Психологічні зміни у хворих жінок в гінекологічному стаціонарі

Передменструальний синдром (ПМС) можна розглядати як функціональний розлад центральної нервової системи внаслідок дії несприятливих зовнішніх факторів на тлі вродженої чи набутої лабільності гіпоталамо-гіпофізарно-оваріальної системи, що характеризується різними психоемоційними, вегето-судинними та обмінно-ендокринними порушеннями.

Частота ПМС коливається в межах від 25 до 90%. У віці 19-29 років ця патологія зустрічається у 20% жінок, у 30-39 років - у 47%, після 40 років до 55% жінок з регулярною менструацією страждають ПМС.

Фактори ризику розвитку ПМС: європеоїдна раса; проживання у великих промислових і адміністративних центрах; заняття інтелектуальною працею; пізній репродуктивний вік, наявність проявів ПМС у родичів першої генерації; часті стресові ситуації; часті вагітності або їх відсутність ; викидні і / або аборти в анамнезі; токсикоз вагітних та / або післяпологова депресія в анамнезі, прийом комбінованих оральних контрацептивів; запальні захворювання геніталій або гінекологічні операції в анамнезі, генітальний кандидоз; ЧМТ або нейроінфекції в анамнезі; нейро-ендокринні захворювання, особливо ожиріння; гіподинамія; незбалансоване харчування (недостатність кальцію, калію, мікроелементів, вітамінів групи В і С, поліненасичених жирних кислот, антиоксидантів в харчовому раціоні).

Розглядаються декілька теорій генезу даної патології: гормональна, алергічна, теорія «водної інтоксикації» та ін. Вчені, які висунули теорію психосоматичних порушень, що призводять до розвитку ПМС, вважають, що

соматичним чинникам належить провідна роль, а психологічні – є наслідком

біохімічних змін, що виникають в результаті змін гормонального статусу.

Всього налічується близько 150 симптомів ПМС, що зустрічаються в різних поєднаннях При спробі їх класифікувати в залежності від ураження тієї чи іншої функції або системи організму виділяють наступні симптомокомплекси:

- психоемоційні розлади;

- неврологічні симптоми;

- порушення водно-електролітного балансу;

- гастро-інтестинальні симптоми;

- шкірні прояви;

- кістково-м'язові прояви.

Особистісні та характерологічні якості в першій половині менструального циклу іноді мають тенденцію до загострення. Існує деяка залежність вираженості психовегетативних порушень від особистісних особливостей жінки. Найбільш виражені афективна насиченість скарг і порушення особистісного реагування у емоційно-нестійких особистостей з рисами демонстративності. Досить часто при ПМС зустрічаються іпохондричні симптоми.

В.Д.Менделєвич виділяє наступні психопатологічні симптомокомплекси передменструального синдрому: астенічний, тривожно-депресивний, істеро-іпохондричний, дисфоричний і змішаний. Важливу роль він відводить дисфоричній формі ПМС, яка може стати причиною кримінальної поведінки. У характері жінок з передменструальною дисфорією виявляються такі властивості, як: ригідність, стійкість афектів, деяка експлозивність, педантичність.

Клімактеричний синдром (КС) - своєрідний симптомокомплекс, що характеризується вегето-судинними, нейропсихічними і обмінно-ендокринними порушеннями.

Патологія клімактеричного періоду зустрічається у 55-80% жінок. КС може виникати в пременопаузальном період, з настанням менопаузи, а також протягом 1-5 років після менопаузи.

Виділяють кілька варіантів поведінки при клімактеричному синдромі: байдужу поведінку; пристосування; активне подолання; невротичну поведінку. За даними сучасних дослідників, які вивчали клінічні прояви клімаксу, у жінок у віці 45-54 років з тривалістю захворювання в межах 5 років, розлади психоемоційної сфери виявляються в 78,4% випадків.

