2.5. Причини збереження магічного світогляду в сучасній культурі

Протягом історичного розвитку людства були періоди, коли віра в можливість використання магічних сил охоплювала всі прошарки суспільства, іноді вона витіснялася в його нижчі верстви, а потім знову охоплювала все людство. Пліній уважав, що "магія – найбільш оманливий різновид мистецтва, який принаймні зберігається у світі впродовж багатьох віків". І зараз майже 38% американців у віці 18 – 24 роки вважають астрологію наукою. Такої ж думки дотримуються 16% людей у віці від 30 до 50 років і 25% - від 50 років і більше. Аналогічна ситуація характерна для Франції, Германії й Англії. Б.Шоу у свій час стверджував, що "англійці швидше відмовляться від своїх колоній, ніж від віри в духів". Тільки в Лондоні зараз є приблизно 12 тисяч клубів духовидців. Тут відбуваються всесвітні симпозіуми, семінари й форуми чаклунів, відьом, спіритів та інших представників окультних "наук".

Оскільки численні магічні прийоми й впевненість у їх придатності для вирішення тих чи інших проблем протягом чималого часу ухвалювало людство, то в їх основу повинно бути покладене щось реальне з погляду певних людей, тобто

• повинні бути такі явища, котрі породжують упевненість в існуванні вищих істот і таємних сил;

• необхідно, щоб (хоча б інколи) магічні прийоми досягали бажаного результату.

В іншому разі віра в магію давно б розвіялася. Найбільш сприятливими для магічних маніпуляцій є такі сфери життєдіяльності людини, як збереження здоров'я, забезпечення продовження роду, виробнича діяльність, пов'язана з невизначеністю та ризиком тощо. Провідниками містичних ідей є "очевидці" успішності певних магічних заходів та люди, у яких нібито є знайомі, котрим вони допомогли. У поєднанні з дефектами наших органів чуття, навіюваністю, психологічними та суспільними стресами, інтелектуальним дефіцитом, переходом на емоційний рівень регуляції поведінки в невизначеній ситуації й моральною деградацією певної верстви населення вони створюють психологічну та соціальну базу для життєвості магічного світосприйняття.

Розділ 3. Анімізм і спіритизм

Необізнаність із силами, які керують діяльністю людини, зіграла вирішальну роль у виникненні уявлень про душу й дух як категорії, відмінні від тіла й протилежні його потребам. Мислячих людей на низькому рівні культури, мабуть, більш за все цікавили дві групи біологічних проблем. Вони намагалися зрозуміти

• чим відрізняється живе й мертве тіло, у чому причина неспання, сну, екстазу, хвороби й смерті;

• що таке образи людей, які приходять у снах і видіннях.

Було зроблено очевидний висновок: у кожної людини є "життя" (дає можливість відчувати, думати й діяти) і є "привид"(образ життя, інше "я"). Вони тісно пов'язані між собою й з тілом. Поступово сформувалося загальновідоме поняття, яке можна назвати примарною душею, духом – душею.

3.1. Виникнення й розвиток анімізму

В антропогенезі виникнення уявлень про існування душі та її потойбічне життя тісно пов'язане з формуванням магічного світогляду в пізніх неандертальців. Вони найбільшою мірою відповідають безпосередньому свідоцтву чуттів, а відповідне вчення згодом одержало назву анімізму.

Подальший розвиток подібних уявлень привів до формування численних культів, теорій, обрядів і релігій, які по-різному пояснюють роль і місце душі в діяльності людей і богів. Виник культ померлих родичів і співвітчизників, а також різноманітні варіанти влаштування потойбічного (паралельного) світу та можливостей контакту з ним.

Згодом поняття душі було поширене й на тварин та на матеріальні предмети. Дикуни розмовляють з ними, поважають і навіть карають за нібито принесене ними зло (приблизно так діти поводяться з іграшками). Примітивний анімізм у всіх народів був невичерпним джерелом міфів та казок.

Одна з основних ідей анімізму (душа може залишити тіло й перейти до іншої людини або тварини) органічно пов'язана з уявленням про перевертнів. Віра в них підтримувалася деякими психічними розладами, за яких люди поводились як звірі і навіть уявляли себе перетвореними на диких звірів.

Можливість спілкування з душами та духами суб'єктивно підтверджувалася власними відчуттями людей під час сну та видінь, що сприяло поширенню віри в привидів. Первісна фантазія за дитячого стану розуму людства населила весь зовнішній світ найрізноманітнішими матеріальними та духовними сутностями, з якими віруюча людина "стикалася й спілкувалася" досить регулярно.

У зв'язку з духами, згідно з уявленнями примітивної, хворої чи запаленої свідомості, знаходяться й такі нічні демони, як вампіри. Реальною основою для появи таких уявлень міг слугувати слабкий розвиток медичних знань, коли в багатьох випадках не могли правильно встановити діагноз. Бували випадки, коли хворі без усякої видимої причини з кожним днем ставали все більш блідими та слабкими, доки не вмирали. Дикунський анімізм, природно, повинен був шукати задовільні пояснення таких явищ і знаходив їх в уявленні про існування злих духів, які виїдають душу, серце або випивають кров своїх жертв. Подібні вірування в найрізноманітніших модифікаціях є в багатьох народів.

