонськими традиціями, а також – з більш давніми коренями формування людства. Наприклад, 6 днів творіння – це закінчений проміжок часу за давньою 60-ричною системою обчислення Шумера. Її відгуки ми зустрічаємо й у сучасних системах: 60 секунд = 1 хвилина, 60 хвилин = 1 година, коло – 360 градусів, 360 днів – приблизна тривалість року в давніх землеробів Переднього Сходу, давній 6-добовий тиждень (найкоротший, але закінчений проміжок часу).

Послідовність об'єктів творіння також невипадкова, хоч її й не можна розглядати як мало не предтечу еволюційної теорії (за деякими сучасними теологічними опусами). В її основі лежать, знову таки, особливості психічного відображення людини. У разі невідомості навіть сучасна людина заспокоюється за наявності будь-якої відповіді, яка виглядає правдоподібною. До тих пір, доки людина не знайома з певним явищем, воно для неї не існує, не відображається її свідомістю, вона його просто не сприймає. Творці міфів про створення світу відобразили першу, найбільш примітивну класифікацію зовнішнього світу, яка включає найкрупніші блоки становлення й розвитку людської свідомості: світло й темрява, верхня та нижні частини, суша й вода, сонце й місяць, птахи в небі, риби у воді, тварини й людина. Усі ці поняття виходять з прадавньої історії людства й пов'язані із формуванням первинного циклу самоусвідомлення й первинних понять часу й простору:

• перший день (первинний час) – пов'язаний із поняттям "світло – темрява" (добові цикли). Спочатку "світло" не пов'язувалося із Сонцем (хмари вдень закривають Сонце, а все рівно є світло). Тому Сонце Бог творив двічі: в перший день – як світло, а в четвертий – як світило.

• Другий день (первинний простір) творіння пов'язаний із відокремленням небесних вод від земних. Це відображає становлення орієнтації в просторі: верх – низ, уперед – назад тощо.

• Третій день творіння відповідає формуванню відчуття місця – землі, на якій може існувати людина. Відповідні психологічні поняття: тут – там, горизонтальна та вертикальна площина.

Становлення вторинного циклу самоусвідомлення пов'язане з формуванням понять вторинного часу (місячні та сонячні цикли). Це призвело до того, що в четвертий день творіння з'явилися світила.

• Розвиток уявлень про вторинний простір зумовив диференціацію різних середовищ існування й поступове заселення їх живими організмами (п'ятий день).

• Відведення цілого дня (шостий день) на створення людини (для порівняння – на весь Всесвіт було затрачено стільки ж часу) свідчить про те, що людина психологічно відокремилася від природи, у неї сформувалися поняття "Я" і "НЕ Я". В антропогенезі це збігається із становленням соціуму в межах родової організації.

Подібність міфів про створення світу в різних етносів свідчить про те, що процес самоусвідомлення в первинних осередках сапієнтації відбувався подібним чином, тобто є характерна ознака всіх представників виду Homo sapiens. Він зумовлений спільними особливостями психогенезу та соціогенезу. До цього треба додати те, що взаємні впливи різних культур унаслідок міграційних процесів також мали, як і сьогодні, неабияке значення для формування світогляду людей тих часів.

З шумерськими міфами пов'язана одна з перших літературних помилок, яка призвела до виникнення легенди про створення жінки із ребра Адама. А саме, наймудріший з богів Енкі мучився від страшних болів у ребрі, які наслала на нього богиня-мати за те, що він скуштував плоди вирощених нею у вічному саду безсмертя рослин. Для його зцілення була створена Нін-ті. Але слово "ті" одночасно означає і "господиня ребра", і "та, що дає життя". У Біблії цієї гри слів уже немає, а на єврейській мові ці слова звучать по-різному. Залишилася тільки Єва – та, що дає життя.

Багато міфів у Біблії відображає особливості життя кочових семітських племен, їх взаємодії із сусідами.

Важлива роль у Старому Завіті відводиться й магічній практиці. Так, прикладом шкідливої магії може слугувати змагання Моісея та Аарона з єгипетськими жерцями, яке вилилося в 7 кар єгипетських, що були наслані єврейськими пророками: морова язва, запалення з нагноєннями, буря, сарана, темрява єгипетська, смерть перших хлопчиків у єгипетських сім'ях. Зустрічається в Біблії й чимало рецептів з лікарської та любовної магії тощо.