Клінічно клімактеричний синдром складається з трьох груп симптомів:

1. вегето-судинні порушення;

2. обмінно-ендокринні порушення;

3. психічні порушення.

Важливими чинниками у розвитку психоемоційних порушень в період клімаксу є психотравми, стреси, особливості соціального статусу, самоповага, життєва задоволеність, якість сексуальних відносин, психічні розлади в анамнезі.

Найбільш часто зустрічаються наступні психічні форми прояву клімактеричного синдрому: істеричні стани, астенічні, депресивні, фобічні, паранойяльні.

Нерідко депресивна симптоматика поєднується або з астенічними скаргами (астено-депресивний синдром) або з тривожними включеннями (тривожно-депресивний синдром). Найчастіше ці розлади не досягають психотичного рівня, супроводжуються соматовегетативними проявами клімактеричного синдрому і в більшості випадків, залежать від їх тяжкості та тривалості.

Серед жінок з психопатологічними проявами клімактеричного синдрому особливу групу складають хворі з надцінними та маячними ідеями, що виникають у період пременопаузи і після менопаузи в особистостей, схильних до надцінних утворень в преморбіді. У більшості хворих відзначаються ідеї ревнощів, рідше зустрічаються ідеї відносин, пов'язані з конфліктними ситуаціями на роботі. У таких жінок з настанням клімактерії спостерігається загострення характерологічних рис, посилення афективної ригідності, підозрілості, вразливості, конфліктності. У цих хворих вегето-судинні прояви клімактеричного синдрому виражені слабо.

Описані психопатологічні синдроми зазвичай спостерігаються в перші роки клімактеричного синдрому. При тривалому перебігу клімактеричного синдрому з наростанням важкості вегето-судинних і обмінних порушень, впливі додаткових психогенних і соматогенних чинників при наявності певних характерологічних особливостей (відчуття тривоги, ригідності, демонстративності і т.д.) до картини вищеописаних станів приєднується іпохондрична симптоматика. Відбувається формування більш складних станів з подальшою трансформацією в іпохондричний розвиток особистості.

Особливості психології хворих дітей та людей похилого віку

Робота з хворими дітьми вимагає від лікаря спеціальних знань, оскільки психологічні риси дітей та їх реакції на захворювання суттєво відрізняються від останніх у дорослих. До загальних психологічних особливостей дітей слід віднести:

• перевага емоційного рівня в загальній структурі внутрішньої

картини хвороби;

• недостатність ідентифікації та можливості висловити власні відчуття;

• значна навіюваність;

• відсутність самостійності та залежність від батьків.

Хронічне захворювання дитини – це складна психотравма не тільки для неї самої, але й для всієї сім'ї. Існують певні закономірності розвитку та

послідовності зміни психологічних реакції на захворювання (особливо хронічне) у дитини та її близьких родичів.

На етапі розвитку захворювання відмічається шок та заперечення факту захворювання. Як наслідок – регресивна поведінка, страх. Тривалість даної стадії - від кількох тижнів до кількох місяців.

Наступна стадія – протест та страждання. На даному етапі можливе виникнення таких емоційних реакцій, як гнів, смуток, відчуття провини, поява депресивних реакцій. Діти молодшого віку можуть сприймати хворобу, як наслідок поганої поведінки. Часто у дітей виникають агресивні реакції, які в першу чергу викликані обмеженнями, або ж певними видами лікування.

На стадії відновлення дитина заспокоюється, починає смиренно приймати всі обмеження. Гармонізуються відносини з оточуючими, з’являється віра в одужання.

У дітей до року при наявності соматичного захворювання з небхідністю стаціонарного лікування можливий розвиток госпіталізму. Госпіталізм – це широке поняття, яке включає в себе несприятливі, в першу чергу, психічні умови лікарняного середовища та результати їх дії на психічний і фізичний стан хворої дитини. Найбільш часто зустрічаються впливи, які призводять до госпіталізму, об’єднуються під назвою психічної депривації.