З уявленням про вампірів тісно пов'язане й вірування у зомбі. Воно особливо поширене в Африці та на Гаїті. Зомбі називають псевдомерців, які підкоряються закляттям чаклуна й оживають після смерті. Вони позбавлені розуму й можуть чинити страшні речі, наприклад, убити власну матір або дітей. До Америки такі уявлення були завезеними із Африки (Дагомея) разом з рабами та жерцями культу вуду. Американський етноботанік В. Девіс установив, що причиною цього явища може бути нервово-паралітична отрута тетродотоксин, яка приблизно в 500 разів сильніша за цианістий калій. Вона міститься в рибі, котру називають двозуб (діодон хістрікс). В Японії вона відома під назвою "фугу" й уважається рідкісним делікатесом, а для її приготування потрібен кухар із спеціальною кваліфікацією. Ареал існування цієї риби частково збігається з акваторією країн, які відомі проявом ефекту зомбі. Чаклуни вуду використовують двозуба для приготування "порошку зомбі". Тетродотоксин може призвести людину до стану, близького до смерті: спочатку дуже уповільнюється дихання, а потім настає параліч. Менша доза викликає подібні симптоми, але людина зостається живою, зберігає свідомість, проте не може спілкуватися з іншими людьми. Після прийняття протиотрути ефект тетродотоксину знімається без шкідливих наслідків для здоров'я. Одужання може настати через деякий час (6 – 8 діб) і без протиотрути. При цьому усвідомлення власного "я" може повернутися частково або не повернутися зовсім, але автоматизми зберігаються, що дозволяє керувати поведінкою людини, здатної бездумно, автоматично виконувати якісь елементарні дії, навіяні іззовні.

Таким чином, анімізм у своєму повному розвитку вміщує найрізноманітніші вірування в богів і духів, у душу й майбутнє життя душі. На практиці вони часто переходять у поклоніння та є складова частина будь-якої релігії й багатьох філософських систем. Аніміст визнає, що духовні сутності керують явищами матеріального світу й життям людини або впливають на них тут чи в загробному житті; вони можуть спілкуватися з людьми за допомогою видимих образів або голосів. Це повір'я достатньо розповсюджене як у примітивних племен, так і серед цивілізованих народів. Люди, які помічають духів, що являються їм уві сні або у видіннях, і можуть розмовляти з ними, визнають об'єктивність голосу та образу духів. Подібні вірування мають дуже давню природу й зберігаються в численних міфах та розповідях про спілкування з духами. У наш час вони привели до того, що визначають навіть вагу душі людини. Згідно з уявленнями спіритів, вона становить 3 – 4 унції, тобто приблизно 90 – 120 г (1 унція = 28,35 г). Визначають її як різницю між вагою людини безпосередньо перед смертю і відразу після смерті. При цьому ні в одному з повідомлень не згадується про останній видих людини, про життєву ємність легенів, яка складається з дихального (0,5л), додаткового (1,5л) і резервного (1,5л) об'єму повітря.

Інший напрям анімізму пов'язаний із визнанням нематеріальності душі. Навіть у народів, що знаходяться на низькому ступені розвитку, досить добре розроблені вчення, які описують процеси відлітання душі померлої людини та її мандрування в далеку країну мертвих. В усіх випадках указується її конкретне місцезнаходження, котре відрізняється в міфах різних народів. У сучасних суспільних верствах подібні уявлення про посмертне існування душ поширене головним чином серед населення, котре знаходиться на низькому рівні освіченості. При цьому на відміну від дикунів, життя яких майже не змінюється залежно від цих вірувань, серед цивілізованих народів очікування страшного суду після смерті стає реальним життєвим мотивом. Віра в майбутнє покарання чи нагороду є вагомий засіб керування життям народів і тому була покладена в основу багатьох релігій. Не обійшли її своєю увагою й сучасні анімісти. Висуваються припущення відносно існування гіпотетичних частинок різної назви, з яких нібито складається душа. Їх використовують для наукоподібного опису таких "явищ", як аура, "мислеформа", ефірні двійники тощо. У зв'язку з цим доречно звернути увагу на таку особливість: реальність самого явища підтверджується тільки суб'єктивними враженнями, а частки – за визначенням самих авторів – гіпотетичні. При цьому не звертається ніякої уваги на ту обставину, що відсутність надійної інформації принципово не дозволяє серйозно обговорювати будь-яку тему. Але це зовсім не бентежить подібних "дослідників".