У суто християнському культі, тобто в Новому Завіті, магічні обряди також займають значне місце у вигляді "чудес". Вони відіграють суттєву роль як гіпнотичний засіб навіювання, підкріплення та підтримки релігійних вірувань. Наприклад, знахарська практика Ісуса Христа, чарівні напої, замовляння (вербальна магія), вигнання бісів (одержимі – скоріш за все, звичайні психічно хворі люди) тощо. На увагу заслуговує й оживлення Лазаря. Це вже справжня чорна магія, некромантія. До речі, подальша доля цього оживленого трупа невідома, у Євангеліях про це немає ніяких згадок. Сторонні люди сприймали таку діяльність Ісуса Христа як чаклунство, що й було одним із основних звинувачень проти нього.

Під час змагання мага Симона й апостола Петра також були продемонстровані магічні здібності оживляти мертвих, входити у вогонь, скидати ланцюги, змінювати зовнішній вигляд, перетворюватися на тварин, робитися невидимим, літати в повітрі тощо. Причому майстерність апостола Петра незмінно виявлялася досконалішою, що повинно було свідчити про переваги магії християнської над магією язичників.

Увесь християнський культ являє собою сукупність особливих практичних дій (обряди, молитви, ритуали, таїнства, пости, богослужіння), за допомогою яких віруючі сподіваються вступити в контакт із надприродними силами.

Особливу увагу в церковній обрядовості приділяють таїнствам, які виділяються як затверджені Богом священні дії, у яких видимим чином сповіщається віруючим невидима благодать божа. У православному культі признається 7 таїнств: хрещення, миропомазання, причастя, покаяння, посвячення, шлюб, єлеопосвячення. За ствердженням духовенства, ці процедури належать до таїнств тому, що "під час їх виконання відбуваються явища настільки таємні, що вони недоступні навіть ангелам". Кількість таїнств (7) відповідає числу багатьох явищ, про які йде мова у Євангеліях (7 світильників, 7 печаток, 7 труб Апокаліпсиса, на сьомий день тижня воскреснув Ісус Христос тощо). Подібне використання цифр належить до кабалістичних прийомів.

Таким чином, уся обрядова частина християнства по суті є система магічних дій і логічно витікає із первісної магії.

У першому сторіччі нової ери політична ситуація в Палестині, яка була вже більше 50 років завойована римлянами, відзначалася нестабільністю й безладом. Серед місцевого єврейського населення виникали численні угруповання й секти. У більшості з них проповідувалося, що прийде месія (грец. – Христос, євр. – Ісус). При цьому назореї (святі), ебоніти (жебраки) і фарисеї (відособлені) ототожнювали Месію з народним вождем, який підніме повстання й визволить євреїв. До римської присутності добре пристосувалися садукеї, більшість яких походила із заможного духовенства. Фарисеї – книжники, формалісти із забезпечного та освіченого суспільного середовища – знаходилися в пасивній опозиції до Риму. Секта зелотів (зілотів) об'єднувала войовничих націоналістів, які із зброєю в руках боролися з окупантами. У їх рядах знаходилося багато злочинців, а еліту становили сікарії – професійні вбивці, які майстерно володіли зброєю та прийомами самооборони. Досить давні традиції опозиційного ставлення до ортодоксальної іудейської релігії мали й єссеї, котрі були суровими містиками й аскетами, жили в печерах і ще за 100 років до Ісуса Христа поклонялися "Вчителю справедливості", який зазнав гонінь і був скатований одним із священиків – царів. Вони очікували його прихід, під час якого він буде вершити суд над народами. У їх писемних пам'ятках (кумранські свитки) було віднайдено багато спільного з проповідями Іоанна Хрестителя (родич, двоюрідний дядько Ісуса, старший за нього на 5 років) і вченням Ісуса Христа. Раніше істинність цього вчення доводили на підставі таких матеріальних свідчень, як плащаниця, залишки хреста, цвяхи тощо. Але з часом, коли було встановлене їх досить пізнє походження (наприклад, знаменита Туринська плащаниця належить до XVIIст.), акцент був перенесений на Євангелія (у перекладі з грец. –блага вість). Відомо, що їх було більше 20, але після того, як 4 були визнані канонічними (від Матфея, Марка, Луки та Іоанна), усі інші були знищені християнськими церковниками. Цікаво, що всі канонічні Євангелія були написані не раніше, ніж через 60 років після розп'яття, і тільки один з авторів (Іоанн) був апостолом. В основі їх, за деякими свідченнями, полягає оригінальне євангеліє, яке було написане колективом патріархів ієрусалимської церкви, що знаходилася у Вотанеї, сирохалдейською (арамейською) мовою на основі усних легенд. Воно було відоме в Сирії ще у V ст., але до нашого часу не збереглося.

