6. Сутність проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині.

Найбільш плідним підходом в науковій дискусії про сутність людини є уявлення про неповторність людського буття. Обґрунтуванням цього положення служить ідея про єднання біологічної та соціальної сутності людини. Розглядаючи проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині, філософії необхідно виходити з того, що людина – це загальне поняття для позначення суб‘єкту історичної діяльності, пізнання і спілкування. Таким чином, поняття “людина” виражає цілісність людської істоти, єдність найрізноманітніших її життєвих функцій і проявів. Людина – це частина природи, жива тілесна істота. З цієї точки зору її можна охарактеризувати певною сукупністю родових ознак. Природно-біологічно зумовленим є народження, внутрішньоутробний розвиток, тривалість життя, спроможність засвоювати певні види їжї, передача у спадок певних задатків і можливостей, стать та інші якості людини. Подібно до інших біологічних видів людства (homo sapiens) має стійкі варіації – різновиди. Найбільша з них – раса. Яким є вплив природно-біологічної організації на життя людей? Поза сумнівом, він є надзвичайно великим як для людства в цілому, так і для індивіда зокрема. Більшу частину свого часу, всіх своїх сил людина повинна була використовувати для задоволення своїх біологічних потреб в їжї, воді, житлі, одязі тощо. Зусилля людини в цьому напрямку складають основний зміст матеріального виробництва.Але не тільки матеріальне виробництво забезпечує природно біологічне існування людини. З потреби життєзабезпечення виросла і на її задоволення була спрямована вся соціальна організація життєдіяльності людей: рід, плем‘я, сім‘я, держава, моральні та правові норми .Один з найсильніших соціальних інститутів людства – це сім‘я. Головне призначення сім‘ї завжди визначалось завданнями природного, біологічного порядку: відтворення людського роду, народження та виховання нащадків, організація життєдіяльності всіх членів сім‘ї для задоволення біологічних потреб організмів. Решта духовних стимулів для формування сім‘ї виникла порівняно пізно, коли форми соціальної організації надали можливість іншим чином організувати задоволення перших біологічних потреб. Можна з повною впевненістю сказати, що і такі форми духовного життя людей як мораль, мистецтво, релігія також виникли з потреб організації морального виробництва для задоволення біологічних потреб людини. Таким чином, біологічний рівень життєвої сутності зберігає свою відносну самостійність; людина виступає як індивід в тому відношенні, в якому її вчинки підкорюються законам біології. Але біологічний рівень – це необхідна умова цілісності людини і характер цієї цілісності – соціальний. 

7. Людина в екзистенційному вимірі: проблема життя і смерті, сенсу життя і щастя.

Часто специфіку людини вбачають в здатності замислюватись над сенсом свого буття, над неминучістю смертного кінця. Дійсно, людина, на відміну від інших живих істот, не просто живе, а знає, що вона живе, знає, що й інші особи людського роду також усвідомлюють факт її і свого існування, а всі вони знають, що їх життю настане кінець. У категорії «смисл життя» відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Поява смисложиттєвої, або, як інколи пишуть у таких випадках, екзистенційної проблематики в історії людської духовності свідчить про зростання свободи людини, якщо під свободою розуміти можливість вибору. Кожна людина повинна особисто пережити пошуки свого смислу. При цьому йдеться про стратегічний вибір життєвого шляху, або принаймні про вироблення загальної установки на життя. Майже щодня ми зустрічаємось з вибором: є чи нема смислу робити те або інше, чи є сенс іти туди або зустрічатись з тим, хто нам не до вподоби. Такі вибори не зачіпають глибинних цінностей, таких як, скажімо, варто чи не варто жити взагалі. Люди звертаються до подібних альтернатив у кризові періоди перебігу своєї біографії. Смерть асоціюється з метафізичним ніщо, з небуттям, яке несе в собі тотальну анігіляцію особистості, „я” і оточуючого світу. Отже, в рамках цієї системи цінностей смерть сприймається як моральне зло, абсурд. З одновимірності такого погляду і випливає феномен страху смерті, ґенезу якого слід шукати саме тут – у світоглядно-метафізичних підвалинах європейської культури. Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану. Залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов'язаних з ними моральних проблем.