У дітей проявами психічної деривації можуть бути:

а) зниження фону настрою, пригніченість, плач;

б) шумний, злобний протест, метушня, пошук матері;

в) аутизм, замкненість;

г) непідходяща адаптація до закладу;

д) загальне інтелектуальне зниження.

У розвитку явищ госпіталізму прослідковується певна динаміка. При розлученні дитини з матір’ю або ж іншою близькою людиною (особливо починаючи з 6-ти місячного віку, коли з’являється нормальна потреба у спілкуванні) вона спочатку плаче, вимагає матір, або ж того хто може її замінити. Через місяць у неї з’являється реакція „втечі», якщо до неї хтось підходить. Ще через місяць вона починає уникати всіх контактів з оточуючим світом, її реакції на оточуючи зводяться до мінімуму, вона вже не кричить, у неї зникають мімічні реакції. Найбільш поширеним терміном, який пояснює подібні стани у дітей є анаклітична депресія, найважливішими психічними складовими якої є атонія та апатія.

У дітей дошкільного віку більш частіше виникають психогенні реакції на захворювання, ніж у дорослих та представлені у вигляді невротичних розладів серед яких переважають – астенічні розлади, фобії, тики, енурез, заїкання. Депресивні реакції можуть виявлятись у вигляді нічних страхів, рухового збудження, анорексії, що суттєво ускладнює діагностику та лікування хворої дитини. Найбільш травматичним моментом для всіх дітей є госпіталізація.

У підлітковому віці у зв’язку з появою відчуття усвідомлення власного

захворювання та на фоні гормональної перебудови, серед патологічних реакцій на захворювання зростає представленість іпохондричного типу. Також в даному віковому періоді можливе виникнення дисморфоманічних розладів, нервової анорексії. При тривалому та несприятливому перебігу захворювання можливі невротичні та патохарактерологічні зміни особистості з появою неврастенічних, ананкастних, істероїдних та епілептоїдних рис характеру.

При спілкуванні з хворими дітьми найбільш значимим моментом для подальшого ефективного контакту є перша зустріч та бесіда. Лікар повинен надати можливість дитині самостійно висловити скарги та продемонструвати емоційний стан і власне відношення до хвороби та розуміння життєвої ситуації в якій опинився пацієнт. Для цього лікар має відвести достатню кількість часу та не поспішати.

Похилий вік – це особливий період в житті людини, для якого характерно, в першу чергу, припинення або ж обмеження трудової діяльності, зміни ціннісних орієнтирів, способу життя та спілкування, виникнення утруднень у соціально-побутовій сфері тощо.

До основних психологічних феноменів похилого віку можна віднести:

зменшення психічної активності, швидка втомлюваність; нестійкість уваги, її

легка відволікаємість; зменшення швидкості обробки інформації, складності в організації інформації при переміщенні її з оперативної пам’яті в довготривалу; складність адаптації до змін; відчуття втрати сил та здоров’я;

відчуття самотності; підвищення тривожності; роздратованість; підозрілість;

страх бути обманутим; страх смерті.

Психічне старіння різноманітне, діапазон його проявів дуже широкий. Основні типи психічного старіння (по Ф. Гізу):

- старик-негативіст, що заперечує в себе які-небудь ознаки старості;

- старик-екстраверт, що визнає настання старості крізь зовнішні впливи і шляхом спостережень за змінами: виросла молодь, розбіжність з нею в поглядах, смерть близьких, зміни свого положення в родині, зміни в області техніки, соціальному житті.

- інтровертований тип, для якого характерно гостре переживання процесу старіння. Людина не виявляє інтересу до нового, занурюється в спогади про минуле, малорухома, прагне до спокою.

Соціально-психологічні типи старечого віку (по І.С. Коні):

- активна творча старість, коли ветерани, ідучи на заслужений відпочинок,

продовжують брати участь у суспільному житті, у вихованні молоді і так далі, живуть повнокровним життям, не зазнаючи ніякої ущербності;

- другий тип характеризується тим, що пенсіонери займаються справами, на які раніше у них просто не було часу: самоосвітою, відпочинком, розвагами і так далі.