Євангеліє від Марка належить перу секретаря – перекладача апостола Петра. Після скатування Петра він написав у Римі 40 – 50 сторінок про життя Ісуса Христа та його вчення. Акцент у тексті робиться не на моралі, а на чудесах; є чимало змістовних і літературних огріхів.

Матфей був митарем (збирач податків), якого вибрали апостолом замість Іуди Іскаріота. Він помер задовго до того часу, як було написане Євангеліє від його імені. Спеціалісти вважають, що спочатку воно було написане грецькою мовою в Римі на базі Євангелія Марка, а потім доповнене в сирійському гуртку євреїв, які володіли грецькою мовою. Текст Марка просто розширювався й заповнювався новими варіантами проповідей Ісуса Христа та більш сучасними легендами. Тут закладені основи догмата Трійці, формула хрещення розширена й стала включати Отця, Сина й Духа Святого. Матфей (псевдо-Матфей) приписав Ісусу Христу пророцтво про близький кінець світу, і потім Лука мусив докласти чимало дипломатичних зусиль для його спростування.

Лука був учнем апостола Павла. Цікаво, що сам Павел ніколи не бачив Ісуса Христа, а проповідувати його вчення почав після того, як мав видіння. Павел походив із заможної фарисейської сім'ї, з дитинства страждав чимось подібним до епілепсії. Родичі Ісуса Христа та апостоли вважали Павла самозванцем, який не має права проповідувати, і вели проти нього боротьбу. Найбільш запеклим його ворогом був апостол Іоанн. У Євангелії від Луки приблизно третина тексту оригінальна, тобто містить опис подій, які відсутні в інших євангеліях. Це Євангеліє бідних, сповнене духом прощення грішників. У порівнянні з Євангелієм від Марка, воно має набагато меншу історичність, але є більш літературне.

Апостол Іоанн текст однойменного Євангелія не писав, оскільки помер задовго до цього. Його автори – це учні Іоанна із Ефесу, де той очолював християнську церкву. Це Євангеліє свідчить, що його автори знаходилися під значним впливом грецької філософії. Воно містить багато абстракцій і повністю позбавлене наївності перших аналогічних творів. Навіть наприкінці другого сторіччя його ще не визнавали. Тільки коли церква стала набирати владу, Євангеліє від Іоанна стало вважатися канонічним. Тут Ісус Христос уже не єврейський пророк, а християнство не секта іудаїзму, а релігія Розуму й Духу. Почалася ера християнської філософії й загальних розумувань. Одночасно сильно зросла догматична нетерпимість.

