20.Пізнання як предмет філософського аналізу

Теорія пізнання традиційно тісно повязана з такими розділами філософського знання, як онтологія - вчення про буття як таке, діалектика - вчення про загальних закони розвитку буття і пізнання, а також з логікою (в її різних модифікаціях) іметодологією.

Оскільки обєктом пізнання, «центром» всій гносеології є людина, то вона широко використовує дані філософської антропології, етики, культурології, соціології та інших наук про людину. При вивченні особистості пізнає субєкта теорія пізнання спирається на дані психології, фізіології, нейрофізіології, медицини. Великий і різноманітний матеріал для висновків узагальнюючих їй поставляють математика, кібернетика, природничі та гуманітарні науки в сукупності всіх своїх різноманітних дисциплін, історіяфілософії і науки та ін Опора теорії пізнання на ці сфери людської діяльності тим більше необхідна тому, що пізнавальний процес відбувається завжди в певному соціокультурному контексте7. Розширення предмета теорії пізнання йде одночасно з оновленням і збагаченням її методологічного арсеналу: гносеологічний аналіз та аргументація починають включати певним чином переосмислення результати та методи спеціальних наук про пізнання та свідомості, соціальних і культурологічних дисциплін. Свідомість, як було сказано раніше, завжди є свідомим буттям, вираження стосунків людини до свого буття. Знання – об’єктивна реальність, що дається в свідомості людини, яке вона віддзеркалює у своїй діяльності, ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки дійсного світу. Пізнання – обумовлений насамперед суспільно-сторичною практикою процес набуття та розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт, результатом якого є нове знання про світ.Термін “знання” звичайно вживається в трьох основних випадках: 1) здатність, уміння, навички, що базуються на проінформованості, як що-небудь зробити, здійснити; 2) будь-яка пізнавально-значима (зокрема, адекватна) інформація; 3) особлива пізнавальна одиниця, гносеологічна форма відносин людини до дійсності, що існує поряд і у взаємозв’язку з “своїм товаришем” – із практичним відносинам. Другий і третій аспекти – і є предмет розгляду гносеології, теорії пізнання.Питання про те, чи може об’єктивна реальність бути даною у свідомості людини – а якщо може, то яким саме чином – давно цікавило людей. Переважна більшість філософів і вчених стверджувально вирішують питання про те, чи пізнаваний світ. Однак існує таке вчення, як агностицизм (від грецького agnostos – непізнаваний), представники якого заперечують (цілком або частково) принципову можливість пізнання об’єктивного світу, виявлення його закономірностей і збагнення об’єктивної істини. В історії філософії найбільш відомими були англійський філософ Юм і німецький філософ Кант, відповідно до якого предмети, хоча й існують об’єктивно, але являють собою непізнавані “речі-в-собі”.На відміну від агностиків, прибічники скептицизму не заперечують пі-знаваймість світу, або ставлять під сумнів можливість його пізнання, або немаючи сумніву в цьому, зупиняються на негативному результаті (скептицизм як “параліч істини”). А саме розуміють процес пізнання як “зряче заперечення”, а не як діалектичне (з утриманням позитивного). Такий підхід незмінно приводить до об’єктивізму, хоч скептицизм (особливо “мислячий”) в певній мірі впливає на подолання оман в досяганні істини.Зародження гносеологічної проблематики в античній філософії. Пізнання і його вивчення не є щось незмінне, раз і назавжди дане, а являє собою “щось діалектичне”, що розвивається за визначеними законами. Вони мають довгу історію, джерела якої ведуть у найдревніше філософію. На кожному етапі свого розвитку знання це резюме історії пізнання, квінтесенція всіх форм людської діяльності, в тому числі насамперед – чуттєво-предметної (практики).В античній, особливо в давньогрецькій філософії (VI ст. до н.е.- II ст. н.е.), були сформульовані глибокі ідеї про співвіднесення знання і думки, істини й омани, про збіг знання і предмета, про діалектику як метод пізнання та ін. Так, Геракліт висловив ідею про те, що усе тече, усе змінюється й усе переходить у свою протилежність. Але усе тече не як потрапило, а корячись законам “єдиного мудрого”, що властиві і буттю і пізнанню.Щоб осягнути природу кожного окремого предмета, потрібно вміти прикласти загальний закон. Тому багато вченості, що “розуму не навчає”, Геракліт надає перевагу “єдиному знанню усього”. Виходячи з того, що мислення властиве всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, він вважає, що людський, суб’єктивний логос (тобто пізнання) має всі можливості бути в згоді з об’єктивним логосом.Зенон Елейський намагався виразити реальний рух в логіці понять, в зв’язку з чим піддав скрупульозному аналізу протиріччя (апорії), що виникли при спробі мислити рух. Відомі апорії Зенона (“Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла” і “Стадій”) не втратили свого значення і для сучасної науки, розвиток якої пов’язане з розв’язком багатьох протиріч, що виникли при відображені в пізнанні об’єктивного процесу рухів.