- третій тип, що переважно складають жінки, знаходять головний додаток своїх сил у родині. А оскільки домашня робота невичерпна, то жінкам, що займаються нею, просто ніколи хандрити, нудьгувати. Однак психологи відзначають, що задоволеність життям у цієї групи людей нижче, ніж у перших двох;

- четвертий тип - це люди, сенсом життя яких стає турбота про власне здоров’я.

Досить широко у світовій психологічній літературі підтримується класифікація, запропонована Д.Б. Бромлей, у якій виділено п’ять типів пристосування особистості до старості:

- конструктивне відношення людини до старості;

- відношення залежності;

- оборонне відношення;

- відношення ворожості до навколишнього;

- відношення ворожості людини до самої себе.

Тяжке почуття - стареча самотність. Багато чого залежить від того, наскільки така людина здатна знайти для себе відповідне заняття, пристосуватися до життя колективу, знайти в ньому своє місце. Якщо вона відчуває, що в неї немає потреби, що вона зайва, почуття самотності та пригніченість підсилюється.

Фізичні захворювання (серцеві хвороби, склероз, пухлини, навіть банальні інфекції), виявляючись у старості, на довгий час погіршують стан хворих. Ці захворювання, як і психічні потрясіння, можуть викликати схвильованість, занепокоєння, замішання і навіть можуть привести до декомпенсації. Зміни в настрої в цьому віці, як правило, приводять до пригніченості, до депресивних станів, іпохондрії. У таких випадках хворі часто обвинувачують себе в недосконалості, помилках, гріхах. Згадують про усі свої помилки. Значно рідше приходиться зустрічатися у старих людей з патологічною збудженістю, піднесеністю настрою. При параноїдних формах захворювання часто спостерігаються маревні ідеї.

Наприклад, хворі постійно зайняті думками про те, що листи, які посилаються їм, гроші, цінності, до них не доходять, їх крадуть. Навіть похилий вік не заважає їм обвинувачувати свого чоловіка (чоловіку) у невірності , безумно ревнувати.

З метою підтримки психічного і фізичного здоров’я людей похилого віку необхідно створення спокійної, мирної сімейної обстановки. При спілкуванні з хворими похилого віку, лікарю необхідностворити такі умови, щоб ніщо не відривало їх від розмови. Потрібно психологічно підтримати літню людину, не залишати її одну зі своїми проблемами, витримано давати відповіді на всі її запитання, заохочувати до дій, підбадьорювати, вказувати на позитивні аспекти процесу лікування. Потрібно максимально надавати допомогу у використанні внутрішнього потенціалу літньої людини та реалізації її можливостей, що в результаті приведе до поліпшення її психо-емоційного стану.

Джерела інформації:

1. Вітенко І.С. Загальна та медична психологія. Підручник для студентів медичних вузів. - К., Здоров'я, 1994.- 294с.

8. Гавенко В.Л., Вітенко І.С, Самардакова Г.О. Практикум з медичної психології. -Харків: Регіон – інформ, 2002. – 248 с.

9. Загальна та медична психологія (практикум) під заг. редакцією 1.Д. Спіріної., І.С. Вітенко. Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2002. -175с.

10. Корольчук М.С., Осьодло В.І. Психодіагностика. Навчальний посібник. – К., 2005.

11. Максименко С.Д. Медична психологія. – К., 2009.

12. Основи загальної і медичної психології /За ред. І.С.Вітенка і О.С.Чабана. Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. - 344 с.

13. Полищук И.А., Видренко А.Е. Атлас для экспериментального исследования отклонений в психической деятельности человека. - Киев. «Здоровье», 1980. - 122с.

Автор: асистент, к.м.н. Рокутов С.В.