Відносно особистості Ісуса Христа розглядаються дві групи версій. Міфологічна школа як один із доказів відсутності реального прототипу використовує протиріччя Євангелій: так, у Марка розповідається, що Ісус Христос народився при царі Іроді, але Ірод помер у 4 році до н.е., тобто до народження Ісуса Христа. Лука стверджує, що Христос народився при римському наміснику Сирії Квирилії, але він став намісником лише через 10 років після смерті Ірода. Лука називає дідом Ісуса – Ілію, а Матфей – Іакова. Матфей налічує від Авраама до Ісуса 42 покоління, а Лука – 56. За Матфеєм, Ісус був аристократом, який походив від царя Давида через Соломона (тобто був справжнім єврейським царем), а Марк у дуже туманних виразах підтримує легенду про бідного теслю. Якщо вірити Луці, відразу після народження Спасителя відвідали пастухи, а якщо Матфею – царі. За Іоанном, розп'яття сталося напередодні єврейської Пасхи, а за іншими Євангеліями, – через тиждень після неї. По-різному викладаються й події земного життя Ісуса Христа. Зверніть увагу, що ні один з апостолів (учнів) власноручно не написав жодного Євангелія й в освіченому першому віці не залишилося ніяких писемних джерел про таку неординарну фігуру, яка становила небезпеку для іудаїзму в державному масштабі (двічі збирався синедріон – верховний суд ієрархів, у винесенні вироку брав участь не тільки прокуратор, але й цар, до якого водили Ісуса). Іще одна розбіжність: якщо вірити Євангеліям, то залишається таємницею, навіщо взагалі скатували Ісуса? У нього ж було всього 12 учнів, з яких троє були двоюрідними братами Ісуса Христа (Іоанн, Іуда, Іаков), а двоє (Андрій і Симон-Петро) – братами між собою. Іншими словами, це було своєрідне мініатюрне родинне угруповання, яке належало до бідних верств суспільства (головним чином, рибалки). Вони нікому не могли загрожувати. У той час було багато чисельніших сект з досить войовничими й революційними програмами (до речі, вони невдовзі й спровокували єврейське повстання, котре було жорстоко придушене римлянами, які вщент зруйнували Ієрусалим і храм Соломона).

У релігійній догматиці також не було протиріччя, бо Ісус стверджував, що Бог іудеїв – це його Бог, а його апостоли, як і він сам, були правовірними іудеями й виконували всі необхідні обряди. Єдина невідповідність може полягати в тому, що Христос учив любити всіх людей, а не тільки євреїв. Але ніякої єресі тут, по суті, немає, оскільки подібні ідеї є складова частина багатьох релігійних напрямків (наприклад, з ними виступав ще Мітра за декілька століть до Ісуса), а у євреїв допомога бідним і єдиновірцям є один із основних законів їх життя, який зберігся до сьогодні.

Заклик не грішити навіть у думках також не є власне досягнення Ісуса Христа. Він розповсюджений, наприклад, у тому ж мітраїзмі, а його прихильників ніхто, окрім християн, не переслідував. До того ж, з Євангелій відомо, що Ісус Христос був дуже популярним і його знали всі. У зв'язку з цим незрозумілою стає постать Іуди Іскаріота як зрадника. Причина зради також видається досить таємничою: Євангеліє від Іоанна містить щодо цього досить незрозумілий фрагмент. Коли під час Тайної Вечері Ісус сказав, що один з учнів викаже його, а ті почали прохати назвати ім'я зрадника, "Иисус отвечал: "Тот, кому Я, обмакнув кусок хлеба, подам". И, обмакнув кусок хлеба, подал Иуде Искариоту. И после сего куска вошел в него сатана".

Крім того, у Давньому Римі злодіїв розпинали на Т-подібних хрестах, а гвіздки забивали не в долоні, а в зап'ястки. Ранні християни не поклонялися хресту. Хрест з чотирма кінцями – єгипетський ієрогліф, який означає життя, безсмертя, і ще в Х1Х ст. його називали єгипетським хрестом. Тільки у IV ст. уперше з'явилася фігура на хресті після того, як мати римського імператора Костянтина – Олена – знайшла, згідно з церковною легендою, хрест, на якому розіп'яли Ісуса. Одночасно хрест став і талісманом.

В історичному плані ідея смертельної жертви за свій народ була і є достатньо розповсюджена в багатьох релігіях і культах. Наприклад, іще шумери напередодні нового року призначали царем когось із простонароддя. Він на 5 днів отримував усю повноту влади й брав на себе всі гріхи. Після цього "царя" вбивали, а з його смертю весь народ очищувався від гріхів.

