4. Основні проблеми філософії Відродження

Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження —антропоцентризм та гуманізм. Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало. Значні зрушення були й у теорії пізнання.  В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження. Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео-центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму. Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.

5. Теорія пізнання як філософська дисципліна

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, у якому вивчаються такі проблеми як природа пізнання, його можливості її межі, відносини знання і реальності, суб’єкта й об’єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності  знання, критерії його істинності, форми і рівні пізнання і ряд інших проблем.Термін “гносеологія” походить від грецьких слів “gnosis” – знання і “logos”– поняття, вчення, тобто вчення (поняття) про знання. Історія пізнання показує, що знання (і їхній теоретичний образ) завжди обумовлені потребами суспільства (особливо запитами матеріального виробництва і практики), і тому повинні приймати специфічний вигляд на кожнім з якісно-різних етапів суспільного розвитку. Разом з тим по своєму змісті вони повинні всмоктати в себе все те нове, що приносить із собою кожний з них. Так, розвиток гносеологічних представлень кінця XX ст. визначається тим, що воно відбувається в умовах інформаційного суспільства і, зокрема, спирається па дані так названої “пост класичної” науки. Для цього етапу розвитку характерна: зміна об’єктів дослідження (ними всі частіше стають цілісні, що само розвиваються “людино-розмірної” системи), широке поширення ідей і методів синергетаки – науки про такі системи; методологічний плюралізм; подолання розриву між об’єктом і суб’єктом пізнання; з’єднання об’єктивного світу і світу людини та інше. Що стосується методів, за допомогою яких гносеологія досліджує свій предмет, тобто пізнавальне відносини до дійсності в сукупності всіх його аспектів, то на сучасному етапі її розвитку усе більш вона вправі і зобов’язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляться найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. Це перш за все філософські методи – діалектичний, феноменологічний і ін. Це і те, що називають загальнонауковою методологією – системний, структурно-функціональний, вірогідний інші підходи. Це загально-логічні методи: аналіз, синтез, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія і ін. Всі названі і інші методи повинні використовуватись в гносеологічних досліджених не окремо, а в їх тісному єдності і динамічній взаємодії. В даний час розширення предмета теорії пізнання просунуті одночасно з відновленням і збагаченням її методу логічного арсеналу: гносеологічний аналіз і аргументуванням починають включати певним чином переосмислені результати і методи спеціальних наук про пізнання і свідомість, соціальних і культурологічних дисциплін.