Американський психіатр Р. Моуді (за іншими джерелами він є реаніматор) у своїх книгах "Життя після життя" та "Життя після смерті" зібрав свідчення 150 осіб, які пережили клінічну смерть. Він описав їх враження таким чином: "Умирая, человек слышит в момент крайнего физического изнеможения, как врач констатирует его смерть. До него доносится неприятный шум – громкий звук или гул. Одновременно он чувствует, что стремительно несется по длинному тоннелю и вдруг ощущает себя вне собственного тела, которое он может даже видеть со стороны. Его встречают какие-то доброжелательные создания. Узнает умерших родственников и друзей. Существо из света – добрый любящий дух, который просит оценить свою жизнь, воспроизведя главные события. Приближается к границе между жизнью и смертью, но должен вернуться".

Реаніматологам добре відомо, що сам момент зупинки серця вже не сприймається хворим. Шум, гул, зорові галюцинації спостерігаються дуже рідко. Співробітники американського товариства парапсихологів К. Осис і Е. Харалдсон дослідили, якою мірою видіння вмираючих залежать від їх належності до національної культури. Вони встановили, що нікому з американців не з'являлися індійські божества й навпаки. Видіння спостерігалися тільки у віруючих і були підказані вірою або в людей, які вже були ознайомлені з тим, що звичайно бачить людина в такій ситуації.

Посмертні видіння суперечать фізіології вмирання. Воно починається із згасання командних центрів кори головного мозку. Ще до того як настане клінічна смерть, падає електрична активність кори й у пам'яті – провал. Можливість щось запам'ятати в цьому стані приблизно еквівалентна можливості гри у футбол з паралізованими ногами. Нестача кисню в нейронах (внаслідок зупинки серця) протягом 5 – 7 хвилин призводить до біологічної смерті. Повернення до життя частин організму відбувається у зворотному порядку. Спочатку починається серцебиття, потім відновлюється дихання, за ним – робота нижчих відділів головного мозку й, нарешті, – кори. Доки мозок не почне виконувати свою регуляторну функцію, в організмі панує хаос. У цей час і можливі видіння.

Американський психіатр Е. Кюблер-Росс, коментуючи книги Р.Моуді, питає: "В чем может убедить бред тяжело больного человека?" До того ж , зовсім не обов'язково, щоб однаковими були самі видіння, однаковими можуть бути розповіді про них. Причинами ж галюцинацій під час виведення людини із клінічної смерті можуть бути:

• наркотичні речовини, котрі звичайно вводять у критичний момент;

• гірше постачання головного мозку киснем;

• психоневрологічний фактор: у разі нервового розладу люди здатні сприймати себе ніби відсторонено (аналогічно – у сновидіннях). Люди, що перебувають у довгій чи повній ізоляції або тяжко хворі, можуть галюцинувати, тобто бачити те, чого насправді немає. Подібний ефект може бути посиленим завдяки попередній інформації іззовні у вигляді відповідних книжок, кінофільмів, розповідей;

• психологічні мотиви. При цьому дуже велике значення має, які мотиви сильніші: ті, що примушують людину говорити правду, чи ті, котрі схиляють до вигадок. Люди хочуть, щоб їх уважали добропорядними; бажають, щоб їх слухали; намагаються віддячити лікарю, який їх урятував від смерті, і розповідають те, що від них хочуть почути тощо. Усе це найсильніші мотиви.

Таким чином, від ідеї реального й незалежного існування душі все ж таки, мабуть, необхідно відмовитися. Натомість можна запропонувати твердження, що душа – це атрибут психіки кожної людини, індивідуальне вираження в структурі особистості двох фундаментальних потреб людей: ідеальної потреби свідомості (духовність) та соціальної потреби життя "для інших" (душевність). Філогенетичні передумови цих властивостей становить альтруїстична та дослідна поведінка тварин, а також їх здатність до емоційного резонансу.

У людському суспільстві поняття "душа" розглядається як синонім слів "психіка", "внутрішній світ", "переживання" тощо. В.М. Бехтерев у своїй книзі "Бессмертие человеческой личности как научная проблема" писав:"...ни одно человеческое действие, ни один шаг, ни одна мысль, выраженная словами или даже простым взглядом, жестом, вообще мимикой, не исчезают бесследно. Человек живет среди людей, и его духовному воздействию в той или иной мере подвержены многие окружающие, а они, в свою очередь, оказывают влияние на него. Таким образом, нервно-психическая энергия организуется в форме обобщенной социальной "сверхличности". Она живет задолго до рождения данного конкретного человека и продолжает жить после его смерти. Человек передает ей свою нервно-психическую энергию. В этом проявляется его социальное бессмертие. Поэтому понятие о загробной жизни в научном смысле должно быть сведено, в сущности, к понятию о продолжении человеческой личности за пределами ее индивидуальной жизни в форме участия в самосовершенствовании человека вообще и создания духовной общечеловеческой личности, в которой живет непременно частица каждой отдельной личности, хотя бы уже и ушедшей из настоящего мира, и живет, не умирая, а лишь претворяясь в духовной жизни человечества. А если это так, то для всякой человеческой личности возникает и необходимость нравственного совершенствования в течение жизни".