Інша група версій відносно особистості Ісуса Христа об'єднується в межах історичної школи, яка наполягає на тому, що прототип Ісуса Христа існував насправді. Історія ж його життя складалася із народних легенд, не завжди правильних і точних, а не із свідоцтв очевидців. Отже, постає питання: це що – фольклор? Крім того, ці легенди відзначаються своєрідною вибірковістю: ніхто з народних біографів нічого не повідомляє про життя Святого Сімейства в Єгипті, а також про те, як прожив Ісус Христос майже 18 років (від 12 до 30). Розглядається тільки час народження, втеча сім'ї в Єгипет (за наказом волхвів, щоб Ірод не скатував немовля), повернення у віці близько 12 років і хрещення в 30. Останній рік (або три) життя описується більш-менш докладно. Але навіть тут є багато розбіжностей. Наприклад, дата народження Ісуса Христа, яка започаткувала нову еру, була вперше встановлена лише в шостому сторіччі римським монахом Діонісієм Малим, тобто через 500 років після події. У її основу покладені такі розрахунки: Ісус Христос був розп'ятий на 31-му році життя в неділю 25 березня 5539 р. "від Адама", тобто він народився в 5508р. "від створення світу". Ці підрахунки викликали сумніви не тільки в сучасників, але й у більш пізні часи (до XV ст.). У Візантії (православна, східна гілка християнства) вони взагалі не були канонізовані. Неодноразово робилися спроби виправити ці дати. Деякі варіанти:

• Ісус Христос воскреснув 5 квітня 33 р. н.е. в 34 роки (Хронограф XVIIIст.);

• Ісус Христос воскреснув 5 квітня 33 р. у 33 роки (найбільш поширена версія, яка виникла наприкінці XIX – початку XX ст.);

• Ісус Христос воскреснув 9 квітня 30 р., а народився за декілька років до нової ери (сучасний погляд римсько-католицької церкви).

Найбільш екзотична версія належить московським історикам, астрономам і математикам: усі 4 канонізовані релігією умови воскресіння на проміжку часу від 100р. до н.е. до 1700р. н.е. відбулися лише один раз – у 1095 році нової ери.

Одне із таїнств християнства – це євхаристія (причащання), тобто ритуальне вживання прісного хліба й червоного солодкого вина. Її походження: у Євангелії від Матфея розповідається, як під час Тайної Вечері Ісус Христос сказав учням, що це його тіло й кров. Аналогічна розповідь є в першому посланні апостола Павла коринфянам. Не треба забувати, що у його інтерпретації це може бути тільки переказ, через те що він сам не був присутній на цій вечері (до речі, як і Матфей). У Євангелії від Іоанна такої розповіді вже немає, але є запис проповіді Ісуса в синагозі Капернаума напередодні Пасхи: "Истинно, истинно говорю вам: если не будете есть Плоти Сына Человеческого и пить Крови Его, то не будете иметь в себе жизни. Ядущий Мою Плоть и пиющий Мою Кровь имеет жизнь вечную, и Я воскрешу его в последний день. Ибо плоть моя истинно есть пища, и Кровь Моя истинно есть питие. Ядущий Мою Плоть и пиющий Мою Кровь пребывает во мне и я в нем... Многие из учеников Его, слыша то, говорили: "Какие странные слова! Кто может это слушать?"... С этого времени многие из учеников отошли от Него и уже не ходили с Ним. Тогда Иисус сказал двенадцати: "Не хотите ли и вы отойти?" Симон Петр отвечал Ему: "Господи! К кому нам идти?...". Якщо у Євангелії від Іоанна передаються слова Ісуса Христа, то будь-яка їх інтерпретація навіть найприсвяченішими людьми є недоречна, бо це слова Бога. Але пряме значення цих слів є ще гірше. І подібних прикладів дуже багато, досить уважно прочитати Новий Завіт і порівняти Євангелія між собою та з реальною історичною ситуацією того часу.

Перший історично достовірний опис життя Ісуса Христа, крім апостолів-євангелістів, належить філософу на ім'я Цельс, котрий у своєму трактаті "Правдиве слово" (IIст. н.е.) згадує про те, що Ісус – син бідної пряхи Марії, чоловік якої був теслею. Але батьком Ісуса Цельс називає римського солдата на ім'я Пантера. За словами філософа, Ісус достатньо довго був у Єгипті, де його навчили чаклунству. Після повернення він проголосив себе сином Бога. Ці відомості підтверджуються Талмудом (нагадаю: євреї не визнають Новий Завіт).

Перший опис зовнішності Ісуса Христа зустрічається в Іоанна Дамаскіна (VIIIст.): "Иисус похож на Деву Марию. Он был красив и поразительно высок ростом, с светлыми и несколько вьющимися волосами, которых никогда не касалась рука его матери; имел темные брови, овальное лицо с бледным и смугловатым оттенком, светлые глаза, несколько сутуловатый стан и взгляд, в котором выражались терпение, благородство и мудрость". Подібні риси Ісуса Христа описані й у листі Лентулли до римського сенату: "В наши времена явился великой добродетели человек по имени Христос Иисус. Он высокого роста, прекрасен, имеет благородное лицо, так что те, кто смотрит на Него, любят и боятся Его. Он имеет волнистые волосы, скорее даже курчавые, винного цвета, которые лоснятся при спадании на плечи и разделяются по средине головы по обычаю назореев. Чело Его чисто и ровно, а лицо Его без всяких пятен и морщин, но рдеет нежным румянцем. Его рот и нос безукоризненной красоты. Он имеет окладистую бороду того же самого орехового цвета, как и волосы, не длинную, но раздвоенную. Глаза у него голубые и очень светлые. Его никогда не видели смеющимся, но часто плачущим. Стан его прямой, а руки и члены Его прекрасны на вид. В разговоре важен, скромен и умен; и Он прекрасен среди сынов человеческих". Однак було доведено, що цей лист несправжній, його підробив Августин, якого прямо викривали в цьому.

На початку XXст. відомі психіатри А. Біне-Санеле та Я.Мінц на основі аналізу відомих Євангелій і творів письменників раннього християнства поставили Ісусу Христу діагноз: параноя. Ознаки хвороби: манія величності, пов'язана із самообожненням і уявою про те, що він як Месія повинен врятувати людство, причому ціною власних страждань. Вони вважали, що не виключається тяжка алкогольна спадковість і статева імпотенція.

Іще один сучасний казус має відношення до особистості Ісуса Христа: у 1999р. відомий британський теолог Інок Пауел на основі давньогрецького тексту Євангелія від Матфея дійшов висновку, що Ісус був засуджений єврейською адміністрацією за богохульство й натовп закидав його каміннями, тобто розп'яття взагалі не було. За ствердженням Пауела, ця інформація має підтвердження й у Талмуді.

Можна навести ще багато прикладів численних суперечностей і навіть нісенітниць, пов'язаних з релігійною догматикою, але всі вони не мають суттєвого значення для віруючої людини. Це явище також має свої причини:

1. Такі аргументи усвідомлюються на рівні неокортексу, а центри віри знаходяться в підкіркових формаціях. Іншими словами, логіка й віра, навіть на анатомічному рівні, мають своєю основою різні структури головного мозку. Віра принципово не може бути критичною, вона зробить реальною для людини будь-яку байку.

2. Психологічно віра й знання також несумісні, у кращому випадку вони функціонують у людини паралельно. Це пов'язане з тим, що навколишній світ протягом усього антропогенезу був надзвичайно жорстоким для людини. Така тенденція повною мірою зберігається й зараз. Її об'єктивне усвідомлення може викликати невгамовні негативні емоції, призвести до неврозів і навіть спровокувати нервові захворювання. Розрадою стає віра, яка повною мірою використовує одну із функцій емоцій, а саме, їх здатність у складній, непевній ситуації переключати поведінку з одного виду мотивацій і типу діяльності на інші з одночасною зміною емоційного знаку: негативні емоції стають позитивними. Це дуже давній механізм пристосування, який є у всіх тварин з достатньо розвиненими підкірковими структурами. Таким чином, віра дає людині психологічну розраду й надію на краще.

3. Віра відіграє велику соціальну роль, оскільки психологічна стабілізація примиряє людину із суспільством. Особливого значення це набуває в переломні для соціуму періоди, коли зростає невизначеність майбутнього як країни, так і її громадян. Віра ж приводить до того, що соціальні колізії та негаразди стають для людини другорядними, а суспільство одержує неконфліктних громадян, які виконують усі його настанови. З цих позицій будь-який соціум виграє від підтримки релігії, а її поширення в різних верствах населення стає державним завданням.